ВІН ГОРДО В ДУШАХ МАЙОРИТЬ...
ДВАДЦЯТЬ ОДИН РІК ТОМУ НАД КИЇВРАДОЮ БУЛО ПІДНЯТО ДЕРЖАВНИЙ СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР
Попри те, що День Державного прапора України офіційно святкують у серпні, мільйони наших співвітчизників охоче віддають перевагу і намагаються не пропустити іншу дату — 24 липня. Цього дня, 21 рік тому, сталася подія, яку багато людей вважає найяскравішою в українській столиці кінця 80-х — початку 90-х років.
Це невипадково. Адже саме того дня синьо-жовтий прапор було піднято над Київською міською радою. Причому свідками такого підняття стали, за найскромнішими підрахунками, близько двохсот тисяч киян і гостей столиці. Зібрання, масовість якого вражала тоді й, вочевидь, здатна вразити тепер, звісно, у разі свого повторення.
Утім, у майбуття ми тепер не зазиратимемо, натомість пригадаймо історію, як усе це було.
Передовсім варто зауважити, що синьо-жовтий стяг спершу замайорів над столицею поруч із офіційним на той час, радянським прапором. Однак дві щогли перед Київрадою не дозволили перетворити дійство на фарс, як це сталося трохи згодом із підняттям синьо-жовтого знамена над українським парламентом — на одну щоглу було поміщено два взаємовиключні прапори.
Отже, 24 липня 1990 року за протокольним рішенням президії Київської міськради 21-го скликання над її будівлею на Хрещатику було піднято український Національний синьо-жовтий прапор. Стяг підняв тодішній заступник голови Київради Олександр Мосіюк.
Це сталося за тиждень після ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Твердити, мовляв, ці події випадково збіглися в часі, було б безглуздо. Безумовно, вони були ланками одного історичного процесу. Водночас кожна з них мала свою історію та історичну вагу.
Про те, як народжувалася Декларація про державний суверенітет, ми коротко пригадали в минулому числі «ДУ». Нині зупинимося на тому, що рішення Київради стосовно прапора, можливо, давалося ще складніше.
Цій події передувала гостра політична боротьба у Київраді та навколо неї. Ідею демократичної частини міськради про підняття прапора категорично не сприймали комуністи. Бюро Київського міського комітету КПУ навіть ухвалило та розповсюдило спеціальне рішення про поспішність і недоцільність підняття Національного прапора в Києві, бо використання національної символіки, мовляв, суперечить законам і Конституції Української РСР.
Звітне питання зумисне передали на розгляд президії міської ради. Розрахунок був простий: комуністи блокуватимуть її зібрання, тож ухвалити рішення не вдасться. Усі намагання зібрати президію виявлялися марними. Кілька разів переносили терміни засідання — не могли зібрати кворум. На керівника Київради Арнольда Назарчука чинили шалений тиск, він був змушений піти на лікарняний. Тому відповідальність за ухвалення рішення про підняття Національного прапора лягла на плечі заступника керівника Київради Олександра Мосіюка.
Чутка про те, що в Київраді складна ситуація, швидко розлетілася українською столицею. У міськраді з ранку до вечора чергували народні депутати демократичного спрямування. Тут же були й депутати-комуністи та їхні прибічники. Спочатку вирішили прапор перед Київрадою підняти у п'ятницю, 20 липня. Проте це не вдалося через брак кворуму.
Наступною очікуваною датою стало 23 липня. Наслідок той самий: президія не зібралася, й рішення не ухвалене. А вже у вівторок, 24 липня 1990 року, хоч кворуму президії так і не було, Олександр Мосіюк разом із демократично налаштованими депутатами ухвалили протокольне рішення: підняти Національний прапор над Київрадою того ж дня о 19-й годині. Це було вольове рішення, всю відповідальність за це взяли на себе депутати демократичного спрямування.
Така рішучість (на той час інший термін для вчинку депутатів важко було вжити) виправдалася стократ. Ближче до вечора сотні тисяч людей заповнили Хрещатик — від Бессарабської площі до нинішнього Майдану Незалежності. Рух транспорту було паралізовано. Люди стояли на дахах тролейбусів, обліпили дерева, аби не пропустити цю визначну мить. Натовп розступався лише перед Національним прапором, який на високо піднятих руках урочисто несли десятки молодих людей від Софійського собору, де стяг було освячено.
Нині це полотнище, як історична реліквія, зберігається в Національному музеї історії України. І, звісно ж, у душах українців, котрим навіть у нинішні непрості часи приємно згадувати ті далекі миттєвості. Зрештою, без минулого не існує майбутнього.
Руслан ІВАНІВ
також у паперовій версії читайте:
- МІНІСТЕРСЬКІ БУДНІ,або КОЛИ УРЯДОВЦЯМ НЕ ДО ЛІТНЬОГО ВІДПОЧИНКУ
назад »»»