ІСТОРИК — ЦЕ ПЕРЕКОНАНИЙ ПАТРІОТ
Історичний факультет, по суті, є ровесником Національного університету імені Тараса Шевченка, бо вже від початку заснування Університету Святого Володимира (це сталося 15 липня 1834 року) почали викладати історію, і цей предмет із кожним роком набував дедалі більшої ваги та популярності.
Відтоді аж до наших днів факультет мав різні назви, тобто вони трохи видозмінювалися, але сутність була й лишається єдиною — глибоке і, сказати б, усеосяжне вивчення історії. Про те, на чому ґрунтуються ці пріоритети, кореспондент «ДУ» попросив докладніше розповісти декана історичного факультету Віктора Колесника.
— Це має свою, теж давню, закономірність. На факультеті нині працюють 86 штатних викладачів-науковців. Із них 27 — доктори наук і професори. Зважте, кожний третій. Решта — доценти і кандидати наук. У нас немає жодного викладача, який не мав би вченого ступеня. До речі, заміна відомих і досвідчених, які йдуть на пенсію, відбувається за рахунок наших найкращих випускників. Вони закінчують тут магістратуру, вступають до аспірантури, захищають кандидатські дисертації й залишаються в рідних стінах.
Це природний процес, ми добре розуміємо, що кращих кадрів нам ніхто не підготує. У нас велика аспірантура, набираємо по сорок осіб щороку на стаціонар і заочне навчання. Ефективність аспірантури, без перебільшення, висока — 85 відсотків, це один із кращих показників в університеті.
— Усе-таки неважко прикинути, що місця у стінах рідного ВНЗ здобувають найкращі. А решта?
— Практично всі, хто в нас захищає дисертацію і здобуває вчений ступінь кандидата наук, влаштовуються в інші заклади, наукові установи й успішно працюють на обраному полі діяльності. Я невипадково забігаю наперед, адже наша розмова більше стосуватиметься абітурієнтів, які вирішують стати істориками. Річ у тім, що зараз працевлаштування стало неабиякою проблемою для випускників.
Проте хочу наголосити: випускників нашого історичного охоче беруть на роботу всюди: передусім туди, де є потреба освоювати нові сторінки історії, відкривати важливі для суспільства «білі плями» нашої минувшини; далі — на всіх рівнях сучасного політикуму, в гуманітарну сферу, теж широку (тут і освіта, й культура), до архівних і музейних установ, у туризм, який очікувано розростається і сягає всіх куточків планети.
Я щоразу наголошую студентам: історик усе вивчає ґрунтовно й досконало. Якщо брати філософію, психологію, соціологію чи, приміром, релігієзнавство — то все це вужчі сфери, ніж історія. Наші вихованці опановують ці предмети на такому рівні, що можуть упевнено змагатися в якості знань зі студентами профільних факультетів. Ще в нас читають спецкурси, де є можливість засвоїти те, що гостро постає на часі.
За чотири роки наші студенти опановують курс бакалавра історії, це вважається базова вища освіта. Потім вони вступають далі — хто на спеціаліста, хто на магістра. У першому випадку складають один іспит із фахових знань, у другому — два (ще й іноземну мову). Спеціалістів ще рік і магістрів аж два у нас готують за чотирма напрямами: історія, куди входять історія України та всесвітня історія; етнологія; археологія; архівознавство. Крім наших бакалаврів історії, на спеціалістів і магістрів вступають з інших ВНЗ: пишуть заяви, визначаються, хто куди хоче. Конкуренція висока, вона стає стимулом для старанного навчання протягом чотирьох років.
Варто зауважити, що студенти зараз сміливі, ініціативні, добре зорієнтовані. Одні завчасно починають шукати роботу, місце та посаду, яка їх задовольнятиме; інші теж із «прицілом», гризуть граніт науки, щоб продовжити навчання, йти далі, адже після магістратури найкращі мають змогу вступати до аспірантури; треті (це переважно археологи) з головою поринають у дослідження, в розкопки, як ми кажемо, шукають свою золоту пектораль.
— Відому на весь світ скіфську золоту пектораль, серед інших шестисот золотих пам'яток ІV століття до нашої ери, відкопали зі славнозвісної Товстої могили на нинішній Січеславщині, здається, на початку вісімдесятих років минулого століття.
— У 1971-му. Уявляєте, скільки віків спливло, поки знайшли! І залишки дерев'яних коліс, як достовірного чинника цивілізації, були у Товстій могилі. Бачите, журналісти теж не можуть обійтися без історичних відомостей. Це ж не просто суха статистика — такі артефакти, неоціненні раритети живлять нашу духовність, свідчать про те, що ми маємо неосяжну й самобутню стародавню спадщину. У єгиптян — піраміди і скарби фараонів, у китайців — Велика стіна, а в нас, українців, пектораль і Ольвія, городище та некрополь у Побужжі ще давніші, VІ століття до нашої ери, а також багато інших визначних пам'яток.
— Вікторе Федоровичу, перед моїм побажанням «Хай Вашими першокурсниками стануть найкращі!», трохи розкажіть про факультетське життя-буття. Я, наприклад, досі вважаю студентські роки найнасиченішим, найвеселішим, найяскравішим періодом свого життя.
— Чудово, що в пам'яті залишаються гарні враження. З одного боку, ми, професори-викладачі, покликані, просто зобов'язані наповнити процес навчання повноцінним і цікавим змістом, аби студентові хотілося вчитися, пізнавати і засвоювати ази історії, що поступово складаються на суму знань, які органічно стають основоположним путівником у подальшому житті.
Важливо максимально оптимізувати, підтримувати на здоровому позитиві взаємини «викладач — студент», сприяти довірі та відкритості між ними, не допускати упередженості старшого і страху молодшого. Більшу відповідальність за дієвість такого підходу ми покладаємо на викладачів. Якщо налагоджується продуктивна творча співпраця у групах, тоді, погодьтеся, незручно байдикувати навіть лінивому. Велику роль для згуртування за інтересами відіграють професійні практики: на першому курсі археологічна, на другому — архівна, на третьому — етнологічна, на четвертому — педагогічна. Завжди є цікаві подробиці на місцях, які стимулюють потяг до фахових знань.
Наші студенти ведуть наукову роботу, пишуть курсові, статті з актуальних тем, досліджують маловідомі історичні події. Початкова наукова тема часто стає провідною, набуває розвитку в дипломній роботі, а потім і в дисертації, обростаючи за роки новими тезами, свіжою аналітикою, вичерпними аргументами. Щороку на факультеті проводяться студентські наукові конференції, в них посекційно беруть участь наші вихованці від кожної з дев'яти кафедр. У підсумку ми видаємо науковий збірник їхніх доповідей — це промовистий результат, по суті, надрукований продукт колективних зусиль, який можна взяти в руки, розгорнути, знайти там свою працю. Долучаються до цього й аспіранти.
— Від Ваших вихованців я чув про День історика.
— Ми відзначали його 14 квітня. Готували цікаву програму вечора. Запрошували наших випускників, серед яких багато відомих учених, політиків, публічних людей. До речі, з-поміж почесних гостей були журналісти і письменники. На святкуванні був і ректор університету Леонід Губерський. Так само традиційно стає урочистою подією випуск. Торік у нас виступав із напуттям Левко Лук'яненко, який подарував кожному випускникові невеликий комплект власноруч написаних книжок.
Надзвичайно мені подобаються історичні бали. Це дійство вишукане. Студенти беруть певний історичний сюжет, одягають костюми тієї епохи, яку демонструють на балу. Є в нас ініціативна заочниця Ірина Ільчук, котра має зв'язки з Національною оперою, щоразу домовляється, разом із дівчатами позичають там художнє вбрання... Цією акцією керує мій заступник Юрій Гомон. Вірите, якби не знав, що всі лицедії — наші студенти, то вважав би, що грають актори-професіонали.
— У мої студентські роки побутувало гасло «Від сесії до сесії живуть студенти весело». А перед іспитами дехто з моїх однокурсників уночі, щоб не заснути за книжками, ставив ноги у тазик із водою. І так до ранку. Коли закінчувалася сесія, всі були виснажені, змарнілі, аж зелені.
— Зараз, вважаю, краще. Студент упродовж семестру має змогу активною участю на семінарах та інших практичних заняттях заробити до 60 балів. А на іспиті ще до 40. Коли сукупно виходить від 90 до 100 балів, має заслужену п'ятірку. Знаємо ж, коли юнак чи дівчина не наскоками, як ото перед сесіями, а послідовно, день за днем, засвоює курс будь-якої дисципліни, то у пам'яті неодмінно лишається все, що потрібно знати для успішної подальшої роботи.
— Тепер нарешті про себе. Вікторе Федоровичу, відколи Ви тут? Трохи докладніше про власні життєві моменти.
— У 1969 р. вступив на історичний. 1974-го одержав диплом Київського державного університету імені Тараса Шевченка, без «пересадки» одразу потрапив до аспірантури, і з вересня 1977 р. мене залишили тут на роботі. Пройшов усі, так би мовити, щаблі. Захистив кандидатську в 1978 р., у 1991-му став доктором наук. Отримав звання члена-кореспондента.
— Отже, на порядку денному — академік.
— За цим ганятися не варто. Мене більше надихають факультетські успіхи.
Вів розмову Андрій НЕЧИТАЙЛО, заслужений журналіст України
також у паперовій версії читайте:
- ТІ, ХТО ПОПЕРЕДУ
назад »»»