ГЛАШАТАЙ «ОКОПНОЇ ПРАВДИ»
100 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ВІКТОР НЕКРАСОВ (1911–1987)
Народився майбутній письменник у Києві, в родині банківського службовця. До п'яти років жив у Лозанні й Парижі, де його мати здобувала медичну освіту та працювала хірургом у паризькому госпіталі під час Першої світової війни.
1.
У 1915-му сім'я Некрасових повернулася до Києва. Хлопчика виховували в аурі цього чудового міста, він полюбив його на все життя. Мабуть, цією любов'ю можна пояснити вибір майбутньої професії архітектора. Проте архітектурна кар'єра Віктора Некрасова не склалася. Ще під час навчання в будівельному інституті він захопився театром, учився в студії при Київському театрі російської драми, і навіть складав іспити самому К. Станіславському (щоб навчатися в його студії), але його не прийняли. Віктор влаштувався у пересувний театр, який гастролював провінційними містечками України. Пізніше працював актором і художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова, Ростова-на-Дону. Цей період у житті Некрасова був щасливий, адже акторська кар'єра поєднала його художню натуру та інстинкт свободи — думки, творчості.
24 серпня 1941 р. Віктора Некрасова було мобілізовано до армії. Він служив командиром взводу, полковим інженером, заступником командира саперного батальйону з будівництва. На фронті, за словами Некрасова, він побував у «справжніх пекельних котлах». Знаходячись на передовій лінії Сталінградської битви, був поранений.
Мамаїв курган офіцер Некрасов проповз на животі й знав кожен клаптик цієї землі, бо як полковий інженер будував там ходи сполучення, землянки й бліндажі, облаштовував мінні поля.
У 1944 році інвалідом другої групи Віктора було демобілізовано, і він повернувся додому.
Працюючи завідувачем відділу редакції газети «Радянське мистецтво», В. Некрасов почав роботу над романом про війну. Письменник-початківець, подолавши байдужість літературних і компартійних чиновників, у 1945-му надрукував роман «Сталінград» у журналі «Знамя», а після деяких перероблень роман перетворився на повість «В окопах Сталінграда», вийшов окремим виданням. У книзі жодного слова про партію, жодного рядка про Сталіна. Це була позбавлена патетики, майже документальна річ, у якій безпосередність особисто баченого й пережитого персонажем-оповідачем сягала рівня незаперечної морально-психологічної та художньої правди. Автор змалював перебіг війни не так, як було тоді дозволено цензурою. Він показав і панічний відступ, і безладдя, і явища мародерства, і трагічну безпомічність покинутих на безглузду смерть неозброєних і ненавчених новобранців, а також зумів відтворити безмірну витривалість народу.
Віктор Некрасов не був професійним літератором і це звільняло його від літературних умовностей: у книзі було подано голу правду окопного життя. Всупереч критичній оцінці твору фахівцями від літератури, Сталін сприйняв його схвально: повість було відзначено Державною (Сталінською) премією. Видавництва почали видавати й перевидавати книгу, перекладаючи її багатьма іноземними мовами. Дебют В. Некрасова в літературі виявився тріумфальним. Йому на той час було 35 років.
Повість «В окопах Сталінграда» стимулювала розвиток лірико-психологічної прози про війну, крім того, цей напрям радянської баталістики, що пізніше отримав назву «літератури окопної правди», протистояв так званій генштабівській літературі. Вона стала головним орієнтиром для літератури фронтового покоління, або, як її ще називали, «лейтенантська література». Некрасов був визнаним її лідером.
Про драматичну долю фронтовиків, котрі розпочинали мирне життя, Віктор Некрасов розповів у повісті «У рідному місті». Автор чесно відтворив нестерпно важке життя повоєнного часу, з постійним браком найнеобхіднішого, з чергами, невлаштованістю, несправедливістю. Письменник одним із перших порушив питання про сталінські репресії у повісті «Кіра Георгіївна». Почалися нападки на Некрасова за «сірість» та «безкрилість» його персонажів, що протистояли рекомендованій моделі радянської людини.
2.
Після опублікування його дорожніх заміток «Перше знайомство», «По обидва боки океану», «Місяць у Франції», присвячених Італії, США, Франції, між прозаїком і компартійною владою виник конфлікт. Некрасова звинувачували в антипатріотизмі, адже він не затаврував життя «буржуазного Заходу», а дав об'єктивні оцінки, тому що бачив навколо себе за кордоном не ворогів, а нормальних людей, не вивів образ ідейного ворога. В газеті «Известия» з'явився памфлет із саркастичним заголовком «Турист с тросточкой». Після того як Микита Хрущов виступив проти Некрасова, почалося цькування письменника. Його перестали друкувати, «проробляли» на зборах, на нього завели персональну справу.
Коли Хрущова зняли з посади першого секретаря ЦК КПРС, письменника на деякий час залишили у спокої. Проте в 1969 р. за те, що Некрасов підписав колективний лист на захист українського дисидента В. Чорновола, розпочалася нова кампанія проти Віктора Платоновича. Особливо відзначилося реакційне крило Спілки письменників України. Проте чимало українських літераторів, зокрема молодшого покоління, підтримувало Некрасова. На захист письменника став критик Іван Дзюба. Сам Віктор Платонович цікавився творчістю молодих тоді Г. Тютюнника, В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, М. Холодного, підтримував український рух шістдесятників. Його підпис стоїть під багатьма протестами проти політичних репресій, здійснених брежнєвськими сатрапами в Україні. Він послідовно виступав проти офіційного й побутового антисемітизму, і це було ще однією обставиною, яка дратувала владу.
Віктор Некрасов був одним із небагатьох письменників, для кого Бабин Яр у Києві, де фашистські окупанти розстріляли кілька десятків тисяч київських євреїв, став незагоєною раною в серці. 29 вересня 1966-го, у день 25-річчя трагедії, вшанувати загиблих до Бабиного Яру прийшли тисячі людей. У своєму виступі Віктор Платонович знайшов найнеобхідніші слова, які дійшли до серця кожного з присутніх. Він порушив питання про спорудження пам'ятника, бо на місці загибелі тисяч людей не було навіть надмогильного каменя.
Отже, творча й громадська діяльність письменника постійно обурювала владу. Його твори припинили друкувати. Остання, видана на батьківщині книга письменника «В житті та листах», вийшла у 1971 році. У 1974-му його виключили з партії. У рішенні було сказано: «За те, що дозволяв собі мати власну думку, яка не збігалася з лінією партії». Віктора Платоновича також виключили зі Спілки письменників. За десять років конфронтації В. Некрасова з режимом було відкрито три персональні справи, по кілька місяців тривали розмови з партслідчими, пояснення в парткомісіях, вислуховування всіляких звинувачень, а іноді наклепів і бруду. На завершення в квартирі письменника зробили обшук, який тривав 42 години. Помешкання було розгромлене, вилучено архів. Після цього шість днів (від ранку до вечора) тривали допити. Факт зовнішнього стеження не приховували. Арешт Некрасова був неможливий, оскільки викликав би міжнародний скандал, проте зробили все, щоб письменника-дисидента виштовхати з країни.
3.
12 вересня 1974 р. літак «Київ — Цюріх» назавжди вивіз із України В. Некрасова. Майже 13 років прожив Віктор Платонович у вигнанні. В Парижі він був однією з найпомітніших постатей у колі російської та української еміграції. Письменник продовжував літературну діяльність, з'явилися такі його твори, як «Записки роззяви», «Погляд і дещо», «По обидва боки стіни», «З далеких мандрів повернувшись», «Маленька сумна повість». Його нариси, есе, повісті й оповідання емігрантської пори відзначаються мудрою добротою. Це своєрідні інтелектуальні імпровізації, в яких вільно поєднуються ностальгічні спогади з картинами західного життя, тонкими ліричними роздумами.
У Парижі Віктора Платоновича залучили до роботи на радіо «Свобода». На хвилях станції лунав його голос. Некрасов часто виступав як на радіо, так і в пресі на захист українського національно-культурного та незалежницького руху. На батьківщині чиновники не могли вибачити йому за правдиві репортажі й позбавили громадянства СРСР, а на його ім'я було накладено табу. Перша згадка в пресі про В. Некрасова з'явилася 13 вересня 1987 р., коли було надруковано повідомлення про кончину письменника в Парижі.
Після падіння радянської імперії ім'я Віктора Некрасова було повернуто батьківщині. Його книги зайняли своє місце на бібліотечних полицях, їх знову перевидають. Надбанням вітчизняного читача також стали твори, написані в еміграції. З Франції перевезено архів письменника. Він знаходиться у Центральному державному музеї-архіві літератури і мистецтва України. На Хрещатику, на будинку, в якому Віктор Платонович прожив 25 років, установлено меморіальну дошку роботи скульптора В. Селібера, друга письменника. Одна з київських бібліотек носить його ім'я. Написано чимало спогадів про нього, в яких постає незабутній образ сміливої, чесної й талановитої особистості.
Світлана САВЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЕТЮДИКИ
назад »»»