БАЙКОНУРСЬКА ЕПОПЕЯ ГЕНЕРАЛА ЗАВАЛІШИНА
Виповнилося сорок днів, як у Києві пішов із життя один з ветеранів ракетно-космічної галузі Анатолій Завалішин. Він 32 роки віддав службі на розташованому на півдні Казахстану ракетному полігоні № 5 (Тюра-Там), який згодом став знаним у світі Байконуром. Там Анатолій Павлович пройшов складний та сповнений багатьох подій шлях від лейтенанта — випробувача ракетної техніки до генерал-майора — заступника начальника космодрому. Після звільнення в запас він повернувся до України. Тут Завалішин був серед тих людей, які в нашій державі, в добу незалежності, доклали чимало зусиль для створення і розвитку Національного космічного агентства та формування першої Національної космічної програми, а також громадських організацій, де опікувалися цією сферою.
З когорти першопроходців
Анатолій Завалішин народився 24 серпня 1933 року в Лохвиці на Полтавщині.
Так сталося, що після закінчення у 1957-му Харківського вищого військового авіаційного інженерного училища життєва доля, а точніше — доля тих кадрових структур Міністерства оборони СРСР, які здійснювали розподіл випускників училищ, — закинула молодого лейтенанта Завалішина за тисячі кілометрів від України. Його направили служити до гарнізону, що був розташований в одному з пустельних районів Середньої Азії — у Кзил-Ординській області Казахської РСР, де на правобережжі ріки Сир-Дар'ї, неподалік невеликої залізничної станції Тюра-Там, було споруджено полігон для випробувань бойових ракет, а потім — і ракетно-космічної техніки.
Служба в тих краях проходила у вельми суворих умовах — при страшенній спеці влітку, сильних морозах узимку та інших малоприємних «принадах» природи. Труднощі гарнізонного життя Анатолію Павловичу допомагала долати дружина Валентина Олександрівна, разом із якою вони виростили дочок — Тетяну та Євгенію.
Анатолій Завалішин на Байконурі брав участь у підготовці і проведенні запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), космічних кораблів «Восток» та «Восток-2», відповідно з першим і другим космонавтами Юрієм Гагаріним і Германом Титовим (1961), у забезпеченні 90 запусків міжконтинентальних балістичних ракет різних типів та понад 300 запусків ракет-носіїв космічного призначення із супутниками, орбітальних станцій «Салют», «Алмаз» і «Мир», ракети «Енергія» з космічним кораблем «Буран» тощо. До речі, Анатолію Павловичу 51 раз довелося бути керівником бригади випробувачів, котрий, як зазвичай говорять поміж собою ракетники, іменується «стріляючим», тобто безпосередньо здійснює запуск.
На полігоні-космодромі Завалішин пройшов сходинками професійного і службового зростання — спочатку на наземних вимірювальних пунктах, а згодом у випробувальному управлінні — інженером, старшим інженером, начальником лабораторії, начальником відділу, заступником начальника випробувального управління, начальником цього управління. У 1981-му за великі заслуги в організації випробувань і запусків ракетно-космічної техніки Анатолію Павловичу було присуджено Державну премію СРСР.
А в 1986 році його призначили заступником начальника космодрому Байконур із науково-дослідницької і дослідно-випробувальної роботи — і на цій відповідальній посаді генерал-майор Завалішин працював до завершення своєї військової служби у 1988-му, коли вийшов у запас.
Повсякденна напружена праця зводила Анатолія 3авалішина на Байконурі з такими видатними конструкторами — творцями ракетної і ракетно-космічної техніки, як Сергій Корольов, Валентин Глушко, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Михайло Решетньов, Володимир Бармін, В'ячеслав Ковтуненко, Станіслав Конюхов.
Вагомий практичний внесок Анатолія Павловича у розвиток цієї галузі було відзначено кількома державними нагородами СРСР.
Проте було б помилкою вважати, що життєвий шлях і службове зростання офіцера-ракетника Завалішина — це якийсь вертикальний кар'єрний зліт, позначений тільки успішними запусками, орденами і медалями. У роботі випробувача ракетної техніки, а потім і на посаді одного з керівників полігона траплялися й аварії,— як на стартових майданчиках, так і під час польоту ракет,— і наступні вивчення цих подій спеціальними комісіями, і не завжди об'єктивні рішення вищого командування, і ще чимало такого, що коштувало нервів, а отже, здоров'я. Про все це, як і про багатьох своїх колег по роботі на Байконурі, військових і цивільних фахівців, Завалішин уже після закінчення військової служби написав у своїх десяти книжках і в численних статтях у пресі.
На рідній землі
Повернувшись в Україну, до Києва, Анатолій Павлович — з його невгамовною вдачею — не міг звикнути до розміреного темпу спокійного життя. Тож Завалішин шукав таку сферу подальшої діяльності, де міг би з користю для України застосувати свої знання і багатий практичний досвід. Він почав готувати утворення Федерації космонавтики незалежної держави — й у 1991-му був обраний президентом цієї громадської організації, яку очолював протягом десяти років.
Водночас Анатолій Павлович разом з однодумцями готував обґрунтування доцільності утворення в нашій країні такої державної структури, яка б мала змогу зберегти ті підприємства, організації та установи ракетно-космічної галузі колишнього СРСР, які були розташовані на території України й відзначалися значним науково-технічним і технологічним потенціалом. А тому коли наприкінці лютого 1992 року було утворено Національне космічне агентство України, з перших днів його існування Анатолій Завалішин за дорученням першого генерального директора НКАУ Володимира Горбуліна почав працювати над формуванням групи вчених і фахівців-практиків ракетно-космічної галузі, які б могли визначити основні напрями діяльності тільки-но створеної структури.
Тоді ж було прийнято рішення і про підготовку першої Національної космічної програми України. Одним із головних ініціаторів того документа-дороговказа став начальник управління космічних програм НКАУ Завалішин.
До речі, така патріотична спрямованість його діяльності викликала негативну реакцію у декого в Росії, про що Анатолій Павлович згадав згодом в одній зі своїх книг. Завалішин навів висловлювання одного з байконурських випробувачів Валерія Меньшикова, котрий, зокрема, стверджував (подаємо його цитату мовою оригіналу): «К сожалению, после увольнения в запас Анатолия Павловича захлестнула волна украинского национализма, и свои способности он направил на создание «самостийной» украинской космической программы». Нехай жовч наведеного висловлювання, приправленого українофобством, залишиться на совісті пана Меньшикова...
...Одному з авторів цієї статті (Едуарду Кузнецову, який чимало років був заступником генерального директора НКАУ. — Ред.) пощастило працювати із Завалішиним із перших днів його діяльності в Національному космічному агентстві України. Цілеспрямованість Анатолія Павловича, помножена на його велику енергію й відданість справі, притягувала до нього високоосвічених, інтелігентних, висококваліфікованих фахівців, об'єднувала людей, заряджала їх ентузіазмом і самовідданістю заради значущої мети — дати Україні можливість стати повноправною і авторитетною космічною державою. І Завалішин — справжній космічний генерал — був серед тих, хто в непрості 90-ті сприяв створенню в колективі НКАУ творчого духу і атмосфери патріотизму.
Згадана перша Національна космічна програма України — навіть із урахуванням обмеженого бюджетного фінансування — дозволила виконати низку стратегічних для держави завдань, зберегти підприємства та конструкторські бюро і науково-дослідні інститути, котрі розробляють перспективні технології і виготовляють ракетно-космічну техніку, а також сформувати основні напрями розвитку галузі і засади державної космічної політики. Тому слід відзначити, що чимало новаторських ідей і реальних дій у цій сфері, ініціатором багатьох з-поміж яких був Анатолій Завалішин, допомогло тоді врятувати підприємства і організації ракетно-космічної галузі України від бездумної приватизації, розбазарювання матеріальних цінностей та інтелектуальної власності.
Очолюючи одне з провідних управлінь Національного космічного агентства України, Анатолій Павлович був членом колегії та науково-технічної ради НКАУ. До його думки прислухалися колеги. Завалішин говорив: «Космічна галузь — єдина, якою наше суспільство може сьогодні пишатися. Не можна загубити один із небагатьох напрямів науки і техніки в Україні, що досягли світового рівня. Це буде не по-господарському, не по-державному».
Анатолій Павлович доклав чимало зусиль і до того, щоб широка громадськість дізналася про справжні великі заслуги Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея) — видатного українського теоретика космічних польотів. Багато в чому завдяки наполегливості Завалішина та інших ентузіастів святкування 100-ліття від дня народження Кондратюка пройшло в 1997 році на державному рівні.
Від 1997-го до 2001-го Анатолій Завалішин працював радником директора Інституту космічних досліджень, підпорядкованого НАН України і НКАУ. Анатолій Павлович виступив одним із ініціаторів перетворення Федерації космонавтики в Аерокосмічне товариство України, на першому з'їзді якого, у 2002 році, Завалішина було обрано віце-президентом цієї організації. Зокрема, Анатолій Павлович приділяв велику увагу розвитку і підтримці музеїв космонавтики в нашій країні.
12 квітня 2011 року, коли в Києві відбувалися урочистості, присвячені 50-річчю космічного польоту Юрія Гагаріна та професійному святу працівників ракетно-космічної галузі України, приїхав і генерал 3авалішин. Із представниками ЗМІ він ділився спогадами про байконурську епопею.
На превеликий жаль, 2 травня Анатолій Павлович пішов із життя...
Пам'ять про космічного генерала Завалішина житиме в серцях його друзів, соратників, колег і всіх, кому доводилося спілкуватися з цією чудовою людиною.
Едуард КУЗНЕЦОВ, радник голови Державного космічного агентства України, перший віце-президент Аерокосмічного товариства України
Вадим ФЕЛЬДМАН, член громадської ради при Державному космічному агентстві України
також у паперовій версії читайте:
- НЕЗАБАРОМ ПОБАЧЕННЯ З ГІГАНТСЬКИМ АСТЕРОЇДОМ
назад »»»