ТРУДІВНИК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА
Про Михайла Слабошпицького в Україні та діаспорах не знає, мабуть, хіба що надто лінивий. Це видатний — поліфонічний, унікальний — трудівник української літератури, котрий єднає творців і читачів. Ним відкриті і охарактеризовані сотні імен. Повз Слабошпицького не проходять великі літературні події, явища, катастрофи, нові надії.
Сам він — також (а може, передусім) відомий прозаїк. Автор майже трьох десятків різножанрових книжок. Серед них — казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, романи-есе, романи-колажі, біографічна проза.
М. Слабошпицький — виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та керівник видавництва «Ярославів Вал». Активно займається громадською діяльністю.
Обсяги щоденно виконуваної ним роботи (він ще ведучий авторських радіопередач, мандрівник-популяризатор української літератури), дають підстави думати, що енергійно-молодий Слабошпицький має моторних клонів-роботяг. Утім, зустрілися ми з ним напередодні його 65-річчя. Тож принагідно вітаємо всюдисущого Михайла Федотовича з черговим ювілеєм!
— Михайле Федотовичу, які почуття викликає у Вас власний день народження і до чого спонукає ювілейна дата?
— Особливого оптимізму не викликає: бо час спливає, а ти розумієш, що основне у житті відбулося. Це у 10–12 років вітання тішать. Гріє суто особисте: діти здорові, онуки ростуть, ще якісь книжки написав. Як і кожен, вважаю, що створив менше, ніж хотів, і менше, ніж міг, оскільки людина планує, а життя вносить поправки. Тепер умовляю себе бути ощадливішим на час, щоб встигнути написати хоча б головне з того, що замислив. А задумано ще дванадцять романів, і я з жахом думаю, що мені 65 років, а для створення кожного твору потрібна велика підготовча робота.
Гріє стимул, що маю ще написати казки для внуків. Інакше вони не визнають мене за повноцінного письменника...
— Вас можна назвати якщо не «людиною-оркестром», то, у всякому разі, особою з кількома яскраво вираженими іпостасями: письменник, видавець, критик, журналіст, ведучий радіопрограм, а ще ж Ви — незмінний «деміург» і «мотор» конкурсу імені Петра Яцика. Тож у якому порядку за ступенем важливості Ви б розмістили ці іпостасі?
— У мене є добрий знайомець у Канаді Юрій Ємець (разом з покійним Петром Яциком засновував Лігу українських меценатів). Чоловік абсолютно унікальний. Він і поет (англомовний), і бізнесмен, і культурний діяч (очолює цілу низку товариств, починаючи з Шекспірівського й закінчуючи Жокейним...). Коли я його запитав про творчість, маючи на увазі, звичайно ж, поезію, він відповів: «Для мене все творчість, бізнес — принаймні для мене — не менша творчість, аніж література».
Поспостерігавши за такими постатями, як Петро Яцик, Володимир Загорій, Костянтин Темертей і вже згадуваний Юрій Ємець, розумію: ми помиляємося, коли уявляємо, що творять лише письменники, художники чи музиканти. Зрештою, про це я писав у своїй книжці «Українець, який відмовився бути бідним»! Я, мабуть, надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватися й замикатися на чомусь одному. Звичайно ж, маю немало амбітних літературних планів. А воднораз хочу й надалі говорити у своїх радіопередачах про важливі українські книжки — у цьому є велика потреба, бо наша книжка не має ні належної промоції, ні якоїсь підтримки громадськості. А в постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування української мови вижити їй неймовірно важко. Ще раз звернімо увагу на наклади наших книжок — цифри майже гомеопатичні.
Конкурс імені Яцика також — хай і не прямо — пов'язаний із боротьбою за українську книжку. Буде мова, буде читач, буде наша книжка. І ніхто мені не заперечить у тому, що все на світі можна робити творчо і нетворчо. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо. Не в стилі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували такий патріотичний турнір, у якому справді домінуватиме креатив.
— Нині говорять не тільки про феномен Слабошпицького, а й про феномен видавництва «Ярославів Вал», яке стало в Україні флагманом. Якої планки хочете досягти? Про яку мрієте перспективу?
— Мені мріється ширше. Наша держава має нарешті зрозуміти, що вона квазідержава, оскільки немає державної ідеології, вона не опікується культурою і українською книжкою. Тому ми — група дурних романтиків, бо сьогодні видання книжок — благодійність. Ми намагаємося зробити те, що не робить держава. Сподіваємося, її зверхники стануть розумними як Путін, Медведєв, завдяки яким у Росії книжковий ренесанс. Притому там не було постколоніальної ситуації.
Вважаю, що ми можемо чогось досягти тільки тоді, коли у держави зміниться погляд на видавництва і письменників. Ентузіасти нічого не залагодять, оскільки потоптано духовні цінності, зокрема книгу, як одну з найвищих вершин в ієрархії вартостей суспільства.
Ми втратили в роки виживання читаючу публіку, книжки купують дуже мало. Держава не заохочує. Коли ми слухаємо нардепів, віце-прем'єрів, то бачимо, що ці люди не очитані. Суспільство розуміє: нема сенсу на них рівнятися, він все одно буде віце-прем'єром, народним депутатом, навіть якщо не всі букви знає.
Отже, мої надії спрямовані на те, що владоможці порозумнішають, і тоді «Ярославів Вал» й інші хороші видавництва зможуть допомогти державі, українській людині. А поки що борсаємося, мені навіть не хочеться форсувати оптимізм.
Ми видаємо розумні книжки, які мали б виходити завдяки державній програмі, бо вони — збиткові, це не гороскопи і не попсове штиво. Вони важливі для культури, літератури, вивчення історії, але не матимуть швидкої реалізації. Є чимало псевдорозумників, які кажуть: «Якщо не беруть, то й не треба видавати». Треба видавати, треба! Кажуть ті, для кого останньою прочитаною книжкою був буквар або кулінарні рецепти. Є книжки, які мають обов'язково стояти в бібліотеці, це бігуни на довгі дистанції. Сьогодні до них не звернулися, бо не доросли, завтра доростуть і прочитають.
В інших країнах думають інакше, аніж у нас, тому вони благополучніші й успішніші. Нині у світі кожна сьома чи восьма книжка, включаючи Китай, Британію, Америку, російська! Чому? Повторю: ренесанс. Ми з заздрістю позираємо на сусіднє господарство, хоч говоримо, Росія така й перетака. Мабуть, така й перетака, але в Росії книжка на почесному місці, це успішний бізнес, бо захищений державною політикою. Коли був ювілей Шолохова, Путін поїхав у станицю Вешенську, цим підкреслив значення письменника і літератури. Коли перша особа держави зустрічається і радиться з Солженіциним (нині покійним), це говорить про значимість подвижника-світоча. Якщо президент чи прем'єр відкриває книжковий ярмарок, це також сигналізує суспільству про важливість справи.
Цього бажаю нашим державцям. Ви бачили коли-небудь на фотографіях, на телеекрані, щоб хтось з наших достойників був із книжкою в руках? А Міттеран прочитував кожен роман, який виборював Гонкурівську премію, і давав інтерв'ю з цього приводу. Він не був літературознавцем, віце-прем'єром з гуманітарних питань, він просто вважав, що президент держави має бути культурною людиною.
Не скажу, що я тотальний песиміст, я обережний оптиміст. Мої сподівання на молодші покоління — політиків, гуманітаріїв, науковців... Хай вони прагматичні, але читають якісь необхідні для себе книжки. Думаю, що інтелектуальну і духовну планку в суспільстві вони піднімуть все одно.
— Ви збираєте докупи українців в Україні і за кордоном. Що спонукає Вас це робити? Якими «технологіями» Ви користуєтеся?
— Є ментальна хвороба українців: вони не люблять своїх визначних людей, доки ті живі. Українці люблять мертвих, шанують могили. Візьмімо будь-кого з видатних наших людей: скільки їх померло від голоду, в невідомості, скількох затоптували, закидали болотом брехні... Це, Господи, від Івана Вишенського до В'ячеслава Чорновола, від Анатолія Свидницького, який під тином помер, до Євгена Чекаленка, котрий допомагав українцям, а помер у бідності (письменник й академік Сергій Єфремов з жахом і прикрістю писав: «Ця нація не варта цих великих людей»).
Разом із тим Бог дає Україні стільки видатних людей! На наших теренах народилося багато лауреатів Нобелівської премії, здається, до двох десятків заоблікували. Ми є сучасниками дивовижних митців: художників Івана Марчука, Андрія Чебикіна, Сергія Якутовича, композиторів Євгена Станковича та Мирослава Скорика, письменника Івана Дзюби, недавно відійшов філософ Сергій Кримський... Це люди планетарного масштабу. Я певен, понесемо завзято вінки і на їхні могили (дай, Боже, живим здоров'я!), будемо кланятися, тоді оцінимо, наздоженемо, бо любимо мертвих.
Мені хочеться роздивитися і показати живих, тому я писав про Петра Яцика тоді, коли багато хто у діаспорі його затовкував, бо він ненавидів партії. Яцику дала визнання Україна, не діаспора. Я писав про Мар'яна Коця, видатного мецената (Царство йому Небесне). Взагалі писав про дивовижних українців на всіх континентах. Була б моя воля, я видавав би не просто енциклопедії про сучасників, а фоліанти «Велика українська людина» з художніми нарисами. Щоб нація знала — ось пантеон живих людей, ми повноцінні.
У нас народжуються видатні митці. Не народжуються, на жаль, свої Наполеони, Черчиллі, де Голлі, Маргарет Тетчери. Якийсь скромний митець за своїм інтелектуальним, духовним калібром значно більший, ніж політики першого ряду. Дивна диспропорція. У кожної нації є свої особливості.
Отак у Спарти було. Вона народжувала воїнів, але не народжувала поетів. І коли загинули всі полководці, Спарта звернулася до Афін: дайте військового начальника. Афіни прислали кривого, кульгавого поета. Спарта сприйняла це як образу. Та поет написав пісні-марші, і спартанці пішли з ними у бій, і так били ворога, що нарешті Спарта зрозуміла, що отримала дуже видатного полководця, який не мав уявлення про стратегію і тактику, але духовно підніс, налаштував, мотивував спартанців.
Так і у нас: народжуються поети, а з державними діячами негусто. Візьмімо навіть вождів доби Центральної Ради. Не були вони аж такі видатні, від Грушевського до Винниченка... Я це дедалі ліпше бачу, закінчуючи роман про Коцюбинського, котрого стає дедалі менше, бо збільшується панорама того часу. Вималювалися особистості Винниченка, Грушевського, Чекаленка, Ніковського, Грінченка... Тому неминуче все перейшло в оповідь про шляхи української людини в історії.
Все свідчить про те, що в розбудові держави у нас — колись і тепер — дуже багато спонтанного, імпровізаційного, експромтного, нема тактики і стратегії далекоглядної, тому і успіхи наші відповідно архіскромні.
— Ви входили в літературу як критик. Потім уже були проза й публіцистика. Звертаюся передусім до критика: чи є вона в нас сьогодні, літературна критика? І що з нею відбувається?
— Своє існування сьогодні критика виявляє лише поодинокими епізодами. Вона майже в ембріональному стані. Так званий ринок (в Україні — все несправжнє, все псевдо або квазі) найбільше вдарив саме по критиці. Сьогодні статті й рецензії, якщо вони з'являються,— куповані або ж написані з мотивів літературного альтруїзму (слава Богу, що він є).
Те, що інколи друкують про книжки в газетах,— не критика, а піаристика. Або видавництва роблять промоцію своїй продукції, або ж самі автори наймають штатних (тобто оплачуваних) майжерецензентів, але до рецензій їхні екзерсиси, як правило, не мають жодного стосунку. У нас немає ніяких оглядів, проблемних статей, літературних фейлетонів, реплік, зрештою, всього того, що означає повноцінне функціонування критики, де однаково активна аналітика й сангігієнічна діяльність. Добре пам'ятаю, як кілька десятиліть тому виходили збірники літературно-критичних оглядів, які давали уявлення про все, що діється в літпроцесі. Такі сумлінні оглядачі, як Василь Фащенко, Микола Жулинський, Віталій Дончик, Микола Ільницький, Віктор Іваниченко, Володимир Мельник, Григорій Сивокінь, Володимир Панченко, Михайло Наєнко, Григорій Тонь, Юрій Ковалів скрупульозно рубрикували й «описували» всі твори, бодай побіжно аналізували тенденції, всякі жанрові й стильові контамінації — і ми бачили рух літератури крізь час. Одне слово, відчували, що вона (яка — це вже інше питання) в нас є.
Тоді в нас навіть могла з'явитися про наше письменство книжка на взір «Моя історія французької літератури» Жака Бреннера (вона є в російському перекладі). Натхненний читач і скрупульозний систематизатор літпроцесу у Франції Жак Бреннер уклав хроніку найважливіших подій своєї літератури в XX столітті, конкретизував багато чого, пов'язаного з творами, реферував те, що писала про них критика, подав також свої розгорнуті рецепції — і з'явився цей своєрідний путівник по французькій літературі. Суто особистісний погляд на імена, явища й культурні події, блискучий і дотепний виклад матеріалу забезпечили Бреннеровій праці значення набагато серйозніше, аніж звичайній літературознавчій чи довідково-хронікальній книжці. Її перекладають у світі. Вона служить цінною лектурою для тих, хто хоче мати якнайдокладніший компедіум про французьку літературу. Важко знайти у Франції студента філології, який не студіював би цю працю.
Таку книжку могли б написати ті, хто найактивніше «читав» літпроцес: Фащенко, Ільницький, Жулинський, Стрельбицький, Брюховецький, Панченко, Салига — тодішні сумлінні хронографи літпроцесу. Але, на жаль, такого характеру книжка в нас тоді не з'явилася. Принадного прецедента, який — окрім усього іншого — подав би дорогоцінний приклад, не було створено.
Але повернімося до нашого дня. Нині маємо літературу, на моє глибоке переконання, набагато цікавішу за тодішню, але ні з літературних часописів, ні зі ЗМІ відчуття, що література в нас є — не винесеш. Усі мовби заповзялися сучасну українську літературу ігнорувати. Одна річ усі ці нардепи і псевдодержавні діячі, які навіть і не підозрюють про існування такого потужного українського письменства (коли деякі ЗМІ, бува, запитують їх, які книжки вони прочитали, то вони відразу ж виганьблюються, називаючи те, що індивідам, які претендують бодай на міні-інтелігентність, просто не можна згадувати). Навіть вишівські викладачі й учителі-словесники щокроку виявляють свою елементарну необізнаність із вершинними здобутками української літератури останніх літ. Отому мені й хочеться у пресі та на радіо говорити про найкращі твори найкращих наших авторів.
— Чи Ви вірите в те, що ситуація зміниться на краще?
— Хоч і не віриться — умовляєш себе вірити. Як мовиться, з останніх сил.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»