АНАТОЛІЙ ВАСИЛЕНКО:ТРЕБА ЛУПАТИ СЮ СКАЛУ ЩЕ ВПЕРТІШЕ
Якщо уявити українське образотворче мистецтво повітрям, то воно великою мірою просотано творчістю народного художника України Анатолія Василенка — графіка, карикатуриста, шаржиста, ілюстратора.
Твори найкращих українських дитячих письменників невід'ємні від його мальованих інтерпретацій. Василенко малював для видавництва «Веселка», журналів «Малятко», «Барвінок», «Піонерія». Донині веде сторінку в журналі «Перець» — «Перченя». Василенку завжди було цікаво придумувати продовження відомих казок, скажімо, яким Буратіно або Колобок стали в старості.
Дорослих Анатолій Петрович виховує десятками тисяч своїх карикатур. Вони такі ж різноманітні, як наше життя. Напевно, немає такого українського видання (хоч своє серце він розділив між «Перцем» та «Сільськими вістями»), яке б не друкувало його мальованих хохм і притч.
Давно помічено: гумор — вершина філософії, екстракт думки. Навіть на територіях сатири та сарказму Василенко не дозволяє собі бути злим, розуміючи, що до сліз довести значно легше, ніж розсмішити.
Василенко — знавець українського характеру. Його мальований гумор — це родич народних усмішок, створений ним персонаж з довгим носом подорожує раєм і всіма колами пекла, з яких складається наше реальне життя.
Василенко — поліфонічний: його героями є тварини (особливо коти), закохані, селяни, городяни, негідники й політики. Його малюнки ніби промовляють: добро треба сіяти, а зло — саджати. Дивишся на них і розумієш: «Добрі справи ростуть з хороших думок, а хороші думки — з добрих справ. Якщо людина не відчуває чужого болю, значить, вона недужа».
— Анатолію Петровичу, одна поважна пані-політик сказала: «Нема такої професії — художник. Людина має творити у вільний від роботи час. А якщо не хоче стояти за верстатом чи прилавком, то її треба обкласти податком як пересічного підприємця». Дійсність, історія доводять, що художники і без «закручування» здебільшого бідують, практично ніколи не стають заможними.
— Творчістю заробити майже неможливо. Справжнім мистецтвом рухають безсрібники. Без художників немислимі досконалі форми автомобілів, взуття, інтер'єрів. Як можна уявити світ без «Джоконди» чи ікон? Так, митці зазвичай бідують, і їх уже нічим не залякаєш. У більшості вони віддаються творчій справі безоглядно, інакше вершин не досягнеш.
— За рахунок чого живе художник із званням народного?
— Мене передусім годує карикатура. Утім, я ще шаржист й ілюстратор, нещодавно оформив п'ятитомник Павла Глазового — майже триста малюнків. Робота була дуже цікава. Та чи буде гонорар — не знаю.
У цілому мені фортунить. Я затребуваний художник, бува, навіть відмовляюся від роботи, багато газет звертаються з проханнями (гонорари, до речі, мізерні). Постійно співпрацюю з щотижневиками «Кореспондент» — три карикатури в номер і Kyiv Post — 1–3 малюнки. Друкуюсь у «Сільських вістях». Журнал «Перець» майже не платить гонорар, але маю невеличку ставку як член редколегії.
За можливості малюю темперою, аквареллю, олією. Коли було зовсім сутужно на зламі дев'яностих, малював котів, здавав до салону. Багато художників дивувалися: «Це кіч». Який же то кіч, якщо кожен мій веселий кіт мав індивідуальність. Ці картини були сюжетні, мали різні назви, наприклад, «Колектив», «Син і батько», «Модниці» тощо. Вдома у мене висить «Гарем»: кіт-шах, шість кицьок навколо нього лежать, позаду шатер. Пригадую, як замовляли котів. Жіночка каже: «Моя сім'я складається з чотирьох осіб, тож намалюйте нас у вигляді котів». З'ясовую: чоловік чорнявий, дружина — кучерява білявка, діти — шатени...» Малюю сімейну четвірку веселих котів. До двохсот п'ятдесяти картинок розійшлося. Це допомогло мені вижити.
— А тепер дійшли до життя такого, що через зайнятість змушені іноді відмовлятися від замовлень?
— Відмовляюсь. Коли починаю комусь скаржитися на те, що у мене багато роботи, на мене витріщаються. Бо у багатьох художників немає роботи. А в мене субота-неділя теж робочі дні. Лише влітку дозволяю собі вирватися на дачу.
— У композиторів і письменників ситуація з гонорарами взагалі ганебна. Треба консолідуватися і боротися за авторські права.
— З чим тут боротися? Зі слабенькою економікою країни? Можна лише вибірково сподіватися на порядних людей, для яких мистецтво — не звук порожній. Мені, наприклад, пощастило на Івана Васильовича Сподаренка (Царство йому Небесне), редактора «Сільських вістей». Він запросив, для цього видання я малюю вже тридцять п'ять років поспіль, під час Помаранчевої революції дуже активно друкувався. Вважаю, що дев'яносто відсотків допомоги — щоб я отримав звання народного художника — надійшло від «Сільських вістей» на чолі з Іваном Сподаренком.
— До такої міри він цінив Вас...
— На зборах, на якихось сабантуях казав, що карикатури Василенка варті десятьох журналістів. Дав Бог людині розуміти карикатуру, а багато хто думає: «Забавка». Знайомий сусід-художник (він якраз поважає це мистецтво) сказав: «Я спробував малювати карикатуру. Думав: запросто! Та де там!» Це напрочуд своєрідний окремий вид мистецтва. Карикатуристом треба народитися і все життя «вигострюватися» в цьому жанрі. І дарма, що я родом із села Нижня Ланна на Полтавщині, в якому карикатуристів не було й нема. А в сусідній Федорівці народився космонавт Федоров, теж в єдиному екземплярі. Мій батько, до речі, хотів, щоб я агрономом став. Я сказав: «Тату, хороший карикатурист краще, ніж поганий агроном. Я піду цією стежкою». Він погодився.
— Ви багато ворогів нажили? Адже далеко не всі мають почуття гумору (ознаку розуму), зокрема серед можновладців.
— Я по дереву постукаю, щоб не чіпали. Якось зателефонувала Кільчицька (її, Черновецького, Довгого я разів тридцять малював у зв'язку з негараздами у Києві): «А навіщо ви мене таку товсту намалювали? Якщо хочете, вишлю свої параметри». Відповів: «Ні, не треба. Розумієте, карикатура така річ, що невідомо якою я вас намалюю наступного разу. І все ж обіцяю: будете у мене красивою». Невдовзі запропонували тему, я намалював. Гадаю, не образилась, бо вийшла симпатична.
Слава Богові, мене обминають мстивість і образи сильних світу сього. Принагідно скажу про таке. На концерти «95 кварталу» в Палаці «Україна» залюбки ходять усі наші політичні верховоди. Деякі з них запитують авторів сатиричних сцен: «А чого ви мене не зображуєте?» Розуміють: це тест на популярність.
— Тобто якщо не потрапив на перо карикатуриста або до «95 кварталу», то не доріс «до всенародної любові».
— Так. До речі, для «Кореспондента» я дрібноту не малюю. Здебільшого зображую Литвина, Януковича, Ющенка, Азарова, Медведєва, Путіна...
— Специфіка вашої роботи змушує Вас постійно тримати руку на пульсі життя, бути в курсі новин, слухати радіо, телебачення.
— Доводиться це робити. На жаль, бо надто багато бруду у світі.
— Звідки найчастіше черпаєте інформацію?
— У моїй майстерні постійно увімкнений третій радіоканал «Культура». Коли по понеділках буває профілактика-перерва, стає нудно. Це про мене народний вислів: немовля цицьку загубило. Тоді щось інше вмикаю, але всілякі «шансони» сум навіюють, тож чекаю, коли «Культура» з'явиться. Цей канал вдовольняє мої гуманітарні потреби. А підсумкові найсвіжіші вісті черпаю з теленовин. Купую газети. Щоранку опів на дев'яту читаю, потім до мене приходить товариш: обговорюємо, знімаємо з посад, когось — ув'язнюємо... Я кажу: «Юро, ми ж із тобою нормальні люди, правильно мислимо».
— Тематично Ви, певно, дуже змінилися, адже Ви людина двох епох — радянської і дикокапіталістичної. Які кардинальні зміни сталися з вашою карикатурою?
— За радянських часів був вузький коридор творчості: оце можна, а це — ні. Ні вліво ні вправо — тільки прямо. Давали певні теми (коридор): двірник, самогонники, п'яниці, стиляги, магазини, хулігани, хабарники, бюрократи, а сюжети ми самі вигадували. Отже, творили в межах десятки загальних тем низького плану. Високе начальство не чіпали, а, скажімо, прокуратуру, міліцію тільки в позитивному плані показували.
Коли ж відбулася незалежність, тут уже, як кажуть, гуляй Вася, все дозволено. Малюй, що хочеш, але в межах етичних норм.
Щодо стилю роботи. За радянщини соцреалізм впливав і на карикатуристів, людей малювали дуже схоже. Нині перейшли майже на знакове карикатурне мистецтво. У мене середньоарифметична манера виробилася.
Людина схожа на людину, в її зображенні я не зневілювався. Це суть карикатури, персонажем важко управляти, він тобою керує. Має рухатися, говорити, сміятися, сумувати, для цього треба віднайти компроміс: ніби й карикатурний символ, а все ж превалює людина.
Нині відкидаю зайве, колись малював складочками, штрихами, деталізовано. Це виявилося непотрібним. Малюнок тоді красивий, коли лаконічний. Як кажуть, стислість — сестра таланту.
Обов'язково створюю живий простір карикатури: скажімо, на другому плані півень чапає, собака чухається, п'яничка з авоською іде-хитається, перелякані горобці здійнялися, ґава полетіла... Це допомагає збагнути, де подія відбувається. Не просто схема намальована. Ти підкреслюєш: це — реальне життя.
— Гадаю, Ваші засоби тому такі різноманітні, що Ви людина з села. Отже, знаєте про живність, природу не тільки з телевізора.
— Ваша правда. У селі я чимало суттєвого ухопив. Змалку бачив, як, скажімо, запрягають коняку, тепер, малюючи, сам грамотно запрягаю: у шлейки, хомут тощо. Хоч і стилізовано, але достовірно.
— Вам часто доводиться заглядати у довідники з малюнками-фотографіями, щоб правильно щось зобразити?
— Зрідка. Один плакатист дивувався: «Ти стільки малюєш і не дивишся в енциклопедії. Ти що, все знаєш?» Я відповів: «Брехати треба правдиво. Намалюй так, щоб повірили, і буде правильно».
— Ви живете у концентрованому розчині візуальних образів, а як сприймаєте телебачення?
— Як сміттєзвалище. Боляче сприймаю, але змушений дивитися, бо коли, приміром, роботу дають, з редакції запитують: «Ви це дивилися вчора?»
— Скажімо, «Свободу слова»...
— Авжеж, принаймні треба глянути на персоналії і послухати, що вони верзуть. Хоч на Богословську, Герман, ще декого — сил немає дивитися. Та доводиться все перетравлювати. На поміч собі намалював темперою картину за мотивами ікони «Георгій Побєдоносець убиває змія»: козак на коні б'є пікою гігантського змія у хвіст, а той згори на нього вогнем дихає.
— Я знаю, у Вас є «історичні» карикатури.
— Є серія про Леніна. Є акварель про Сталіна і танцюючого Хрущова: стіл з наїдками, сидить політбюро, Сталін вигукує: «Танцюй, Нікіто!» Є робота, на якій зображені за столом Дзержинський і Ленін, навпроти — Петро Симоненко у панському розкішному кожусі, але в майці із серпом і молотом та в капцях, під оком синець (бо арештували вночі). Дзержинський каже: «Ты — сволочь, вышки тебе мало!» Ленін кричить: «Предатель, проститутка политическая!» Цей твір теж купили. Малював «трьох богатирів» — Ющенка, Мороза, Януковича. Згодом зробив ще одну інтерпретацію. На двох конях сидять Кучма і Янукович (видно зруйноване село, галки летять), посередині Ющенко — на козі з барабаном. Відставної кози барабанщик.
— Що є завданням карикатуриста, його метою?
— Він має бути великою мірою публіцистом. Я люблю свою країну і хочу, щоб люди змінювалися на краще. Карикатури — не просто сміх чи висміювання — то очищення, тобто прагнення мати майбутнє без бруду.
Під час Помаранчевої революції я був рядовим бійцем народного руху, ним і залишився. Хоч верхи зрадили, та військо лишилося, і я в тому числі, стою на позиції, що Україна має розвиватися за Шевченком: «У своїй хаті — своя правда, і сила, і воля». Великий Тарас гранично чітко сфокусував саму триєдину суть життя у «своїй хаті»: духовна законність республіканських громадянських засад — «своя правда»; консолідованість економічної діяльності, заснованої на «братолюбії», — «і сила»; політична цілеспрямованість урядових структур — «і воля». Я своєю творчістю проводжу цю лінію і хочу, щоб люди якомога краще і більше розуміли її.
— Мистецтво карикатури — це, зазвичай, реакція на злобу дня. Висміяв і пішов далі. Але парадокс полягає в тому, що коли дивишся на ваші мальовані відгуки на певні події, які сталися п'ять, десять, п'ятнадцять років тому, ловиш себе на думці, що вони намальовані наче сьогодні. Напевно, спрацьовує талант, який уміє узагальнювати і передбачати, і таким чином прописувати митця у майбутньому. Як Ви співвідносите злободенне і вічне? Чи ставите за мету в карикатурі висміювати так, щоб це була не просто весела картинка, а щоб вона була актуальною і завтра, і через багато років?»
— На підсвідомості, мабуть, прагну. А розум хоче, щоб висміяне відійшло в минуле. Бо коли тавруєш певні речі і бачиш, що через п'ять-десять років проблема лишається актуальною, то розумієш: це довговічна не моя творчість, це мало що змінюється у нас. Ніби величні події відбуваються, вітри проносяться, а потім ідеш такою ж засміченою вулицею... Позитивних змін немає. Та я вперто доводжу своє. Каменяр казав: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!» Оце суть митців, зокрема художників, письменників, — скалу треба лупати, така наша доля. Жити (перепрошую) для унітазу — не хочеться. Або черв'яком на асфальті, дивишся: ніби корисна річ, а пропадає.
Мені уже 73 роки, а душа прагне для України працювати. Так само і в молодості було. Тоді, може, менше злостився. Нині терпіння вже доходить до межі: мусить же щось відбутися в країні!
Зрушень на краще не видно, а от молоді демократії в Європі — Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії — зробили значний поступ. А в нас не виходить. Ситуація хронічно складна, нація розбавлена, країна розірвана. Ну ніяк не вийдемо на ту дорогу, якою треба йти. Отже, треба лупати сю скалу ще впертіше.
Володимир КОСКІН
Михайло Прудник, письменник, редактор журналу «Перець»:
— Є художники, яких я іноді називаю декабристами. Надто далекі вони від народу, як казав Герцен. Нібито і намальовано вправно, ніби смішно, а не зачіпає чогось глибинного. Василенко зазвичай влучає в «яблучко».
Він здатен відгукуватися на подію як публіцист, фейлетоніст, памфлетист, гуморист, сатирик. Що болить народові, те він одразу занотовує в карикатурі.
Над його суто гумористичними малюнками можна усміхнутися за склянкою кави, над актуальною сатирою — гірко замислитися. Анатолій Петрович також малює і чорний гумор. У «Перці» є така рубрика. Але я не сказав би, що той гумор насправді такий. Він буває світліший, ніж наша дійсність. У цьому жанрі Василенко залишається Василенком: етичним, моральним.
Анатолій Петрович не суто соціальний чи політичний художник — він із чималим успіхом малює, скажімо, веселих котів з людськими характерами, шаржі, пейзажі. Майстерно використовує туш, акварель, темперу, олію. Отже, можна говорити про універсальність Василенка.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»