ХТО СТОЇТЬ ЗА «РОЗУКРАЇНЕННЯМ»
І чому в нас нічого не змінюється? Або (пом'якшений варіант) змінюється так мало? Це риторичне запитання ставилося під час презентації нової книги академіка Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», що відбулася в переповненій Конгрегаційній залі Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Для постановки цього питання є всі підстави. 1965 року вийшла книга того ж таки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», котра викликала величезний резонанс у нашій тодішній країні й за кордоном (1968-го її опублікували в Лондоні в журналі «Сучасність»). У цій праці було аргументовано доведено, що від часів правління Сталіна КПРС перейшла на позиції великодержавного шовінізму в національному питанні. Тож не дивно, що за таке дослідження (за сім років після його оприлюднення, тобто тоді, коли у «відлигу» й демократизацію вже ніхто не грався) автор зазнав жорстких репресій, був засуджений і врешті мусив покаятися за свою ідеологічну «помилку».
Минуло сорок з лишком років. Нині, сподіваюся, подібних неприємностей Іван Михайлович уже не матиме. Але ж...Хто б міг подумати, що на 20-му році Незалежності в Україні знову виникне потреба аналізувати, хто ж зараз так активно займається русифікацією нашої держави, насадженням ідеології неоімперіалізму і втягненням її за будь-яку ціну у так званий «русский мир».
Видатному вченому, громадському діячеві й без перебільшення — совісті нації Іванові Дзюбі доведеться відкладати до кращих часів більш приємні для нього літературознавчі праці. І знову подовгу сидіти в бібліотеках та архівах, читаючи отруйні писання шовіністів, натхненників чорносотенства різних часів і народів. Та за таке заняття, тим більше у не надто молодому віці, людині слід іще й за шкоду для здоров'я чималі гроші платити.
Однак Іван Михайлович сміливо продовжив копітку, але корисну справу, розпочату в далекі 60-ті. І у своїй новій книзі показує агресивність, антигуманність зверненої в історичне минуле ідеології російського шовінізму у будь-яких її проявах — як ксенофобії, чорносотенства ХІХ — початку ХХ ст., так і сучасного неоімперіалізму.
Ідеться на сторінках видання і про конкретних носіїв цієї ідеології. Знову ж таки про їхню ідейну спорідненість та спадковість — від Миколи І, Валуєва, Пурішкевича, Шульгіна до... Дмитра Табачника, полеміці з яким присвячено окремий розділ.
У передмові автор наголошує на тому, що пропонує читачеві просто обмін думками, у жодному разі не нав'язуючи власних поглядів, оцінок тих чи інших явищ. Справді, бодай побіжно ознайомившись зі змістом, можна зауважити спокійний, толерантний тон викладу матеріалу, а головне — тут мало емоцій, та багато фактів, логічної аргументації висловленого.
Певна річ, ґрунтовна праця на 500 сторінках — не для тих, хто перебуває в пошуках захоплюючого «чтива», адже це той випадок, коли читання нерозривно пов'язане з безперервним думанням.
У книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», де зібрано статті, виступи, інтерв'ю, наукові доповіді Івана Дзюби протягом останніх десяти років, автор розглядає різні аспекти проблеми «розукраїнення» України і збереження нею самої себе. Зокрема, порушує і тему не дуже приємну для багатьох з тих, хто називає себе патріотом,— наші внутрішні, ментальні причини невдач української державності на різних етапах історії.
«Дзюба не боїться говорити жорсткі й непопулярні речі, які подобаються не всім прибічникам національної ідеї,— сказав на презентації видання письменник, лікар і дипломат Юрій Щербак.— У 1991 році, виступаючи на ІІІ Всесвітньому конгресі українців, у розпалі ейфорії, Іван Михайлович висловив думку, що ми маємо насамперед створити українську ПОЛІТИЧНУ націю, що об'єднала б громадян незалежно від їхнього походження. Хоч багато гостей форуму вважали, що Україна має стати етнічною політичною нацією. На ІІІ Всесвітньому конгресі українців Дзюба розвінчав милий деяким серцям міф про українців як святий народ, який поневолили загарбники. Він сказав правду про страшний розкол нашого народу під час революції, громадянської війни, Голодомору й репресій. Отож, Іван Дзюба показав, що має державницьке розуміння».
Професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, який також досліджує історію чорносотенства на українських теренах, зізнався, що є постійним читачем оперативної публіцистики Івана Дзюби. А достоїнствами нової книги, на думку пана Володимира, є розгляд автором генези і тяглості імперських ідей, мистецтво цитування, коли цитата промовляє сама за себе, стаючи прозорим натяком.
«Автор зробив спробу раціоналізувати найемоційніші, найзаплутаніші речі,— зауважив редактор часопису «Україна модерна» Андрій Портнов,— і це дуже важливо, адже українським інтелектуалам часто бракує раціонального мислення».
І хоч Івана Дзюбу хвалили за непотурання смакам частини патріотичної аудиторії, сам він у заключному слові сказав, що у книзі мало уваги приділив самокритиці, яка є основою національного самооздоровлення. Тож цю тему він продовжить у наступних працях. А матеріал для них, за словами письменника, надходить щодня.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ВИРАЗНИЙ ШЕЛЕСТ СТОРІНОК
- ФІЛЬМ ПРО БРАТІВ КЛИЧКІВ
- ФЕСТИВАЛЮ «СЛАВСЬКЕ РОК»— П'ЯТЬ РОКІВ
назад »»»