«УКРАЇНСЬКІ МИРОТВОРЦІ — ОДНІ З НАЙКРАЩИХ У СВІТІ...»
ТАКІ ОЦІНКИ ЯКИЙ РІК ПОСПІЛЬ ДАЮТЬ ПРЕДСТАВНИКИ ООН НАШИМ СПІВВІТЧИЗНИКАМ, ЩО НАЛАГОДЖУЮТЬ МИР У БАГАТЬОХ «ГАРЯЧИХ ТОЧКАХ» НЕСПОКІЙНОЇ ПЛАНЕТИ ЗЕМЛЯ
Протягом останніх 19 років майже 350 тисяч українських військовослужбовців брали активну участь у погашенні десятків військових конфліктів, сприяючи зміцненню авторитету держави на міжнародній арені.
Нагадаємо, що 28 травня 1948-го Рада Безпеки ООН ухвалила рішення про проведення першої миротворчої операції — спостереження за дотриманням перемир'я в Палестині. Україна, як непостійний член цього органу, теж голосувала за рішення, але у складі СРСР не брала участі в цій та інших миротворчих місіях: Радянський Союз жодного разу не долучився до налагодження миру в «гарячій точці» світу.
Після закінчення так званої холодної війни їх, здавалося б, повинно було поменшати. Проте не так сталося, як гадалося: за даними Стокгольмського міжнародного інституту, який досліджує проблеми миру, після падіння «залізної завіси» у світі виникло майже 60 воєнно-політичних криз, які супроводжувалися сутичками ворогуючих сторін на релігійному, міжконфесійному, етнічному підґрунті. Зважаючи на це, поле діяльності миротворчих контингентів ООН значно розширилося.
«Ви повинні пишатися такими офіцерами...»
Із проголошенням незалежності Україна вирішила долучитися до налагодження миру в «гарячих точках» планети і навесні 1992 року парламент ухвалив закон, який передбачав участь підрозділів українського війська у миротворчій діяльності під егідою ООН. Після цього через кілька місяців на Балкани, де йшла війна, відбув 240-й окремий спеціальний батальйон Збройних Сил України.
Потрапити до числа миротворців було непросто: відбір проводили на конкурсних засадах.
— Кількість охочих поїхати до колишньої Югославії перевищувала кількість потрібних,— розповідає сержант запасу Іван Марчук, який опинився серед тих, хто потрапив до підрозділу. — Перед тим як відбути на Балкани, особовий склад проходив посилену військову підготовку. Ми, рядові солдати, спочатку скептично ставилися до неї, але згодом зрозуміли, що помилялися.
З-поміж офіцерів — наших майбутніх командирів — було чимало таких, хто служив у Афганістані, побував у Закавказьких республіках, зокрема у Нагірному Карабаху, де ще за часів СРСР виник конфлікт між вірменами і азербайджанцями. Зважаючи на побачене і пережите там, вони сприйняли підготовку серйозно. Навантаження під час «курсу молодого бійця» були такі, що я ледь не зійшов із «дистанції». Щоправда, після прибуття до Югославії зрозумів, що недаремно нас так ганяли.
240-й батальйон налічував майже чотириста солдатів і офіцерів, близько ста одиниць бронетранспортерів та іншої військової техніки. Згодом, зважаючи на обсяги поставлених перед батальйоном завдань, його чисельність була доведена майже до шестисот осіб.
Українські миротворці не раз потрапляли у небезпечні ситуації, коли їхнє життя опинялося під загрозою. Проте вони, ризикуючи, робили все можливе для порятунку мирних жителів.
Так, армійські підрозділи Республіки Сербської блокували місто Жепу, населене здебільшого мусульманами, маючи намір полонити чоловіків віком від 16 до 65 років. Коли люди дізнались про це, їх охопив жах, бо вони знали, чим це завершиться. Адже незадовго до того серби, захопивши інше місто — Сребреницю, знищили майже сім тисяч осіб чоловічої статі.
Розправою над мирними людьми керував начальник штабу армії Республіки Сербської генерал Ратко Младич. Той самий Младич, який потім був звинувачений Гаазьким міжнародним трибуналом у військових злочинах і тривалий час переховувався від правосуддя. Нещодавно він був виданий сербською владою Гаазі, де має постати перед судом.
Мусульмани вимагали від українців, щоб ті евакуювали їх з міста. Серби ж вважали, що евакуацією мусульманського населення мають займатися вони. Дійшло до того, що мусульмани почали погрожувати нашим військовим розправою, якщо вони не допоможуть їм вибратися із Жепи. Словом, українські миротворці опинилися між двох вогнів.
У цей час переговори, які вели Ратко Младич і командир Жепської бригади армії Республіки Боснія і Герцеговина полковник Авдо Палич, який, звісно, був на боці мусульман, затягувалися: вони не могли знайти порозуміння. Не переповідатиму нюанси тієї ситуації, а скажу лише, що завдяки заступникові командувача миротворчих сил ООН у секторі «Сараєво» полковникові Миколі Верхогляду вдалося досягти з ворогуючими сторонами консенсусу і евакуювати мирних жителів, зберігши життя тисяч людей.
Ось як оцінив дії українських миротворців у ті дні генерал-майор Е. Гобілліард — командувач сектора «Сараєво» — у листі на ім'я начальника Генерального штабу ЗС України генерал-полковника Анатолія Лопати:
«Під час перебування в Жепі у ворожому оточенні полковник Верхогляд (брав участь у переговорах із лідерами боснійців-мусульман і боснійських сербів, а також керував діями військовослужбовців ООН) вивів контингент військ ООН із Жепи без людських втрат. Мені приємно відзначити високі якості полковника Верхогляда, які він виявив при виконанні цього складного завдання. Вважаю, що вище командування ЗС України також може пишатися такими офіцерами».
Навчаються військового ремесла
На теренах Югославії наші військовослужбовці налагоджували мир кілька років. Після того як вони залишили Балкани, для українських військовиків миротворча діяльність не скінчилася. Зокрема, у 2000 році до Сьєрра-Леоне — африканської країни, де майже десять років тривала громадянська війна, призвівши до загибелі сотень тисяч людей, було введено найчисленніший в історії ООН миротворчий контингент — 175 тисяч військовиків із 31 держави світу. Серед них були і два підрозділи Збройних Сил України.
У січні 2004-го у Ліберії (країні Західної Африки) розпочав виконання завдань 56-й окремий український вертолітний загін. Лише торік наші вертолітники зробили близько чотирьох тисяч вильотів, перевезли майже 15 тисяч осіб і понад 400 тонн різних гуманітарних вантажів.
Згодом, у травні поточного року, український парламент ухвалив рішення Президента України про надання оперативної підтримки операції ООН у Кот-д'Івуарі — сусідній державі, де теж виникли збройні сутички між прихильниками і противниками чинної влади. Нині у цій країні перебувають майже 60 українських військовиків, які мають на озброєнні три бойові та два транспортні вертольоти. Вони патрулюють державний кордон, прикривають важливі об'єкти, підтримують наземні підрозділи ООН із повітря, а також супроводжують війська, вантажі. До речі, українським вертолітникам нещодавно довелося застосувати і зброю: згідно з розпорядженням командування операції ООН у цій країні два МІ-24 знищили кілька складів з боєприпасами та військовою технікою.
— Перебування в Африці є (з військової точки зору) більш безпечним, аніж, скажімо, на Балканах у середині 90-х років, коли там ішла справжня війна,— говорить підполковник Олександр Матрик.— Проте кліматичні умови перебування там важчі: нестерпна спека, тривалі дощі, комарі. Вони дошкуляють чи не найбільше. Існує загроза «підхопити» екзотичні захворювання, які можуть призвести до непередбачуваних наслідків, якщо їх вчасно не виявити.
Упродовж останніх 19 років Україна взяла участь у десятках миротворчих місіях. Зокрема, військовослужбовці Збройних Сил, працівники МВС виконували і продовжують виконувати благородну місію в Боснії і Герцеговині, Хорватії, Східній Словенії, Косовому, Республіці Сербській, а також у Південному Лівані, Кувейті, Іраку, Ефіопії, Анголі, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Судані, Конго. Загалом, статус миротворців отримали 343 тисячі військовиків ЗС і понад дві тисячі працівників МВС і внутрішніх військ.
На жаль, для деяких українців налагодження миру в «гарячих точках» скінчилося трагічно: Україна втратила 49 своїх синів, а більш ніж сто отримали поранення і контузії.
Проте наша країна не має намірів відмовлятися від миротворчої діяльності. Річ не лише у тім, що вона приносить нам дивіденди: участь українських військових підрозділів у налагодженні миру сприяє зростанню авторитету держави на міжнародній арені, поглибленню співпраці у сфері безпеки з Європейським Союзом і Північноатлантичним альянсом. Зважаючи на ці та інші чинники, Президентом України схвалено Стратегію міжнародної миротворчої діяльності України.
Участь нашої держави сприяє також підвищенню професійного рівня військовослужбовців, які, перебуваючи в екстремальних умовах, вчаться і діяти відповідно. Наприклад, нині більшість українських льотчиків і вертолітників, зважаючи на дефіцит палива, рідко піднімаються в небо. А специфіка професії вертолітника чи льотчика така, що, не літаючи, вони швидко втрачають професійні навички. Тож зайве говорити, що перебуваючи в Ліберії, українські вертолітники підвищують свій професійний рівень, причому за складних умов.
Є ще один чинник, про який не прийнято говорити, але який відіграє не останню роль у прагненні українців одягти блакитні шоломи миротворців.
— Миротворча діяльність дає змогу не лише побачити світ, збагатитися досвідом,— говорить підполковник В'ячеслав Петровський, який нещодавно повернувся з Кот-д'Івуару.— А й поліпшити своє матеріальне становище. Там наш офіцер у середньому отримує тисячу американських доларів, водночас на Батьківщині у нього зберігається грошове забезпечення. Оскільки в Африці особливо нікуди витрачати гроші, то при поверненні на рідну землю набігає чимала сума. Принаймні як для українських офіцерів, котрі, як відомо, не звикли жити на широку ногу.
Проблем багато
Про це, зокрема, ішлося під час роботи «круглого столу» з проблематики соціального захисту українських миротворців, який нещодавно відбувся у Києві за участю представників громадських організацій. Зокрема, Міжнародної асоціації «Солдати миру» в Східній Європі на чолі з членом Громадської ради при Міністерстві оборони України Юрієм Донським і Комітету з питань медико-соціальної реабілітації миротворців на чолі з Надією Новосельською.
Вони нагадали, що, крім майже півсотні загиблих миротворців, після виведення на рідну землю передчасно померли понад двісті з них. Лише в столиці протягом останніх десяти років пішли з життя десятеро військовиків — колишніх миротворців. До речі, у разі смерті державного службовця його сім'я отримує щомісячну пенсію за втрату годувальника, розмір якої становить 70 відсотків його зарплати. А ось життя колишнього «блакитного шолома» держава оцінила майже удвічі менше.
Статистика свідчить: більшість миротворців хворіє, нерідко має «букет» захворювань. Проте на відчутну допомогу країни, яку вони представляли в різних «гарячих точках», розраховувати не може. Наприклад, у них немає навіть свого центру реабілітації, фахівці якого надавали б їм психологічну, медичну допомогу.
За словами Новосельської, лікарі, які брали участь у налагодженні миру за межами України, склали план, котрий передбачає створення такого центру. Та він поки що існує лише на папері, бо коштів, необхідних для його реалізації, у авторів плану немає. Чи виділить їх держава — питання відкрите. Принаймні поки що, але учасники «круглого столу» сподіваються на добру волю політиків. Адже наші миротворці багато роблять для зміцнення міжнародного авторитету України і мають юридичне, моральне право розраховувати і на її допомогу у вирішенні власних проблем.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»