МОСКВА
І АРАБСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ
Арабські революції стали для Москви такою ж несподіванкою, як і для інших світових столиць. На відміну від західних держав, Росія інакше оцінює наслідки кризи та форсує власні методи її подолання.
Ситуацію в регіоні вона розглядає, головним чином, з огляду на прагматичне зміцнення своєї міжнародної позиції. На перешкоді вироблення спільної із Заходом лінії поведінки стоїть різке розмежування російських еліт, яке віддзеркалює ідейний спір навколо напряму розвитку Росії і її місця у світі.
Судячи з гасел протестів, які поширилися від Тунісу до Сани, прихильники змін розуміють їх як право на свободу від корумпованого авторитаризму і неодмінну участь у глобальній інтеграції. Західні політики інтерпретують події як несподівані й неочікувані, проте вважають їх тріумфом демократичних цінностей, а Вашингтон готує новий план Маршалла.
Для московських лібералів це ще одне вікно можливості партнерської співпраці зі США та ЄС і просування модернізації Росії, але для московських консерваторів революційні зміни є важкою тінню, яка лежить над Росією. Тому вони називають ці події «арабським вірусом» і протестують проти гуманітарної операції в Лівії. Офіційно Москва заперечує західну інтерпретацію подій, не сприймаючи здатність арабських суспільств до демократії. Вона маніпулює прогнозами поширення радикалізації настроїв на тлі погіршення економічної ситуації, що підживлюватиме ісламський фундаменталізм.
Отже, поглиблюється конфлікт цивілізацій, посилюється глобальна загроза тероризму, що в регіональному вимірі призведе до подальшої дестабілізації через посилення палестинсько-ізраїльського конфлікту і «сомалізацію» Лівії. Зрештою, конфлікти Магрібу і Близького Сходу можуть становити небезпеку для хисткої рівноваги на Центральному Сході і навіть у пострадянській Центральній Азії. Тому Росія бачить вихід із ситуації тільки в політичному процесі, з урахуванням права кожної з держав, охопленої революцією, на суверенний вибір устрою з огляду лише на інтереси сусідів.
Ключова роль має належати багатостороннім механізмам, таким як близькосхідний квартет (з участю Росії) та регіональним організаціям співпраці. Хоч Росія не ветувала резолюції РБ ООН № 1973, провідні представники її влади критикують операції НАТО в Лівії. Заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков назвав дії Заходу «походженням із секонд-хенду, якому кравець марно підганяє весь одяг під одну мірку». Температура міжнародної і внутрішньої дискусії в Росії настільки висока, що відомий аналітик Олексій Макаркін міг дозволити собі пожартувати, перейменовуючи політологію у «єгиптологію».
За оцінкою Олексія Малашенка з Московського центру Карнегі, Росія протягом кількох останніх років вбачає свою роль у посередництві між мусульманською і трансатлантичною цивілізацією, а також між радикальними і поміркованими ісламістами. Водночас вона продовжує грати із Заходом в антитероризм та вибірково співпрацює в галузі безпеки і непоширення атомної зброї. Така політика не принесла очікуваного результату, оскільки наслідком російського посередництва є невиразна позиція міжнародної спільноти щодо найважливіших загроз, а також затягування всіх переговорних процесів.
То що ж змінила, з точки зору Москви, «арабська весна»? На перший погляд — дуже мало. Але, поглянувши уважніше на аналізи російських аналітичних центрів, неможливо не побачити погляду на арабські революції як на нове вікно можливостей у американсько-російських і російсько-європейських відносинах. Федір Лук'янов, головний редактор впливового у колах влади журналу «Росія у світовій політиці», закликає до співпраці провідних держав на регіональному рівні, вказуючи на втрачений шанс запобігти присутності «Аль-Каїди» в Афганістані.
Сергій Караганов, голова впливової Ради із закордонної та оборонної політики, вказує на можливість продовження російсько-американського «перезавантаження» на Близькому Сході. Цьому сприяє перегляд вашингтонської політики лідерства, здійснений президентом Обамою в Лондоні, та двосторонні позитивні наслідки російсько-американського перезавантаження. Якщо додати до цього все більше розуміння Європою російських безпекових ініціатив, то Караганов вважає реальною російську ідею Європейського Союзу на основі партнерства «старої» Європи і Росії.
Але це більше нагадує геополітику, бо надію на відновлення позиції Росії в регіоні не приховує представник президента Росії по Африці Михайло Маргелов, який був спеціальним представником президента Росії в Лівії. Маргелов публічно заявив, що якщо Росія не долучиться до геополітичного суперництва за африканські багатства, то програє світовим конкурентам. Складно оминути також факт, що Лівія і Сирія заборгували Росії сплату багатомільярдних кредитів, а Магреб і Близький Схід належать до головних імпортерів російського озброєння. Не можна також пройти повз зацікавлення російських енергетичних концернів новим розподілом праці на лівійських нафтових родовищах.
Але навіть такий консервативний інтеграційний підхід зустрічає в Росії все більший опір консервативних сил, прихильники яких досить численні в елітах влади і бізнесу та використовують арабські революції для биття на сполох у дзвони «на захист» суверенності Росії, що опинилася під загрозою. Партія влади «Єдина Росія» підготувала проект парламентської резолюції з гострим засудженням дій НАТО. Порцію теологічної критики виділив офіс Московського патріархату. Були навіть щирі побажання НАТО «вгрузнути у лівійських пісках», що прискорить економічний занепад Заходу, а російській цивілізації поверне належне місце у світі.
Насправді для Москви, незалежно від світоглядного підходу, дуже важливим є економічний аспект «арабської весни». Останнє різке підвищення ціни на нафту було результатом політичної нестабільності в цьому регіоні, що значно підтримало російський бюджет, постраждалий від світової кризи і який значною мірою визначатиме соціальну, а отже, і політичну стабільність Росії. В основу контракту влади з громадянами покладено політичну пасивність останніх взамін на побутову стабілізацію, оплачувану з державної скарбниці. Це надзвичайно важливо у період виборів. Наразі надзвичайні доходи російського бюджету приводять до відродження нафтової держави, детермінуючи негативне мислення владних еліт і бізнесу про недоцільність соціально-політичної модернізації та осучаснення економіки.
Споглядаючи очима Москви арабські революції, непросто відмовитися від парадоксального враження. Медведєв критикує Путіна за слова про новий хрестовий похід проти Лівії і відправляє у відставку посла в цій країні. Критикований Путін схиляє Сербію до участі в газовому проекті South Stream, зміцнюючи енергетичну великодержавність. Консерватори засуджують операцію НАТО, але тішаться з її повної безпорадності, забуваючи при тому про проблему африканських біженців у Європі, яка може негативно вплинути на російські старання щодо скасування шенгенських віз.
Усі розбіжності моментально зникають перед самітом G-8, на якому Росія говорить вже іншим голосом і отримує американську підтримку свого вступу у ВТО. Очевидна «гібридність» російської закордонної політики, як бачимо, перебуває у великій залежності від внутрішніх передумов. А головною передумовою є небажання більшості еліт здійснити модернізаційний стрибок у глобальну інтеграцію.
також у паперовій версії читайте:
- РОСІЯ МОДЕРНІЗУЄ ВІЙСЬКО
назад »»»