ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ: Я НАПИСАВ РОМАН ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО САМОЇДСТВА
Новий роман «Найдовша ніч Президента» Володимира Яворівського, голови Національної спілки письменників України й народного депутата, спонукав до зустрічі з ним.
Твір невеликий — усього 90 сторінок. У ньому чітко проглядаються образи Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, а також відомі персони політичного бомонду країни, однак роман є художнім, а не документальним чи публіцистичним твором.
Письменник у передмові попереджає: «Я знаю, що вам хочеться впізнаваності. Одначе застерігаю: усе тут вигадано. Документальний тільки факт президентських виборів». Яворівський не бажає давати юридичних підстав притягати його до відповідальності.
А ще письменник зазначає, що в українській літературі є сільська, інтелігентська проза. А от прози політичної про вищі ешелони влади нема. Змалювавши «Найдовшу ніч Президента», Яворівський розкриває таємниці боротьби за владу в сучасній Україні.
— Володимире Олександровичу, що спонукало написати цей роман?
— За політичним гармидером я відчув, що Україна переживає неймовірно трагічний момент: після президентських виборів почав радикально змінюватися курс із розбудови держави на її демонтаж, із утвердження національних інтересів на їхню здачу. Як письменник я не міг обійти цю ситуацію, механізм змін. Мені стала цікавою психологія ще-Президента, я захотів зазирнути у його мотивації, щоб розкрити для людей, яку ми маємо владу. Я, власне, спробував пояснити, чому Україна вже двадцять років борсається в болоті. Хоч, здавалося б, після Майдану ми мали колосальний шанс, адже ще ніхто з президентів (у романі його звуть Павло) не приходив до влади, як мій герой. Кравчук прийшов партократичним шляхом, Кучма — як червоний директор-технократ, коли одна номенклатурна сила ламала другу. Павла ж возніс, посадив на трон народ.
У нашій літературі не бажано було зображувати негативні образи будівників комунізму, особливо керівної ланки, ну хіба що замахувалися на голову колгоспу, іноді на секретаря райкому партії, і то не першого. Вищі ешелони влади й досі у нас абсолютно не досліджені: ті, хто керує не колгоспом, а народом, державою. Що це за люди? Яка їхня психологія?
Віддавши двадцять років українській політиці, знаючи зсередини багато речей, не написати про це я просто не міг.
Твір має дві сюжетні лінії. У першій чинний Президент вважає, що він дуже багато зробив для свого народу, і в очікуванні результатів виборів навіть не сумнівається, що його обов'язково переоберуть на другий термін. У романі немає Юлії Тимошенко, зате є героїня на ім'я Яна. Ще чинний Президент називає її Янакондою, або «Янкі, гоу хоум!» Другий претендент-конкурент має прізвисько Алігатор. Яна і Алігатор — дуже різні люди, отже, дві різні долі вибиратиме Україна.
Основні події відбуваються в кабінеті Президента. Він ще ніби керує. Звісно, це не суто модель Ющенка. Я не міг прив'язатися тільки до нього. Є ще багато інших рис і речей, адже я хотів людям розповісти про нашу вищу владу: що це за люди, які вони. Ніби патріоти, а в останній момент, програвши вибори, поводяться як мародери, гарячково комбінують: що треба ще прихопити, які посади вирвати і таке інше.
Фактично відбувається здача України Павлом, він переходить на бік Алігатора, добре розуміючи, що це людина антиукраїнська, яка нічого доброго на цю землю не принесе.
У другій сюжетній лінії роману йдеться про події юності Президента, коли в нього закохалася сільська дівчинка-школярка і згодом народила від нього дитину. Через деякий час хлопець забув про дівчину раз і назавжди. Життя Настуні не склалося. Вона працює завклубом у селі, десь кладе ключ від клубу і три роки не знає, де він лежить, бо там вже нічого робити. Її чоловіка незаконно садять до тюрми, і Настуня вирішує, що поїде до Президента, котрий може одним розчерком пера звільнити його («Йому легше помилувати мого Антося, ніж мені зібрати репетицію жіночого хору»). Їде до Києва, живе на вокзалі, намагається потрапити до Президента, щоб сказати йому: «Зробіть це, пане Президенте, як Вашій колишній сусідці в селі». Один із міліціонерів каже, що так вона з ним не зустрінеться, треба стояти біля президентської брами з букетом квітів, а на грудях повісити табличку з назвою села. Пролітає ця машина повз неї, Настуня кидає квіти, але охорона їй заламує руки, фактично — заарештовує.
Чим роман закінчується? Ще-Президенту дуже цікаво дізнатися, як проголосувало його село? Врешті телефонують-повідомляють: «Лише один голос». За нього проголосувала Настуня.
Я думаю, що твір викличе резонанс, а також певні пристрасті і неприємності.
— Не абстрагуючись від роману, запитаю: чи ув'язнять Юлію Тимошенко і до яких наслідків це може призвести?
— Неймовірно складне запитання. Можна було б щось передбачати, коли б влада була передбачувана. Мені видається, що відповісти конкретніше на це запитання я зможу через кілька днів. Відомо, що адвокат Сергій Власенко поїхав до США, де працюють дві найкращі у світі юридичні фірми. Одну з них очолював теперішній генеральний прокурор Америки, тож можемо уявити авторитет цієї фірми. Вони проаналізують українсько-російські газові угоди безстрашно, без будь-яких сентиментів і упередженості. Увесь світ зрозуміє, що це суто політична справа, якщо ці фірми доведуть, що ніякого складу злочину немає в діях Тимошенко, що ніяких збитків держава не зазнала. Підвищилася ціна на газ на світовому ринку. Це ж не збитки. Збитки виникають тоді, коли свідомо роблять якісь лукаві речі або невміло керують. Інша річ, коли ринкова ціна йде вгору, тоді закладають нові кошти у бюджет тощо. Через те мені видається, що її не посадять, побояться. Але у них є колосальна спокуса: дати умовно два-три роки. Для чого? Щоб усунути Тимошенко від виборчого процесу. Щоправда, я не хотів би бути однозначним щодо фатальних наслідків, хоч багато хто каже: «Ну як же без Юлі?..» Вона буде фактично вільною людиною (без підписки про невиїзд тощо), зможе їздити Україною і навіть у такій ролі багато зробить. Команда ж то є, вона очищена від сміття-перекинчиків, нині 70–90 народних депутатів згуртовані, їх щоденно викликають до суду на допити, особливо бізнесменів. Але всі тримаються. Сміття до команди вже не прийматимемо, тож як версію висловлю, що через монолітність і чистоту БЮТ зможе набрати навіть 226 голосів. Хоч усе залежатиме від того, який виборчий закон буде. А він, певно, буде поганий, бо регіонали навмисно у змішану систему нас затягують, тому що їхні олігархи куплять мажоритарні округи.
Повертаюся до вашого запитання. Є дві версії. На жодну пристати не можу. Напевно, вони все-таки злякаються ув'язнювати Тимошенко, адже у Ахметова та інших олігархів писки в пір'ячку: гроші за кордоном, про їхні рахунки всі знають, передусім США і Швейцарія. Такої гострої реакції з боку Заходу, як нині, ще не було, і вона може посилитися, бо Юлія Тимошенко не з вулиці. Вона — лідер опозиції, прем'єр-міністр уряду, перевела Україну через мінне поле страшної кризи. Нема за нею чогось такого. Я не кажу, що вона свята, були помилки. Найбільша її помилка — намагання об'єднатися з регіонами. Ми, члени блоку, тоді категорично виступили проти. Врешті Янукович проголосив, що на це не піде.
Отже, помилки у неї були політичні, але звинувачувати її в корупції, в крадіжках — смішно. Аргументи не тримаються купи. Зате Партія регіонів списала 24 мільярди гривень олігархам — їхню заборгованість по газу, тобто приватним особам з державного бюджету виділена величезна сума, достатня, щоб пенсіонерам додати третину до пенсій. А як ставитися до інформації, що Азаров переказує гроші на свого сина, власника будівельної компанії, що Клюєв бере кошти для свого бізнесу? А Тимошенко звинуватили в тому, що вона машини «швидкої допомоги» купила для села. Я вручав ці сертифікати в Кіровоградській області. Люди, даруйте, хотіли руки за це цілувати...
— Український письменник мимохіть мусить бути трибуном і проповідником. От і Ви написали твір-попередження. На чому ключовому передусім акцентуєте?
— У нас дійсно склалася така традиція, що письменник має бути просвітником-проповідником. Це закономірно для нації бездержавної, яка триста п'ятдесят років була під колонізаторським пресом. У народу атрофовано інстинкт швидкого самозахисту, українці його майже не мають. Він з'являється тоді, коли збирається велика кількість людей. Отоді відбувається переборення страху, бо людина розуміє: я не самотня. А сам на сам кожен думає: я вийду протестувати — мене завтра репресують. Це вже в нашій генетичній пам'яті, тягнеться від дідів-прадідів. Наші батьки попереджали: «Дивися, нічого про Україну не ляпай, тому що страшна халепа з тобою станеться». Мої неграмотні батьки-селяни (Царство їм Небесне) весь час мене застерігали. Бачили б вони, в яку політику я вліз... Не витримали б, напевно...
Так складалося, що письменник в Україні більше, ніж письменник. Він мусить бути дзвоном правди і боротьби. Хіба Тарас Шевченко лише український поет? Порівняймо з Пушкіним. Геніальний російський поет оспівував державу Росію, часто писав весело й безтурботно: «Мороз і сонце, день чудесный, проснись скорее, друг прелестный...»
— Дозволяв собі естетствувати...
— Авжеж. Писав бешкетливі листи, іноді йорничав навіть із царем, потім писав йому покаянні епістоли. Міг собі дозволити епіграму на монарха, але дуже м'яку і обережну. Він був великим поетом, але тільки поетом.
А Шевченко творив тоді, коли було вибито з рук українців шаблю, Січ розігнали, відбувалася цілковита окупація України, забороняли мову, націю розтоптали... Єдине, що залишилося,— наше слово. І народ народжує Шевченка в надрах своєї генетичної кореневої системи, причому з рабів-кріпаків вилучає, а Тарас бере рідне слово.
Вільний від народження Гоголь теж геніальний письменник, однак він пішов на певні компроміси, хотів бути популярним у Росії, хоч любив Україну, написав лист про «Наш Київ...» тощо, навіть намагався написати про українську історію. Потім у нього це все одійшло, проминув творчий період «малоросійської» тематики — «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»...
А Тарас не відійшов від цього, як і Леся Українка, Франко. Талановиті письменники були й політиками (скажімо, Франкова стаття про соціалізм і національну самостійність була абсолютно пророча).
У наш час Олесь Гончар вирізнявся проукраїнською позицією. А Вінграновський, Тютюнник, Стус, Симоненко...
Ми з вами спілкуємося у Спілці письменників, де народилися Народний рух України й перше Товариство української мови. Під час Помаранчевої революції тут на диванах, столах і підлозі спали студенти, біля батарей сушили шкарпетки й взуття.
Та однозначно зауважу: письменник має писати, а не займатися політикою. Це ненормально. Політик має закінчувати курс навчання з політичних наук, щоб професійно робити свою справу.
Роздвоюватися — неймовірно складно. Але в нас не було іншого виходу. Досі б у Верховній Раді заправляли комсомольські й партійні секретарі. Я не кажу, що ми досягли чогось переломного, але принаймні певний спротив чинимо і провадимо позитив. Подивіться, нині у Верховній Раді сім членів Національної спілки письменників, жодна творча спілка не має там свого представника. Природно, що письменники завжди беруть на себе і політичний тягар. Є також природним, що я написав цей роман, хоч і чималі творчі побоювання-перестороги були. Колишні президенти написали спогади, Іван Плющ вимережив. У цих спогадах переважно егоцентричні речі, люди розповідають про себе. Вони дуже обережні, не чіпають когось зі свого середовища, через те, даруйте, правди там мало. Тож мені захотілося написати саме художній твір, гранично відвертий і чесний. У моєму мозку, серці є політичні шрами. Я добре знаю владоможну кухню зблизька, знаю нинішнього Президента, краще — його попередників, спілкувався з ними, бував в якихось компаніях. Цей досвід є цінним, ніхто інший з-поміж моїх колег, мабуть, цього тексту не міг написати. Я використав свої знання, але повторюю: був тільки письменником. У підсвідомості, може, й озивався політик, і все ж я писав критичний роман.
— Не сатиричний?
— Ні, бо сатира — це певне перебільшення, інший жанр. А це критичний злий роман, так би я сказав. Не злий на людство, а злий на тих вождів, які беруться за справу, не вміючи вправно довести її до кінця, не вміючи керувати Україною, яка дуже хоче виборсатися з болота.
— А як Ви гадаєте, чи цікавий і зрозумілий буде Ваш роман іноземцям, які не знають наших підкилимних реалій? Чи буде він цікавий нашим нащадкам, які забудуть Ющенка, Тимошенко, Януковича?
— Звісно, я намагався вийти на певний рівень типізації, узагальнень. Прагнув не зациклюватися на конкретному прообразі, мовляв, був такий Ющенко, і це про нього роман. Роман не про Ющенка, хоч він неймовірно типовий з огляду на українських гетьманів, які згодом зраджували і здавали національні інтереси. Навіть Богдан Хмельницький схибив, хоч мав такі переможні битви, підняв націю, поставив її, так би мовити, на диби, тріумфально увійшов до Києва, але перед цим треба було проголошувати державу! Та все закінчилося Переяславською радою. Україна так тоді і залишилася (хоч би як ми нині напиналися) козацькою військовою державою. Її треба було проголошувати цивільною, робити цивільну владу, — і Україна пішла б, пішла. А вийшло що? Зруйнували силу, на якій непроголошена держава трималася. І все, після того — повна окупація, перекинчики і яничари переметнулися на бік Росії. Усе було зроблено грамотно: їм почали давати землі, тож національні інтереси вони поклали у скриню з грошима.
Ще-Президент виявився нетямущим, нездатним, неспроможним, до того ж егоцентричним, помисливим, неймовірно амбітним. Страждаючи на нарцисизм, він постійно переслідує з висоти свого становища жінку-конкурентку, котра колись відмовилася з ним переспати. Він кожного критикує: той не зробив того, цей — сього. Навіть Богородиця-Покрова не витримує, каже: «А що ти зробив? Обіцяв народові кардинальні рішення, радикальні заходи. Заповнити тюрми злодіями. Взяти під контроль скоробагатьків. Припинити політичні сварки між своїми, патріотами. Зробити одну помісну церкву в Україні. Офіційно позначити кордони держави. Зробити військо професійним, щоб знову не виходили під Крути юні ліцеїсти і поети. Вступити до Європейського товариства». А натомість почав копати яму для Янаконди і сам у неї потрапив.
Роман проти українського самоїдства на найвищих щаблях, а не про двох пересварених кумів, сватів чи сусідів, які за межу б'ються і бажають одне одному: хай корова здохне, хата згорить... Ще-Президент, фактично патріотична людина, програвши вибори, йде на поклон до промосковського Алігатора, щоб нашкодити Янаконді: «аби тільки не вона, тільки не вона». Самоїдство доведене до колосального, страшного, трагічного абсурду. Це перша спроба подивитися через мікроскоп на владу, яка вважає, що вище неї — тільки Господь Бог. Через те я і ввів образ Покрови, яка каже: «Ми із Сином одвертаємося від українського люду. Чи надовго? Залежить від вас».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»