ФРАГМЕНТИ З КІНЕМАТОГРАФІЧНОЇ МАПИ УКРАЇНИ
Поки ще обговорюється успіх українського режисера Марини Вроди з її фільмом «Крос», який на Каннському кінофестивалі одержав у номінації короткого метра «Золоту пальмову гілку». Втім, до Канн він потрапив завдяки французьким продюсерам. Хоч нині такою кооперацією навіть у нас уже не подивуєш. Головне — перемога! А наша млява розкачка, як утовкмачують українцям деякі політики,— данина ментальності. Але все-таки зважмо: це вже другий вітчизняний короткий метр забирає «пальмову гілку». Першу взяв у 2005-му Ігор Стрембітський з «Подорожніми». Ото таки була дивина, та й герої того документального фільму були дивакуватими індивідами. Нагадаю, що те кіно пробралося до Канн самотужки, несанкціоновано. Взяли і в обхід офіційних інстанцій відправили. А воно!.. «Гілку» та ще й «золоту»!
Не можна не додати до творчих здобутків ще й блаженство для уряду — бюджет від цього знову не постраждав! Однак вірогідно, що рух кінокаравану, який іде всупереч перешкодам, і є тією «ложкою дьогтю», котру якийсь ґедзь завжди зуміє встромити у діжку з медом.
«Земляни»
У Будинку кіно відбувся прем'єрний показ повнометражного науково-пізнавального фільму режисера Ольги Самолевської «Земляни». Власне, назвати його прем'єрою за фактом створення (2009), може, проблематично, але реально. Якщо додати, що це остання стрічка «Київнаукфільму», який цього року відзначив своє 70-ліття, то десь навіть захмарно. Проте треба йти за подією, особливо, коли вона варта того.
Отже, О. Самолевська наважилася в ігровій манері відтворити життя та проблеми багатоповерхового царства планети Земля. Царства, до якого ми настільки звикли, що за буденними справами не завжди навіть помічаємо його. Хоч і самі його мешканці. Навіть вважаємо себе його володарями. Справедливо це чи ні?
Поміркувати над цим пропонує своїм фільмом авторка своєрідної містерії під демократичною назвою «Земляни». Та у неї всі — як дійові особи, так і виконавці... не люди. Хоч і поводяться в цьому кіно точнісінько, як ми. Наведу приклад: риби, квіти, тварини (навіть хижаки!) сваряться, як Одарка та Карась з опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». І так чудово все це у них виходить! Так по-українському! Де ще таке побачиш? Ці ж істоти, виявляється, і освідчуються в коханні як ми, пестять своїх малюків. Звичайно, не обійшла Ольга Самолевська і драматичні моменти. Але ж ні для кого не секрет, що все живе на планеті Земля має властивість елементарно харчуватися. Це природно. А от коли від жахливої екології, байдужості до світу земного гинуть сім'ями, родами, то тут посилатися немає на кого. Бо справді, від кого йде такий зіпсований продукт діяльності? Хіба не від людини?
У фільмі — жодного слова коментатора. Тільки музика написана в різні часи такими композиторами, як Антоніо Вівальді, Петро Чайковський, Йоганн Штраус, Семен Гулак-Артемовський, Клод Дебюссі... Та все на екрані вмотивовано, логічно та... з уважною, знову-таки, людською доброзичливістю, здатною перетворити паралельний світ рослин і тварин на глобальну симфонію Життя. Що тут удієш, адже в нашому царстві землян навіть ту ж кінокамеру вигадала людина, як, утім, і ноти. Давайте бодай для об'єктивності згадаємо, що і міфологія залишила нам божественне Дерево Життя, і підводне Царство бога Нептуна. Отаке кіно, шановні «Земляни».
Аня, «Волга», рок-н-рол
Прем'єра художнього фільму з оригінальним поєднанням у назві: «Аня, «Волга», Рок-н-рол», перш ніж заявитись у столичному Будинку кіно, відбулася в межах фестивалю «Берлінале-2011». Автор сценарію та режисер Костянтин Коновалов зняв незвично неагресивне кіно. Сюжет його в чомусь відлунює містерією Олександра Гріна «Червоні вітрила».
Аня — дівчина, яка захоплюється античною та індійською культурою. І мріє про зустріч зі своїм капітаном — його портрет вона вирізала з глянцевого журналу. Обранець її мрій — знавець кельтських рун. Він грамотно практикує своїм умінням читати по них. Живе, не бідуючи. Щоправда, носить форму, має білий катер (звісно, без червоних вітрил), автомат і мрію... одружитися з прекрасною панянкою та жити з нею на березі океану. А от немолодий уже господар на нинішній час круто раритетної «Волги», який періодично перевозить Аню і заробляє тим, що возить відпочивальників на унікальному авто, виконує у фільмі роль «казкаря». Тобто від його імені розповідається історія про те, як урешті-решт дівчина з «Махабхаратою» та «морський вовк», якому руни прокладали шлях, зустрілися на березі Чорного моря. З першого погляду вони зрозуміли, що знайшли одне одного.
Проте сюжет сюжетом, але є внутрішня пластика, яка надає цій химерній картині подиху віри в дива. Ті дива, які відбуваються в, здавалося б, на 99 відсотків прагматичному суспільстві, де нікого нічим не здивуєш. Одначе ще у першій половині ХХ ст. жив і творив академік-філософ Олексій Лосєв, якого було репресовано та кинуто у сталінський період за ґрати. За тими ґратами він в одному зі своїх наукових досліджень зробив висновок, що у найтяжчі, найбрутальніші часи людство звертається до античності.
У фільмі К. Коновалова якраз і відчувається прагнення доторкнутися до стародавніх міфологічних джерел, щоб розповісти свою історію про те, що людей значно більше факторів об'єднує, ніж роз'єднує. Принаймні так стверджував Махатма Ганді — син індійського народу, від якого маємо «Махабхарату». А візуалізувала цю кіноновелу чуттєва камера оператора Сергія Соломатіна.
До речі, фільм не залазив до кишені держбюджету. Однак це не зашкодило йому відбутися. Схоже, втрутилися природа та архітектура чорноморського краю і «підіграли». Шкода лише, що за час рукотворно створеного занепаду в нашій державі вітчизняного кіно ця кіногрупа зняла неукраїномовний фільм. Що ж, доводиться констатувати — нові міфи сьогодення міцно протистоять реальності. І навіть не соромляться цього.
Програма на завтра
Цього року кінофакультету (тепер) Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого — 50 років. Не перелічуватиму всіх його знаних випускників. Нагадаю лише, що артист, режисер, сценарист Іван Миколайчук, 70-ліття якого відзначають нині й який в останні роки життя попередньою соціальною системою був позбавлений права навіть зніматися — випускник першого набору студентів із майстерні режисера Віктора Івченка.
Із показаних лише 14-ти студентських творів (у короткому метрі) очевидно: майстри українського кіно готують мислячу творчу кінематографічну зміну. Готують, бо переконані, що кіно в Україні було, є і буде.
Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- РЕТРО-КІНОФЕСТИВАЛЬ «ВІВАТ, КОМЕДІЯ!»
- «ВЕСЕЛІ МУЗИКИ» СВЯТКУЮТЬ ЮВІЛЕЙ
назад »»»