СЕРГІЙ ГРАБАР— РУЙНІВНИК СТЕРЕОТИПІВ
Сергій Грабар — людина в трьох особах. Меломани його знають як організатора джазового фестивалю «Єдність», любителі літератури — як письменника; будівельники — як директора Української будівельної асоціації.
Сам він вважає головною справою життя літературну діяльність.
Народився 12 квітня 1954 року в Києві. З цього приводу зауважує: «Дехто вважає, що це було досить давно, і вже час подумати про вічне. Можу відповісти в рамках біографії: «Про вічне треба думати завжди, а не тільки дуріти, баламутити та чекати, коли для тебе звільниться місце під сонцем. Для тих, хто тільки чекає, воно завжди буде кимось зайняте. Працюйте — і обрящете». Ось такі моралізації з приводу дня народження.
Закінчив Київський педагогічний інститут (українська філологія). «Жив і формувався в умовах цілковитої русифікації. Але абсолютно впевнений у вічності всього українського. Вибачте за пафос!» — зазначив С. Грабар.
Автор трьох поетичних збірок: «Натхнення» (1999), «Пелюстки надії» (2002), «Твоє ім'я» (2006).
Пише невеличкі новели притчового характеру. Вийшли збірки: «Від першої особи» (2000), «Стан душі» (2004), «Сецесії» (2007), «Притчі» (2008), «Вибір» (2009), «Кава Меланж» (2009).
У 2010 році у видавництві «Грані-Т» побачила світ книжка київських есеїв «Метаморфози».
Новели та вірші перекладені на азербайджанську, турецьку, хорватську, македонську, німецьку, англійську, російську та мову фарсі.
Лауреат премій імені Івана Огієнка та імені Юрія Долгорукого. Книжка «Стан душі» в азербайджанському перекладі (Ruhun Aynasi) визнана у 2006 році «Кращою книжкою тюркського світу».
— Пане Сергію, що в потоці справ для Вас є головним? Чим найбільше переймаєтеся і опікуєтеся?
— Найголовніше для мене — родина. Сім'я — осередок невеликий, а родина — щось масштабніше не лише в кревному, а й духовному значенні. Це добре виявляється в церкві, коли я замовляю сорокоуст за здоров'я близьких і друзів, — до списку потрапляють люди, які фактично і є родина, рідня, хоч не всі вони генетичні родичі.
Обвішаний обов'язками і справами, нині я чітко розумію, що найголовніше для мене — літературна творчість. Я все життя мріяв стати письменником, заважали різноманітні причини, але врешті-решт справдилося.
Виступав у фінансовому клубі Української будівельної асоціації. Мій виступ був останнім — презентація книжки «Метаморфози». Аудиторія специфічна. Продали всі книжки, які привезло видавництво «Грані-Т». А от під час поїздки до Острозької академії (м. Острог) продали менше. Там студенти, інші гроші. На презентації у «Книгарні «Є» книжок продали теж менше, ніж у фінансовому клубі. Тут чимало чинників, один із них — для багатьох знайомих бізнесменів було відкриттям, що я пишу. Коли читав дещо з есеїв, то банкіри, фінансові директори великих будівельних компаній сиділи, як мишки, і уважно слухали. Сталося поєднання нібито непоєднуваного, чого я і намагаюсь досягнути у своєму літературному клубі «Бібліограф».
— Тобто Ви ще є засновником літературного клубу?
— Так. У мене багато починань, важливо, що вони мають продовження. Адже кожен може щось започатковувати і... кидати. Якийсь захід провів, а далі треба організувати другий, третій і так далі. Так само з літературним клубом.
— На базі чого він виник, у що вилився, хто його відвідує?
— Ми з вами спілкуємося в ресторані чеської кухні «Старомак» на вулиці Артема. Саме на його базі і відбуваються засідання літературного клубу «Бібліограф». Це презентації нових книжок, обмін літературними новинами, літературні читання, зустрічі з гостями.
З одного боку, приходять літератори, з другого — будівельники, солідні фінансові багатії. Намір який? Зблизити, сполучити фактично непоєднуване. Письменники часто вважають олігархів «придурками», котрі ніколи нічого не читають. Олігархи вважають письменників блаженними телепнями: пишуть собі книжечки — кому це потрібно... Тож зустрічний рух, контакт — щоб один одного зрозумів і знайшов точки дотику — основна мета.
Отже, літературний клуб — це розкіш спілкування і пошук можливостей просувати творчість. Гроші в нього як організатор я вкладаю свої. Вважаю, що це має сенс. Адже можна витратитися на якусь забаганку, а можна — на справжнє діло, від якого отримуєш велике задоволення.
— Я чую дивну річ: Ви інвестуєте в літклуб. А хто фінансує джазовий фестиваль?
— Фестиваль я сам не потягну. Потрібні чималі гроші. Фінансують усі потроху. Як головний організатор я збираю кошти і все проплачую. До речі, фестиваль придумав я, він існує вже десять років, традиційно проходить у Театрі оперети.
— А столиця, Міністерство культури щось асигнують?
— Після приходу на мерство Черновецького жодної копійки не дали. Нас викреслили з усіх списків. Коли все починалося, фестиваль був прописаний окремим рядком у бюджеті столиці, тривав три дні. Потім «Єдність» включили до переліку заходів Управління культури, сума катастрофічно зменшувалася... Я ходив з листами, просив, та комусь заважала навіть назва «Єдність». Казали: змініть. Я категорично відмовився.
— Певно, когось дратувала партія «Єдність»?
— А я і не приховую, що перший фестиваль я робив завдяки партії «Єдність». То й що? Партії нема, а джазовий фестиваль існує. Виявляється, він довговічніший, ніж політичне об'єднання. Здається, минув уже п'ятий рік, як нас звідусіль викреслили. Бо «це не актуально», — було сказано. Я знаю, хто викреслював і казав ці слова. Людина в такому разі — інструмент, її уповноважили викреслити джазовий фестиваль. А він все одно існує. Це залежить від мене. Я його проводжу. Всупереч усьому.
— Можна зрозуміти, чого Ви літератор, бо всі ми в юності пишемо вірші, хоч не кожен стає поетом. А звідки взялася джазова грань? Будівельна?
— Музичної освіти нема, ніколи на музичних інструментах не грав. Просто люблю музику. Люблю організовувати різні заходи, великі імпрези. Як виник фестиваль? Був час, коли в Києві концертний джаз занепав повністю, меломани ходили і нудили: «От би нам фестиваль!» І я використав адміністративний ресурс. Працював у дирекції з обслуговування дипломатичного корпусу і зумів так обіграти ситуацію, що фестиваль підтримала київська влада. Багато хто дуже критично ставився до цього, казали: «Побачимо, що далі буде». «Далі» вже десять років триває, маємо фестиваль хорошого рівня. Він не занепадає, в десятці рекомендованих європейських фестивалів. Я отримую всі розсилки з пропозиціями виконавців, мені телефонують, пишуть із різних країн, хочуть взяти участь. Все нормально. Я сам підбираю виконавців, бо орієнтуюся, хто хороший, хто кращий. На рівні того, як сприймаю ту чи іншу музику. Фестиваль — це моє хобі.
А література — життя. Будівельна діяльність — випадок, так сталося. Як казав покійний Юрко Покальчук, не треба письменника запитувати, де він працює. Перетнулися в одній точці певні обставини: моє вміння й бажання організовувати і створення певної громадської структури. Я просто знайшовся в цей момент для будівельних босів. Завзято робив справу. Утім, я не знаюся на будівельних тонкощах і не збираюся заглиблюватися. Але є голова на плечах і певний азарт. Є постійне життя в будівельній царині. Воно дає певний досвід. Мене вже не лякають слова ДБН чи ще щось.
— А що таке ДБН?
— Державні будівельні норми, за якими треба зводити споруди і забудовувати ту чи іншу територію.
— Зосередьмося на літературній діяльності. На пріоритетах. Чому письменник Сергій Грабар, почавши з віршування, заглибився у творення притч, новел, есе, тобто невеликих за обсягом прозових творів?
— Я, до речі, взявся вже і за роман. Але спочатку про лаконічну форму. Чому саме притчові новели?
Я почав їх писати студентом. Навчався в Київському педагогічному інституті імені М. Горького, потім виявилося, що це Університет імені М. Драгоманова. Теж непогано, виходить, у мене за душею два виші через перейменування. Закінчив українське відділення філології в роки, коли з українським боролися дуже серйозно. Нині кажуть: українське затискають, те, се. По-перше, треба не давати затискати. По-друге, більше робімо кожен на своєму місці: розмовляймо, читаймо, пишімо українською. І писати треба не одноманітно: про те, скільки разів на тиждень героїня піддається розпусті або які в героя глюки після ковтання «колес». Це теж комусь потрібно, не без того, але суттю літератури бути не може. Вона розмаїта, мов Всесвіт. Я дуже відповідально ставлюся до слова, пущеного до людей.
Отже, юним почав писати маленькі новелки. Цей жанр мене завжди цікавив. Намагався збагнути, як умістити велику історію на один аркуш паперу. Гадаю, що досяг певних успіхів, прогрес є. Бачу, що Сергія Грабаря починають більше читати. Не очікуючи епатажно-карколомного, від чого вже в дитинстві можна посивіти.
По-перше, література має виховувати в людині божеське. По-друге, пропагувати українське слово. І я прагну цього, се моє життя. Такий мій вибір.
Мала форма дотепер є для мене пріоритетною. Це середнє між поезією і прозою, між великою повістю і афоризмом, романом і маленьким телетайпним повідомленням, на стику байки й оповідання. Можна будь-що описати — і склянку, і від імені склянки написати, і від імені людей поруч з нею. Бачите, вже три теми, простір величезний. Можна малювати події, характери, стани, настрої, роздуми, історії. Колись я в поезії намагався передати стан людини, яка мала близькість. Вийшов рядок: «на грані поміж сміхом і плачем». Притчева новела потребує саме такої палітри.
— А без чого передусім вона немислима?
— Притча-новела немислима без лаконічності. Треба безжально викидати зайві слова, внутрішній редактор має перемагати. Щоб засяяла мудрість. Частина моїх новел — з менторським повчанням. Та маю надію, що звільняюся від цього. Нікого не треба повчати. У тому мудрість — розповісти так, щоб це не було повчанням, а просто прикладом, який змушує замислитися над філософським змістом новели.
Та вже хочеться писати об'ємні твори. Тим паче різні критики весь час закидають: «Подивимося, що Грабар напише, скориставшись великою формою». Ніби цим справжність вимірюється. Вона невідомо чим вимірюється, не обсягом — точно. Але мені вже самому цікаво написати роман. Тож пишу про Святополка Ізяславовича — Святополка Другого, незаслужено забутого князя, в нашій історії поданого під хибним негативним ракурсом. Хоч безпосередньо з ним пов'язано будівництво Михайлівського Золотоверхого монастиря, розквіт Печерського монастиря.
Найкращі мужі Печерської обителі — Нестор Літописець, художник Аліпій, лікар Агапіт жили в цей період. Мощі Варвари-великомучениці — страстотерпиці ІV ст. були привезені третьою жоною Святополка — візантійською княжною Варварою. Це був її посаг. Святополк Ізяславович тричі одружувався, і щоразу був щасливий. До речі, друга його дружина — дочка хана Тугоркана стала великою київською княгинею (вперше в історії це відбулося з половчанкою). Ігумен Данило ходив у Святі Землі до Гроба Господнього і там від імені руських земель запалив лампадку (на той момент було лише три лампадки). Вона, мабуть, дотепер там сяє — від імені руських (українських) земель. А Данила спорядив і послав князь Святополк Другий.
Багато доленосних подій відбулося за цього князя. Гадаю, літопис був добряче переписаний після його смерті. Життя Святополка затьмарив не менш видатний князь Володимир Мономах, літопис був переписаний під нього. Але давайте я про це спочатку напишу. Тим паче, що є багато історичних знахідок. Сподіваюсь, моя книжка заповнить чимало білих плям. Вона має вийти у видавництві «Ярославів Вал» за підтримки літературного клубу «Бібліограф» у серії «Червоне і чорне», продюсером якої я є. Тобто я знаходжу гроші, організовую вихід книжок і диктую певні умови.
— Докладніше, будь ласка, про цю серію.
— Розпочав її роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» — цікавий, глибокий твір. Готується до друку книжка Володимира Єшкілева «Фаренго». У портфелі — роман «Війна і ми» Сергія Пантюка, «Жовтим по жовтому» Уляни Глібчук, роман Надії Степули, назву якого вона тримає при собі. Петро Кралюк надіслав чудовий роман про Степана Бандеру. Іван Андрусяк пише роман «Ігор Третій», де перегукуються епохи (тобто час віднайдення «Слова о полку Ігоревім» — початок XIX ст. і сучасність).
— У чому квінтесенція Вашої найсвіжішої книжки есеїв «Метаморфози»? Яка ідея поєднала різноманітні твори?
— Ідея була проста — написати про Київ. Вона мене все життя переслідує, і переслідуватиме, допоки я не напишу про столицю монументальну художню книжку.
Найбільше сторінок у «Метаморфозах» відведено Києво-Печерській лаврі, в якій я працював п'ятнадцять років. Мені є що розповісти, в «Лаврських історіях» багато фактажу, якого немає в жодних довідниках, адже я щодня двічі-тричі бував у печерах. Перемежовується книжка вставками — літературними новелами, в яких подається моя точка зору, мої враження від тієї чи іншої події, постаті. Переплетення есеїв з новелістикою — своєрідний непростий жанр.
Книжка доповнена двома літературними подорожами, про які я люблю писати. Це своєрідний мікс туристичного путівника, кулінарної книги і вражень.
— Київ постійно дивує тих, хто заглиблюється в його історію і життя. А що найбільше вражало Вас, коли мимохідь вигукуєш: «Нічого собі, хто б міг подумати!»?
— Я пишу роман, і вражаючих фактів, пов'язаних із Києвом, дуже багато. Ми справді не знаємо своєї історії. Користуємося певним стереотипом, який, між іншим, придумали такі ж люди, як і ми.
Я нещодавно підготував статтю про благословенні і окаянні місця Києва. По-новому подивився на Поділ. На Контрактовій площі, де укладалося безліч контрактів, було суцільне торговисько. А довкола — багато церков і монастирів. Бо місце торгівлі — негативне, там збираються різні, часто нечисті, люди. А врівноважувальний позитив — церкви.
От і тексти письменника мають нести позитив, який урівноважує і облагороджує.
— Що б Ви могли сказати про сучасну українську літературу?
— Є кілька письменників, які стали стовпами українського літературного процесу. Це передусім — Степан Процюк. Бо хто б мені що говорив, а його «Руйнування ляльки» — твір вищого ґатунку. Якби Степан був французьким або німецьким письменником, із ним би всі носилися наввипередки. Та хитромудрі молоді матрони забороняють розповідати про цей твір на Національному радіо. Слава Богу, не на всіх каналах. У нього в минулому році вийшов глибокий роман про Василя Стефаника — «Троянда ритуального болю». Критики здебільшого про це мовчать.
Потужний письменник Іван Андрусяк. Причому в різних жанрах: і як дитячий, і як дорослий письменник, зокрема поет. Подобається Сергій Пантюк. Вражає своєю працездатністю та глибиною поданого матеріалу Михайло Слабошпицький. Серед жінок — Надія Степула, Людмила Таран, Ірен Роздобудько. Люблю прозу Сергія Жадана і поезію Павла Вольвача. Узагалі я дуже багато читаю. Ось і тепер знайшов собі таку надзвичайно цікаву за жанром книжку «Йоржі атакують!»
У нас є кого і що читати. Було б бажання. Тож хочу порадити всім більше читати українською!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»