УМІННЯ БИТИ В ОДНУ ТОЧКУ
Доля Віктора Шульги не з пересічних: його обпалило полум'я вже далеких афганських подій, а зараз він упевнено йде шляхом знаного художника. Віктор не любить згадувати про війну в Афганістані, та це притаманно не лише йому, а багатьом учасникам тих буремних подій.
І все ж Афганістан досі болить у серці багатьох із них. Болить він у серці художника Віктора Шульги.
Гвинтівка снайпера
— Вікторе, як Ви потрапили до Афганістану?
— Я служив у прикордонних військах у Таджикистані. На кордоні з Афганістаном. Наприкінці 1979-го нас закинули туди на вертольотах — кілька груп. Інші війська входили на БТРах. Це були так звані маневрові групи. У нашій формі, але жодних відзнак — чи ти офіцер, чи ти сержант, рядовий.
— Мабуть, думали, що все там буде просто?
— Так. Нам говорили, що ми їдемо не воювати, а виконувати інтернаціональний обов'язок. Ми були зовсім молодими. Було цікаво. Чужа земля... Екзотика...
— Як починалася Ваша служба в Афганістані?
— В армії я був стрілком. Стріляв дуже добре — я до цього ходив у дитячу спортивну школу. Таких як я спеціально відбирали. Вже в Афганістані, помітивши мої здібності, мене почали тренувати на снайпера. Там такі бійці надзвичайно потрібні були, адже афганці стріляли напрочуд влучно, там діти змалку зі зброєю на «ти».
— У якій ситуації Ви вперше вбили ворога? Певно, була якась військова операція?
— У нас як таких операцій не було. Це у фільмах: спочатку бомбардують літаки, потім в атаку йдуть танки, за ними піхота. Ні. Афганські повстанці вели проти нас фактично партизанську війну. Вона найскладніша, у ній головне — несподіваність.
Нас групами закидали на вертольотах чи БМП — бойових машинах піхоти — в різні місця. Часто вздовж шляхів: охороняли каравани з хлібом, одягом і таке інше. Ми ставили намети, оточували табір колючим дротом. Афганці виникали, як привиди, здавалося, нізвідки. Пам'ятаю, біля селища Каратепа був нічний бій — спочатку якийсь рух, постріли. Ми гатили у ніч. А ранком знайшли мертвого хлопчика та віслюка — потрапили під обстріл. А партизани втекли.
Як моя куля знайшла першу жертву? Команда була — цілься! Прицілився, натиснув курок. На війні як на війні. Нам також треба було ловити усіляких бандюганів. Ловили. Відправляли на суд до Кабула. Потім, коли війна набрала обертів, наші почали ширше застосовувати авіацію для бомбардування.
— Як уперше побачили вбитого товариша?
— Їх відправляли на літаку додому. Так званий вантаж 200.
— Коли зіткнулися впритул зі смертю?
— Біля Каратепа. Раптовий вибух — граната чи міна. Контузія.
— Ви вірили, що виконуєте інтернаціональний обов'язок?
— Аякже! Згадайте, яке виховання було. Тоді ми не просто вірили: у крові це було.
— Як зараз дивитесь з погляду десятиліть?
— Війна довела, що туди краще не лізти. Хто з мечем прийде, той від меча і загине.
— Чи були на допиті душманів?
— Ні, ми тільки ловили і передавали кудись.
— Як звичайні афганці ставилися до наших?
— Більш-менш. Ми з ними не сварилися. Прилітає начальник політвідділу. Йому дають охорону і він веде якісь переговори. Ми, снайпери, сидимо. Охороняємо. Нам забороняли брати у них їжу, цигарки.
— Боялися отрути?
— Мабуть.
— Сняться афганські сни?
— Зараз — ні.
— Раніше снилися?
— Снились.
— Що саме?
— Бої снилися, природа. Там гарно навесні. Тюльпани змінюються маками. Там, де ми воювали,— передгір'я. Є пустелі, але ближче до Пакистану. Там кожний камінь стріляв. Не знаєш, звідки той душман з'явиться.
— Як Вас готували до бойових дій?
— Снайперів спеціально готували: як точно визначити ціль, володіти бойовими мистецтвами — самбо, дзюдо. У мене була гарна зброя — гвинтівка Драгунова з оптичним прицілом. Їхні снайпери полювали на нас. До нас прибився афганець Файзула. Його батьків убили. Гвинтівка у нього була така довга. Може, ще від початку ХХ століття. Стою якось з Файзулою. Орел високо ширяє. Файзула і каже: «Попадемо?» Говорю йому: «Високо дуже». Той усміхнувся і майже не цілився. Постріл — орел упав. А висота була метрів 600, 700.
— У яких регіонах воювали і де було найгарячіше?
— Ми воювали приблизно за триста кілометрів від нашого кордону — Герат, Фейзабад. Пам'ятаю, не раз пролітали над Кабулом. Де було гарячіше? Усюди неспокійно. В одному місці стояли по кілька тижнів. Займали точку, заривали БМП до башти.
— Афганці боялися смерті чи віра в Аллаха допомагала?
— Ми боялися і вони. Страх притаманний усім нормальним людям. Командир наказував не висовуватися, поки не дасть команди. Один виліз без команди. Його зняв афганський снайпер.
— Чи багато бойових товаришів утратили?
— Я — двох. Коли воював, ще не було таких великих боїв, як після. Мене вивели у 80-му, а основні війська виводили у 1989 році. Там були втрати.
Пензель майстра
У просторій майстерні члена Національної спілки художників, постійного учасника всеукраїнських, а також зарубіжних виставок Віктора Шульги щойно розпочато нову картину, величенький макет сценографії до спектаклю «Гімн демократичної молоді» у постановці Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Чи не сотня фотографій тієї вже далекої афганської доби. На них — молодий солдат Радянської армії зі зброєю і без неї, один і в оточенні бойових побратимів. А ось його знято біля БМП. Віктор Шульга молодий і поки ще не відомий майбутній художник.
І картини вже знаного майстра: «Зимовий ранок над селом», «Зима. Відлига, с. Високе», «Човни під дощем», «Ластівчине гніздо. Крим», «Абрикосовий цвіт», «Ніч над Ялтою», «Осінній день», «Туман над озером». Це лише невелика частина із сотень робіт, створених митцем. Багато картин — у приватних колекціях в Україні та за кордоном. Оцінку творчості Віктора Шульги я залишу мистецтвознавцям. Та картини ці живуть своїм життям, вони дихають, ніби відчуваєш тепло руки, що тримала пензель. Якщо це пейзаж, то хочеться торкнутися його деталі. Якщо портрет, відчуваєш сутність людини, котра стала центром уваги майстра. Виставка у Белгороді була одна з останніх за кордоном.
— Вікторе, як приймали росіяни?
— Чудово! Реклама була на радіо і телебаченні. Усюди афіші. Навіть російський митник говорив, що чув повідомлення про виставку по радіо.
— Що Ви туди привозили?
— Наша природа, натюрморти. Відвідувачі підходили до мене, були теплі слова. Цікавилися творчими задумами. Виставка пройшла успішно.
— У яких ще країнах виставляли Ваші картини?
— У Словаччині, Німеччині. Кілька разів у Польші.
— Попит на Ваші роботи є у колекціонерів?
— Слава Богові. Я написав більш ніж три тисячі картин. Іспанці купували, американці, канадці. І наші, звичайно. Які розкуплено, які подаровано. А частина у мене.
— В українських музеях є Ваші картини?
— Поки що ні. У галереях є.
— Предмет Вашої уваги переважно природа?
— Малюю все, що мене зацікавило. Найбільше подобається малювати природу. Не тому, що вигідніше. У мене душа лірично налаштована. Намагаюсь позбутися цієї суєти.
— Ви намалювали гарний портрет дружини. Кого легше малювати — незнайому людину чи яку добре знаєш?
— Мені легше було малювати дружину. Добре її знаю (сміється). Я ніколи не малюю відразу. Кілька днів маю придивитися. Приходять жінки і запитують, як краще одягатися? Кажу, почекай, розмовлятимемо довго. Дивлюсь, які ракурси можуть бути вигідні для мого портрета. Коли вже закипить, сідаю за роботу. А не так: сів і малюй. Коли хочеш швидко, іди сфотографуйся. Я хочу сутність вгадати, духовну наповненість людини. А може, я крокодила хочу намалювати, бо ти в душі крокодил. Портрети я нечасто малюю, але вдаються. Рідко, але влучно, як снайпер.
— Я бачив у Вас кілька картин на кримську тематику. Любите Крим?
— Ні, Крим не люблю, хоч і жив змалку в Криму. Малював гори, море. Кажуть, у мене добре виходить. Мене тягне на Чернігівщину, звідки я родом. У мене під Прилуками є дача в селі. За Густинським монастирем є село Високе. Які краєвиди! Вони на картинах моїх. До мене в село приїжджає багато друзів — люди відомі. Навіть коли хто за кордоном був, каже: поїхали до тебе на дачу, в село.
— Хто Ваші відомі люди, друзі?
— Художники, артисти. Ступки — Богдан Сильвестрович і син Остап, Олексій Богданович, Василь Баша, Віталій Ліневський з Лівого берега. Чимало...
— Швидко малюєте?
— Так. Буває — від початку до закінчення — за дві години намалюю. А буває і три роки.
— Сюжети картин приходять уві сні?
— Бувало. Все, що сниться, ти все одно не запам'ятаєш. Колись я так намалював «Райські яблука». Іншу роботу «Ворота» — там хлопчик стоїть біля воріт. Іноді щось як приверзеться уві сні. Скочиш, дивись, за годину-дві є картина.
— Працювали над афганською тематикою?
— Ні. Коли щось стосувалося війни, у мене все було алегоричне. А так робив ескізи з хлопців-афганців. Усе дарував, але картин не було.
— До Афганістану Ви ще не були студентом?
— Ні. Вступив до академії пізніше. До армії в гурток ходив.
— Там були гарні вчителі?
— Звісно. У Прилуках. Одначе прищепити щось неможливо. Мені дуже хотілося.
— Вікторе, учні у Вас були?
— Приходили. Я кажу — уроки не даю. Хочеш учитися, дивись, як я малюю. Ніде не викладаю.
— Були такі, що приходили до Вас, а потім вступили до ВНЗ?
— У мене вчилася Кристина Смєлова. Закінчила академію, а торік вступила до Національної спілки художників України.
— Вас цікавлять майстри епохи Відродження чи пізніших часів, скажімо, імпресіоністи?
— Мене цікавить все, якщо воно в собі щось несе — від наскельного розпису до скіфських баб. У мене немає якогось пріоритету. Найбільше подобається Мікеланджело, Гойя. Навіть більше за Веласкеса. Дуже люблю Ель Греко, Тиціана, Джотто. Словом, усю класику. Модільяні мені подобається більше, ніж Пікассо.
— Вікторе, Ви також художник театру. Де складніше?
— У театрі інстолятивна творчість. Макет я сам роблю. Ти повинен уявити сцену і подати режисерові свій задум. Потім разом доводимо до кінця. Там задіяна ціла структура. У театрі дуже подобається. Я змалечку люблю щось майструвати-будувати, пиляти. Батько був тесля. Я допомагав. Умію навіть каналізацію ремонтувати. Я вчився у Прилуцькому технікумі меліорації. Перша профосвіта — водопостачання. Взагалі люблю возитися з деревом. Воно таке тепле.
— Як Ви дивитеся на стан нинішньої культури?
— Це жахливо, що на культуру дають крихти! І на ту ж академію. Там навчальний процес побудовано на натурі: студентам потрібні натурники, адже спочатку вивчають анатомію. І на це гроші забрали. Тиснуть культуру, як тільки можуть. Її просто знищують. Подивіться лише на наше телебачення. Культуру прищеплюють від дитячого садка до вузу. Викладачі як жебраки. Та не тільки вони, а лікарі, інші інтелігенти? Хочете знищити народ, знищіть культуру!
— Вікторе, що колишній афганець, снайпер дав нинішньому відомому художникові?
— Снайпер б'є в одну точку: не влучив — стріляй до результату. Я і дітей своїх навчаю — якщо ти б'єш в одну точку, отримаєш результат. У мене така ідеологія життя, чи, скажімо, кредо. Я художником хотів бути раніше, ніж снайпером. Воно в мені зрослося. Це стан мого єства, свідомості. Я — художник. Снайпер — це ніби і твоя посада, але водночас і твій талант. Це йому тільки дано, як і бути художником.
Володимир КОЛОДЯЖНИЙ
також у паперовій версії читайте:
- ЖИЛО СОБІ ТРОЄ ДРУЗІВ...
назад »»»