КОЛИ СЛУЖБА — ДІМ
Завтра, 18 червня, відзначатимуть День дільничного інспектора міліції України. У 190-тисячному колективі міліції когорту з 16 тисяч штатних одиниць становлять представники цієї служби.
Це свято керівництво МВС придумало порівняно недавно — 2004 року. Логіку його запровадження можна визнати цілком здоровою: хоч би раз на рік головам райдержадміністрацій чи міськвиконкомів варто зустрітися з місцевим контингентом дільничних. А представникам останніх — це зайва можливість похвалитися перед місцевими органами влади своїми успіхами, пожалітися на проблеми, а головне — попросити допомоги в обладнанні службових приміщень, оснащенні технікою і транспортом. Як кажуть на Сході, проси верблюда, може, віслюка й дадуть.
Головна проблема дільничних зрозуміла: їм некомфортно від того, що з року в рік знижується роль їхньої служби. Колись дільничний інспектор міліції був на своїй території цар і бог. Нині він щось на кшталт хлопчика на побігеньках.
Початок служби
Дату цього професійного свята обрано на честь того, що 18 червня 1923 року було підписано наказ Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, яким затверджувалася інструкція для дільничних наглядачів міліції. Варто пояснити, що то була за епоха і яке значення мала інструкція.
За два роки до того керівництво партії більшовиків відмовилося від спроб запалити світову революцію за допомогою переможного походу Червоної армії на Європу. З огляду на це усередині країни припинилася політика продрозверстки, коли у селян для потреб пролетарської держави примусово вилучали майже все вирощене ними зерно, лишаючи невелику дещицю з розрахунку пуд хліба на одного їдока в місяць. Внаслідок нової економічної політики (скорочено — НЕП) зійшов нанівець масовий повстанський рух, неодмінним супутником якого в усі епохи був розгул бандитизму.
Отже, повстанці складали зброю і розходилися по домівках орати й сіяти. Аналогічний процес відбувався по інший бік барикад. У 1921 році в Робітничо-селянській червоній міліції УРСР налічувалося близько трьохсот тисяч осіб — фантастична цифра для 30-мільйонного населення республіки, до території котрої тоді ще не входили Західна Україна і Крим. Утім, це воїнство існувало лише у паперових звітах революційно-військових рад губерній, повітів і волостей. Нерідко до списків міліціонерів записували усе доросле чоловіче та жіноче населення якогось містечка — все одно воно озброювалося та годувалося власним коштом (тобто за рахунок реквізицій і продрозверсток). Одне слово, то була не міліція, в сучасному розумінні цього слова, а щось середнє між загоном самооборони, добровільною народною дружиною та народним ополченням.
На початку 1922 року уряди майбутніх союзних республік СРСР вирішили, що міліцію треба суттєво скоротити, перевести на професійний принцип комплектування і фінансувати за рахунок бюджетів місцевих рад. Після скорочень і «чисток» її особовий склад налічував близько одного «багнета» на п'ять тисяч населення, тобто приблизно стільки, скільки служило в поліції Російської імперії станом на 1913 рік.
За згаданою вище інструкцією усю республіку було розподілено на міліцейські дільниці, кожну з яких очолював дільничний наглядач. Одна дільниця зазвичай обслуговувала територію найменшої у 1923 році адміністративної одиниці під назвою «волость». Тоді середньостатистична волость налічувала близько 20 тис. мешканців, тож одна міліцейська дільниця нараховувала четверо штатних працівників міліції: дільничний наглядач, помічник дільничного наглядача, старший міліціонер і просто міліціонер.
За сучасними мірками, така щільність правоохоронців видається мізерною, але тоді цього було достатньо. В ту епоху люди жили у вузькому колі свого оточення і рідко виїжджали за межі рідної волості. Злочини переважно скоювали за обставин очевидності, а якщо й ні, то розкрити їх було неважко. Адже, погодьтеся, не так просто використати крадений кожух чи крадену корову в селі, де всі одне одного знають.
Украсти наважувалися хіба що гіркі п'яниці та й то з мінімальними шансами на успіх. За схемою: украв, обміняв на самогон, напився, не встиг проспатися, як був спійманий і викритий односельцями. Міліціонерові лишалося тільки написати папери і доправити зловмисника в суд. Інша справа — масові п'яні бійки, котрі нерідко закінчувалися каліцтвом і загибеллю молодих хлопців, однак це тоді вважалося чимось на кшталт народної забави, до якої міліції немає діла.
Професійна та організована злочинність концентрувалася у містах, у яких жило близько 15 відсотків населення республіки, і боротьбою з нею займався карний розшук, який тоді ще був окремою від міліції структурою. Певний час він узагалі разом із судами, слідством і прокуратурою входив до складу органів Народного комісаріату юстиції й лише потім його передали до складу НКВС. Таким чином, у 1923 році міліція фактично була суцільною службою дільничних.
Еволюція
Урбанізація значно зменшила її роль на користь інших служб, і в першу чергу карного розшуку. За допомогою автомобіля, наприклад, злодій з викраденими речами за лічені години міг опинитися за сотні кілометрів від місця скоєння злочину. Але й правоохоронці за допомогою телефону і телетайпа за лічені хвилини могли передати орієнтування з прикметами на будь-яку відстань. Однак усю цю та іншу оперативну роботу виконували не дільничні, а сищики.
Уже у 1970-х роках розкриття злочинів, скоєних в умовах неочевидності, доручали винятково співробітникам карного розшуку. У разі вчинення резонансних злочинів дільничних, звичайно, залучали до роботи із його розкриття, але вони були на другорядних ролях. Наприклад, проводили огляд навколишньої місцевості (раптом зловмисник загубив свій паспорт) або поквартирне опитування (раптом хтось із мешканців щось бачив). Однак вивченням місця безпосереднього скоєння злочину і опитуванням основних свідків займалися розшуковці. І те, як сільський дільничний Аніскін самотужки розслідував збройне пограбування касира, можна вважати вигадками сценаристів, побудованих на матеріалах 1950-х років.
Згодом із компетенції дільничних інспекторів вийшов солідний масив роботи. Теж «підсобив» розвиток техніки. Раніше, коли коїлося щось, пов'язане з криміналом, місцеві мешканці бігли до дільничного, якого усі добре знали, який жив неподалік свого кабінету і якого легко можна було знайти у будь-який час дня або ночі. Навіть якщо хтось телефонував за номером «02», черговий райвідділу все одно направляв на місце пригоди тамтешнього дільничного.
Але вже у 1960-х роках ситуація змінилася. Міліціонерів вивели з підпорядкування дільничних, об'єднали у роти патрульно-постової служби міліції й посадили на колеса мотоциклів і «бобиків». Тепер вони могли прибути на виклик значно раніше за дільничного і саме їм діставалися лаври затримання злодія, навіть якщо того спіймали і скрутили випадкові перехожі.
За таких обставин головним завданням дільничних було визнано не розкриття злочинів, а їх профілактика. В умовах пізнього соціалізму це означало боротьбу з алкоголізмом, самогоноварінням, паразитизмом і порушенням паспортного режиму. Тобто з явищами, що створюють сприятливе середовище для крадіжок, пограбувань, хуліганства та інших тяжких злочинів.
У ті часи то була цілком логічна і виправдана політика правоохоронних органів. За дармоїдство, скажімо, була стаття у Кримінальному кодексі, хоч й давали по ній небагато. Якщо чоловік більш ніж три місяці ніде офіційно не працює, і при цьому досі не помер із голоду, значить він імовірно десь щось краде, тільки поки що ніде не спіймався. Тож вищим проявом гуманізму з боку держави буде вже сьогодні посадити його на рік за неробство, аніж завтра доведеться саджати на п'ять років за крадіжку.
Щось схоже було і з порушенням паспортного режиму. Чоловік, скажімо, не нероба, не алкоголік, але не дає сусідам спокою своїми хуліганськими витівками, за котрі більш як 15 діб не дають. В такому випадку місцевий виконком за поданням міліції міг його виписати з міста у якесь глухе село. Далі все залежало від людини: якщо залишиться у місті, але житиме тихо, то жодних на нього скарг не надходитиме, і дільничний крізь пальці дивитиметься на його проживання без прописки. Інакше посадять на рік-другий.
Шляхи вирішення проблеми
За роки незалежності й ці функції зійшли нанівець. Статтю за паразитизм було скасовано ще у 1991-му. Згодом задекларована державою свобода пересування декриміналізувала порушення паспортного режиму. Нова конституція ліквідувала інститут примусового лікування від наркоманії й алкоголізму. Та й проблема самогоноваріння теж перестала бути актуальною, оскільки воно не витримало конкуренції з легальною лікеро-горілчаною промисловістю.
Нині дільничні інспектори міліції розглядають сімдесят відсотків заяв громадян, однак усі вони доручаються їм лише для того, щоб написати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину. Ну й зібрати достатню кількість пояснень, довідок, висновків та інших паперів, котрі належно обґрунтовували б це рішення. Іншими словами, робота «на кошик».
Проте навіть цей малоцікавий потік подій законодавець може спрямувати у корисному як для служби дільничних, так і для суспільства загалом руслі. Найбільша частка заяв, котрі доручають для розгляду дільничним, стосується сварок між сусідами та сімейних скандалів — подіям, унаслідок яких найчастіше скоюють умисні вбивства. Причому це стосується випадків, коли між потенційним убивцею і потенційною жертвою тривалий час існують неприязні стосунки, котрі супроводжуються сварками, бійками і викликом міліції.
Однак правоохоронці у цій ситуації виступають у ролі статистів. Склад правопорушення під назвою «хуліганство» тут не вбачається, бо зловмисник був знайомий з потерпілим і зазіхав не на громадський порядок, а на обличчя свого недруга. Тому кинути дебошира на 15 діб адмінарешту ніяк не вийде. Працівники міліції зазвичай приймають заяву про заподіяння легких тілесних ушкоджень (ст.125 Кримінального кодексу України) і на цьому «умивають руки» (виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи і рекомендують заявникові звернутися до суду у порядку приватного звинувачення).
Однак усі знають, що звертатися до суду з такими обвинуваченнями — все одно, що даремно гаяти час. Адже слідство за цією статтею веде суддя, котрий не хоче цим займатися, бо у нього вистачає більш цікавих справ. Розслідуванням таких конфліктів охоче зайнялася б міліція, але у неї, згідно з Кримінально-процесуальним кодексом, немає такого права.
Одне слово, замкнуте коло, котре іноді розривається убивством. У котроїсь зі сторін час від часу не витримують нерви — чи то у потерпілого, розчарованого немічністю закону, чи то у зловмисника, розбещеного безкарністю.
Наша газета неодноразово порушувала проблему необхідності змін до ст. 27 Кримінально-процесуального кодексу України, якою регламентується підслідність кримінальних справ за фактами заподіяння легких тілесних ушкоджень. Фахівці з числа генералів міліції теж висловлюються за те, що слідство по них краще б проводити органам міліції, а саме її дільничним інспекторам. Якби парламент ухвалив таке рішення, то це було б кращим подарунком для служби, день якої відзначатимуть завтра.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ХРОНІКА ПРИГОД
назад »»»