ПРИЇЗДІТЬ ДО РЕШЕТИЛІВКИ...
Ще дорогою до центральної площі за годину до відкриття «Решетилівської весни» зустрічалися люди у вишиванках — групами й поодинці поспішали на урочистості. Повсюдно гуртувалися святково одягнені веселі дівчата й хлопці, мами й тата вели за ручки своїх убраних у вишиваночки діток. З місця події вже долинав злагоджений хоровий спів: «Українці, будьмо разом, доля в нас усіх одна...»
Сорочка-полуботківка і гламурні сукні
Гончарі продавали глиняне «диво», і малюки свистіли на всі голоси щойно придбаними «качечками», «баранчиками» та «півниками». Майстри припрошували приміряти капелюхи з соломи та очерету, бо сонце вже добре-таки припікало. І, звичайно, милували око рушники, килими, картини, навіть ікони, «написані» нитками й голками. Один молодик похвалився, що його сорочка називається «полуботківкою». Мовляв, таку носив знаменитий Павло Полуботок. Він не розлучався з нею навіть у застінках казематів Петербурга. Страстотерпця не забули через кілька сотень років і навіть пам'ятають, який візерунок був на його сорочці.
Здавалося, вся Решетилівка вийшла на вулиці, щоб ушанувати своїх земляків, які прославляють їхній край. У світі здавна знають решетилівські смушки та вишивку «білим по білому». Ту славу підтримують і донині.
— Уперше ми відзначали це етнографічне свято 1993 року. Тоді й відбулася перша виставка. Кілька років святкували її на місцевому рівні, — сказав у привітальному слові голова Решетилівської районної ради Віктор Різник. — Тепер це свято набуло обласних масштабів. Є сподівання, що згодом воно переросте у всеукраїнське, адже недарма Решетилівку називають столицею народної творчості. А ще наше містечко визнали найкращим в Україні за благоустроєм.
А в залі визнані майстри представляли свої, не боюсь сказати, шедеври — килими, гобелени, рушники, сорочки, сукні, теніски, блузки, картини, навіть... ляльки. Чомусь згадалося дитинство, зроблені руками бабусі Марії з клаптиків тканини «доні», набиті клоччям, але такі улюблені й рідні!.. Либонь, саме це й зупинило мене біля лялькарки Валентини Омельченко.
Якщо дитина сприйме ляльку — виріб удався
— До лялькарства мене приохотила прабабуся. Мама часто відводила мене, маленьку, до неї. А вона, щоб не заважала поратися по господарству, робила для мене різні ляльки,— розповідає пані Валентина.— У 50–60-ті моє покоління дівчаток бавилося саморобними ляльками. Тепер я знаю, що їх називають текстильними, ігровими. Діти люблять такі цяцьки, сплять із ними. Я для перевірки пропоную дівчаткам погратися з моїми ляльками. Якщо сприймуть — отже, робота вдалася. Дитина є своєрідним індикатором добра і зла, справжнього і фальшивого.
Валентина має педагогічну освіту, за фахом — учителька молодших класів. Закінчила Полтавський педагогічний інститут імені Івана Котляревського. Сміється, що потягло до дітей, мабуть, не награлася в дитинстві. А потім продовжила навчання в Решетилівському художньому технікумі. Там нині й працює, викладає живопис.
— Ляльки — моє хобі. Для них беру старі речі: плахти, сорочки, рушники... Власне, все, що вже втратило своє призначення, вийшло з прямого вжитку,— пояснює лялькарка.— Дехто їх просто викидає на сміття або перетворює на ганчірки. А це ж оберіг, що несе в собі добру енергетику минувшини, пагінчики історії, коли хочете. Так розживаємося на матеріал для наших ляльок, старим речам даємо нове життя. Щоб у майбутніх берегинь формувалося почуття материнства, відповідальність за долю дитини. Щоб росли не покручами, не зозулями в людській подобі, які прагнуть перекинути святий обов'язок на когось іншого, а справжніми українками з глибокою, чистою і щедрою душею.
«Алфавіт один, а почерки різні...»
Побути на виставці й не зупинитися біля виробів Решетилівської майстерні народних промислів — нереально. Щоб дізнатися, як живе знаменитий колектив, звернулася до його керівника Сергія Колінченка.
— Я можу розказати про збереження народних промислів, а ось про розвиток вважаю говорити зарано,— одразу попередив пан Сергій.— Ми намагаємося зберегти колектив майстрів, вони у нас унікальні, та не завжди вдається. Скажімо, до так званої кризи працювало тридцять, а нині залишилося тільки п'ятнадцять майстринь. У часи смути, коли все розвалювалося, їздив до Києва на навчання, слухав лекції з бізнесу. Багато чого почерпнув корисного для себе.
На жаль, народні промисли досі ходять у держави в пасинках. Але ж ми представляємо Україну. Скажімо, презенти для закордонних високопосадовців виготовляємо. Нещодавно робили килим на подарунок для президента США. Ткали його Антоніна Білоусько та Ганна Шепоша за ескізом Петра Шевчука. Жінки трудилися не місяць і не два. Заплатили нам за нього 14 тисяч гривень. Виготовляли на замовлення гобелени для палацу Кирила Розумовського в Батурині. А для цього потрібно було простудіювати історію, вивчити тодішні традиції, модні віяння.
Невелике ошатне приміщення майстерні потопає в квітах. Затишні кімнати зустріли тишею — вихідний — і спокоєм. Невеличка виставка виробів — і нарешті власне майстерня, де творять дива, не побоюся вжити такий вислів. На стінах ескізи, на верстатах — незакінчені роботи: натягнена основа, жмути різнобарвних ниток — як зорієнтуватися в такому розмаїтті? Як народжуються килими і гобелени?
— Дуже важливо, щоб майстер і художник працювали разом, розуміли одне одного з півслова,— каже пан Сергій.— А ще ліпше, коли це поєднується в одній особі. Але так рідко буває. Тому майстрів беремо з урахуванням індивідуального стилю.
Без таланту не навчиш
Сергій Колінченко закінчив Донецький політехнічний інститут. Либонь, і залишився б у шахтарському краю, так підвело здоров'я, і лікарі порадили змінити місце проживання. У Решетилівці молодятам дали кімнатку в гуртожитку, а главі сім'ї — роботу в сільгосптехніці. Згодом молодому, але кмітливому фахівцеві запропонували очолити Фабрику художніх виробів імені Клари Цеткін. Подумав, повагався трохи, адже робота не зовсім за фахом, та, врешті-решт, згодився. Мовляв, займатимусь господарством.
— Фабрика на той час розвалювалася, так що було над чим працювати,— пояснює нинішній голова правління доброчинного фонду «Народні промисли Решетилівщини».— Наше завдання — показувати людям прекрасне. Скажімо, красу й практичність селянського одягу, його переваги над закордонним «ширнетребом». Треба бути фанатом своєї справи. Розвивати дар, бо без таланту нічого путнього не навчиш, хоч гопки скачи, а без отієї Божої іскорки не вийде справжнього майстра. Смак виховувати потрібно.
Розвивати дар... Либонь, якби Сергій не потрапив до Решетилівки, працював би собі за фахом і ніяких «художеств» і на гадці не мав. А тут... Мабуть, повітря в тому краю наповнене чимось особливим, таким, що людина відкриває в собі приховані таланти. Отож і в нашому героєві проклюнулися батькові гени: нині він не лише адмініструє. За його ескізами тчуть чудові килими. Сергій розповів, що його тато мав великий хист.
Художня майстерня працює не на повну силу, вважає Сергій Колінченко. Та сподівається, що невдовзі ситуація зміниться на краще. До Євро-2012 торгівля сувенірами має пожвавитися. Нещодавно урядовці дали добро на відкриття в Києві постійної виставки виробів народних майстрів. У самому центрі столиці! Буде там представлена і Решетилівка.
також у паперовій версії читайте:
- ДАЛІ БУДЕ? ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ ВІТАЛЬНІ КОЗЛОВСЬКОГО НЕ БЕЗ МОРАЛІ
назад »»»