БУРЕМНИЙ ПІВНІЧНИЙ КАВКАЗ
Протягом останніх місяців ситуація на російському Північному Кавказі продовжує загострюватися. Збройні напади і терористичні замахи відбуваються майже щодня, а територія, яка перебуває під загрозою дестабілізації, не зменшується.
Москва не має плану, як ефективно боротися з кавказькими заколотниками. Силові методи виявилися надто затратними і малоефективними, а здійснювані від початку 2010 року спроби інтеграції регіону з рештою країни шляхом реалізації програм розвитку не дали результатів через корупцію і низьку зацікавленість підприємців, які бояться інвестувати у нестабільний регіон. Активність бойовиків поширилася на регіон, що безпосередньо прилягає до Сочі, де у 2014 році мають відбутися зимові Олімпійські ігри.
Протягом 2010 року в сутичках між бойовиками і силовими структурами загинуло 750 осіб. На початку нинішнього року ескалація поширилася на Кабардино-Балкарію, де теж мають проходити змагання Олімпійських ігор 2014 року: від Ельбрусу до Сочі по прямій усього 200 км. Лише в цьому регіоні загинуло понад 60 людей.
Бойовики
Щодо більшості терактів відзначається так званий Північнокавказький емірат — віртуальна ісламська «держава», створена восени 2007 року Доку Умаровим, який призначив себе «еміром» (одночасно вiн відмовився від функції «президента» Чеченської Республіки Ічкерія, оголосивши кінець її існування). Це було остаточне підтвердження трансформації етнічного сепаратизму, обмеженого однією республікою, на сепаратизм, заснований на релігії з поширенням на весь Північний Кавказ.
Емірат ніколи не був централізованою структурою, і є, радше, певною «вивіскою», під якою оперують групи бойовиків, що користуються самостійністю, але поділяють ідеї, проголошувані Доку Умаровим та формально визнають його зверхність. Кількість «професійних» бойовиків, які постійно перебувають у гірських базах, не перевищує кількох сотень. На місце вбитих прибувають нові.
Чисельнішими є так звані групи підтримки, які займаються, головним чином, пропагандою (у тому числі підтримкою та оновленням інтернет-сайтів і всіма формами логістики). Складніше визначити кількість активних прихильників емірату, готових прийняти бойовиків на ночівлю, позичити їм автомобіль або взяти участь в окремій акції. Емірат фінансується світовими центрами джихаду та з поборів, які стягують із кавказьких підприємців у регіоні та за його межами.
Розмита структура емірату, відсутність чіткої ієрархії та координації між групами бойовиків робить неможливими масові акції, наприклад захоплення окремих міст, але водночас ускладнює для влади боротьбу із заколотниками. Ліквідація у 2010 році кількох провідних постатей підпілля, в тому числі Анзора Астемірова і Саїда Бурятського, не зменшила кількості замахів.
За словами «еміра», головною метою бойовиків є фактичний відрив Північного Кавказу від Росії і створення там ісламської держави за законами шаріату. Умаров також підкреслює, що Кавказ є частиною умми (спільноти всіх мусульман), а дії емірату вписуються у світовий джихад.
Жертвами замахів стають передовсім представники республіканської влади, офіційного мусульманського духовенства і функціонери силових структур, а терористичні акти поза регіоном, наприклад у Москві, є демонстрацією сили.
Місцева влада і силовики
Республіками Північного Кавказу правлять кланові групи, які підтримує Москва, котра рідко наважується відкликати правлячого главу республіки (виняток — відправлений у відставку 2008 року президент Інгушетії Мурат Зязіков та звільнений у лютому 2011-го лідер Карачаєво-Черкесії Борис Ебзєєв). Ці групи шантажують Москву, намагаючись створити враження, що тільки вони гарантують стабільність. На думку Ахмета Ярликапова з Інституту етнології і антропології РАН, місцева влада привласнює собі бюджетні надходження, які потрапляють на Кавказ, розцінюючи їх як належну оплату та ознаку слабкості Москви.
За боротьбу з бойовиками відповідають підрозділи внутрішніх військ російського МВС, а також війська, підпорядковані міністерствам внутрішніх справ окремих республік та підрозділи ФСБ (деякі підпорядковані безпосередньо керівництву ФСБ у Москві, інші — її місцевим структурам). Складна система службової залежності та випадки конфлікту лояльності знижують ефективність зусиль силовиків.
Підрозділи, підпорядковані Міністерству оборони РФ (це міністерство не представлене на рівні республік), не брали участі в акціях проти бойовиків від 2002 року (лише час від часу військо надає важке озброєння, наприклад танки для використання підрозділами МВС в окремих акціях, здебільшого в Дагестані). Тому армію не можна вважати стороною конфлікту.
Невдача політики батога і пряника
Представлена ситуація є результатом багатьох років занедбань і помилок. Жодній російській правлячій команді досі не вдалося розробити системної концепції розвитку регіону. У період правління Бориса Єльцина (1991–1999) політика Москви була відповіддю на перебіг подій на самому Кавказі. Після приходу до влади Володимира Путіна і вибуху восени 1999 року «другої чеченської війни» реалізовувалася силова модель управління регіоном, що вимагало постійної присутності підрозділів збройних сил РФ.
Згодом виникла концепція «чеченізації», в рамках якої влада республіки отримала широку автономію, у тому числі їй дозволено амністувати колишніх бойовиків та посилити роль ісламу у політично-громадському житті. Стабілізація, досягнута ціною ліквідації президентами республіки Ахмадом, а потім і Рамзаном Кадировими внутрішньої опозиції, дозволила скасувати 16 квітня 2009 року в Чечні «режим антитерористичної операції», що діяв майже 10 літ. Більшість бойовиків вийшла за межі республіки.
Ніде, крім Чечні, не вдалося знайти лідера, подібного до Рамзана Кадирова, який зміг би повністю підпорядкувати собі республіку. У зв'язку з фіаско попередньої політики (збройне підпілля не було ліквідоване), у відповідь на нову хвилю терактів влада вирішили змінити «батіг» на «пряник», яким мав стати економічний розвиток регіону.
Москва мала сподівання, що «економізація» підходу до Північного Кавказу допоможе розв'язати такі проблеми, як безробіття, недостатнє інвестування, перенаселеність (найвищий у країні природний приріст населення), безземелля, злиденність, врешті — корупція. Підвищення рівня життя (у тому числі за рахунок додаткових бюджетних надходжень) та інвестицій (особливо до туристичного сектора) — повинно було стабілізувати ситуацію і зменшити міграцію.
Ознакою зміни тактики російської влади стало рішення президента Дмитра Медведєва від 19 січня 2010 року про виділення з Південного федерального округу окремого Північнокавказького округу, до складу якого потрапили Дагестан, Чечня, Інгушетія, Північна Осетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія і Ставропольський край (у Південному окрузі залишилися, серед інших, Адигея і Краснодарський край, на території якого розташоване місто Сочі). Повноважним представником президента у новому окрузі став економіст Олександр Хлопонін, колишній губернатор Красноярського краю, якого вважають здібним менеджером. Водночас він був призначений віце-прем'єром федерального уряду.
Здобутком Хлопоніна стало створення «Стратегії розвитку Північного Кавказу до 2025 року», затвердженої прем'єром Володимиром Путіним у вересні минулого року. Стратегія передбачає, серед іншого, обмеження безробіття до 5% і зростання зарплат у 2,5 раза. Інвестиційні проекти в регіоні мали реалізовуватися приватним російським і закордонним капіталом.
Прийняття «Стратегії» збіглось у часі з посиленням терористичних нападів. Крім загрози безпеці (емірат обіцяв нападати на осіб, що співпрацюють із владою), підприємців відлякує існуюча на Північному Кавказі соціально-економічна система, що ґрунтується на корупційних кланово-мафіозних зв'язках, які Хлопоніну не вдалося ліквідувати. До того ж вiн увійшов у амбіційний конфлікт з Рамзаном Кадировим, що конче ускладнило йому діяльність у Чечні. До підтримки розвитку туристичних та бізнесових можливостей Північного Кавказу підключились особисто президент Дмитро Медведєв і прем'єр Володимир Путін, але у зв'язку з наведеними складнощами існує великий ризик, що основні положення «Стратегії» залишаться на папері.
Протягом першого року «економізація» кавказької політики не принесла жодних позитивних наслідків, а серйозні інвестори не виявляють заінтересованості Північним Кавказом і олімпійськими об'єктами та відповідною інфраструктурою в околицях Сочі.
Олімпійський контекст
Виокремлення Північнокавказького федерального округу символічним чином відділило Сочі від Північного Кавказу. Крім загроз терористичних нападів із боку емірату, вірогідність яких слід визначити як значну і зростаючу, можна допустити різні форми дій проти Олімпійських ігор радикальних черкеських середовищ у Росії та в еміграції. Ці середовища вважають, що у ХІХ ст. у нинішньому Краснодарському краї відбувся геноцид черкесів. А організація Ігор на місці, де російські війська здійснили останню масакру автохтонів і провели парад перемоги (21 травня 1864 р. у Красній Поляні) — це збезчещення пам'яті жертв. Зараз дії черкесів обмежуються мирними протестами, але в майбутньому можуть бути і збройні акції.
Противником зимових Ігор у Сочі є також Грузія. Тбілісі неодноразово звертав увагу, що під час олімпійської підготовки Росія використовує територію сепаратистської Абхазії, поставляючи звідти будівельні матеріали і розглядаючи можливість використання під час Ігор тамтешніх готелів для проживання гостей Олімпіади. Тбілісі вже заявляв, що будівництво окремих олімпійських об'єктів порушує екологічну рівновагу цього регіону Кавказу. Метою Тбілісі є доведення порушень Олімпійської хартії з боку Росії, і, як наслідок, певно, доведення до бойкоту. Ніби випереджаючи подібні кроки, 8 лютого 2011 року президент Медведєв заявив, що Грузія може стояти за «різного роду провокаціями», спрямованими проти Ігор.
Мета «відпливає» все далі
Відносини між Росією та Грузією і, ширше, Південним Кавказом — це ще один черговий фактор впливу на ситуацію на Північному Кавказі. У ХІХ ст. Росія завоювала цей регіон, щоб контролювати Грузію, Азербайджан і Вірменію, які увійшли до складу імперії раніше. Тоді, як і нині, робиться все для утримання російського впливу на Південному Кавказі. Через Північний Кавказ проходять важливі енергетичні шляхи (нафтопровід Баку — Новоросійськ) та транспортні (дороги до Вірменії та Ірану). Крім того, там є надморський простір, що простягається між двома басейнами — Чорним і Каспійським морями; там розташовані важливі порти (Махачкала), аеропорти (Мінеральні Води), нарешті курорти (П'ятигорськ, Єсентуки) та єдині в європейській частині Росії центри зимових видів спорту (Сочі та околиці Ельбрусу).
З-поміж названих передумов випливає, що для Москви ключовим є стабільність регіону, а вона недосяжна без його інтеграції з рештою країни. Тим часом розгортається протилежний процес — Північний Кавказ впадає у все більшу ізоляцію і зростає його відчуженість від цивілізаційного, культурного і суспільного простору Росії.
Усе більше експертів констатує: для зростаючої кількості росіян Північний Кавказ стає своєрідним «чужорідним тілом» усередині їхньої держави, а серед мешканців Кавказу посилюється переконання, що Росія не є їхньою батьківщиною.
Ізоляція замість інтеграції
Протягом найближчих трьох років пріоритетом Москви, безумовно, буде безпека підготовки і проведення зимових Олімпійських ігор Сочі-2014. Це питання престижу держави, і Росія зробить усе, щоб, по-перше, Ігри взагалі відбулися; по-друге, щоб різноманітні загрози, в тому числі терористичні напади, було мінімізовано. Серед варіантів, що розглядаються, є створення навколо Північнокавказького федерального округу своєрідного «санітарного кордону», який нагадуватиме елемент часів холодної війни. Можливе залучення до його охорони підрозділів міністерства оборони, а також посилення російської військової присутності в Абхазії та зміцнення охорони узбережжя Чорного моря.
Безпекою олімпійських змагань займатиметься спеціальний оперативний штаб. У подальшій перспективі вирішення проблем Північного Кавказу і його інтеграція з російським правовим, економічним, суспільним і культурним простором здаються неможливими без вироблення цілісного підходу до регіону, в тому числі з відмовою від принципу «розділяй і владарюй», та довільного визначення адміністративних кордонів кавказьких суб'єктів РФ і одиниць нижчого щабля.
Необхідним видається початок діалогу Москви з незалежними середовищами і відмова від беззастережної підтримки місцевих владних еліт. В іншому разі утримання Північного Кавказу в російському політичному просторі буде надзвичайно складним.
За матеріалами іноземних медіа підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»