РОЗБИТИ МОНОПОЛІЮ
Найближчими тижнями Верховна Рада України планує розглянути проект закону «Про охоронну діяльність», ухвалений у першому читанні ще у березні 2010 року. Серед його авторів — троє колишніх генералів міліції, котрі нині є народними депутатами Партії регіонів, тож цей законопроект можна вважати чимось на кшталт урядового. Рік тому народні депутати підтримали його за умови, що до другого читання він буде суттєво доопрацьований, однак протягом 15 місяців ніяких коректив до нього так внесено й не було.
Тоді критики зазначали, що єдиний позитив запропонованого закону полягає в тому, що він називається законом, адже нині приватна охоронна діяльність регулюється інструкцією, затвердженою наказом МВС. Таке становище неприпустиме, оскільки відносини між замовником і виконавцем не завжди бувають безхмарними, а за відсутності закону вирішення конфліктів у цивільно-правовому порядку зводиться до безперспективної судової тяганини. Мало того, законодавча неврегульованість дає можливість усіляким шахраям ловити рибку в мутній воді. Подумайте самі — це ж ненормально, коли фірма, яка налічує чотири співробітники із статутним фондом дві тисячі гривень укладає договір на охорону об'єктів з багатомільйонними товарно-матеріальними цінностями.
А головним негативом проекту є той факт, що він суперечить Закону України «Про економічну конкуренцію», зокрема його ст. 15, де йдеться про антиконкурентні дії органів влади. До переліку таких, зокрема, належить і надання окремим суб'єктам господарювання тих чи інших пільг або переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів. Про це під час обговорення у березні минулого року полум'яно висловився Адам Мартинюк (тоді ще не перший-віце-спікер, а рядовий народний депутат). Він заявив, що запропонований закон лобіює Державну службу охорони, яка є підрозділом МВС, і монополію якої обов'язково треба розбити.
Нагадаємо, що ДСО — це практично комерційна структура, яка займається охороною об'єктів будь-якої форми власності і за гроші. Вона налічує близько 35 тисяч співробітників, половина яких — цивільні люди, інша — атестовані працівники міліції. У зв'язку з цим діяльність служби регламентується законом «Про міліцію», а відтак їй необов'язково отримувати ліцензію на охоронну діяльність. Мало того — до листопада 2010 року ДСО, крім усього іншого, ще й виконувала функції органу ліцензування й вирішувала, кому із своїх конкурентів з-поміж приватних структур можна, а кому не можна працювати на ринку охоронних послуг. Потім ліцензійну роботу доручили іншому підрозділові МВС, який називається «Департамент громадської безпеки», однак це не поклало, та й не могло покласти, край конфлікту інтересів. Адже цей департамент не може не обстоювати інтереси відомства, котрі вимагають, аби його складова частина — ДСО заробляла якомога більше грошей, навіть якщо для цього треба відсікти конкурентів від найбільш вигідних клієнтів.
Саме з цим пов'язана ще одна проблема, яку не вирішує запропонований закон, і полягає вона у питанні про зброю. Надійну охорону для грошовитого, а, отже, і ризиконебезпечного об'єкта можна забеспечити, лише маючи вогнепальну зброю, а приватні охоронці якраз і не мають права володіти або користуватися нею. Автори проекту хочуть їм дати лише пістолети і револьвери несмертельної дії. Це, звичайно, крок вперед, але такому охоронцеві серйозний замовник своє майно всеодно не довірить.
Питання про зброю наша газета порушувала не раз. Її обіг у країні теж регламентується не законом, а інструкцією, затвердженою наказом МВС. Відповідно до неї приватні особи теоретично можуть мати бойові пістолети, а практично це стосується дуже невеликого кола осіб. Приватні охоронці — це та категорія осіб, яка заслуговує на те, аби їм була довірена вогнепальна зброя. Їхні колеги з близького зарубіжжя, зокрема у Росії і Молдові, таке право мають.
Однак у нас, в Україні, цього права їм уперто давати не хочуть. У пояснювальній записці до законопроекту сказано, що члени профільного комітету парламенту проти того, щоб надавати приватним охоронним структурам повноваження на використання вогнепальної зброї. Чому — незрозуміло. Ніяких аргументів не наводиться, з чого випливає, що ніяких досліджень із цього питання не проводилося і аналізу не робилося.
Та й узагалі враження таке, що автори закону, разом з їхніми колегами по МВС, дуже слабо володіють фактичними даними у галузі охоронної діяльності. Про це свідчить, приміром, той факт, що з трьох близьких одне до одного джерел надходять різні цифри щодо одного і того ж питання. Нині в Україні зареєстровано 4,5 тис. приватних підприємств, які отримали ліцензію на здійснення охоронної діяльності. Із цим погоджуються всі, а от щодо кількості їх працівників спостерігаються серйозні розбіжності.
Так, Департамент громадської безпеки МВС в офіційному листі повідомляє, що чисельність персоналу становить 48 тис. осіб. Заступник міністра Віктор Ратушняк (уже колишній), який був куратором цього департаменту, говорив про понад 400 тисяч фахівців. Автори законопроекту у пояснювальній записці до нього вибрали щось середнє між двома названими вище цифрами і написали, що загальна кількість осіб, які нині залучені до виконання охоронних функцій, перевищує сто тисяч. Зрозуміло, що чисельність особового складу не може бути сталою: одні звільняються, інші влаштовуються, але такої великої «вилки» все одно бути не повинно.
З цього можна зробити висновок, що фахівці, які працювали над законом, не дуже ретельно вивчали свій предмет, а тому їм не варто довіряти як у питаннях кількості персоналу приватних охоронних фірм, так і в питанні про те, чи можна їм довіряти зброю.
Ще один момент, котрий можна розцінити як відвертий лобізм на користь ДСО, стосується розширення сфери видів діяльності, котрі підлягають ліцензуванню. Нині ліцензію треба отримувати на охорону майна і на охорону фізичних осіб. Законопроект хоче запровадити ще одну — на проектування, монтаж та обслуговування технічних засобів охоронного призначення на нерухомих об'єктах. Доцільність перших двох видів ліцензії сумнівів не викликає: все-таки озброєний охоронець виконує специфічну роботу, під час якої виникають ситуації, коли і він може постраждати від рук злочинців, і від нього може дістатися випадковим перехожим. Тому така діяльність має бути під пильним державним контролем. А от навіщо чиновникам втручатися у процес обладнання приватних об'єктів сигналізацією — незрозуміло. Не інакше як для того, щоб забезпечувати зелену вулицю на ринку якомусь «наближеному до імператора» виробнику охоронної техніки.
А вихід із ліцензійного глухого кута, про який ішлося раніше, ще в тому ж самому березні 2010 року запропонував Адам Мартинюк. Річ у тім, що, крім Державної служби охорони при МВС, в Україні ще є Управління державної охорони. Воно має невеличкий штат, завдання якого — охороняти вищих посадових осіб держави і приміщення вищих державних установ. Отже, ця структура, з одного боку, знається на питаннях охоронної діяльності, а з іншого — не займається комерційною охороною і не бореться за вигідного клієнта. Виступаючи під час обговорення, Адам Іванович висловив ідею, що є смисл подумати над тим, аби саме вона займалася питаннями ліцензування і регулювання. А ДСО нехай собі заробляє гроші, але на загальних підставах.
Звичайно, реалізація такої пропозиції може зустріти серйозні підводні камені. Можливо, ця ідея не викличе ентузіазму і в самих співробітників УДО, які нині не готові до такого додаткового навантаження. Та у світлі анонсованої чинною владою адміністративної реформи вона аж ніяк не виглядає утопічною.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ЗАХИСТИТИ ДІТЕЙ ВІД КРИМІНАЛУ
- ХРОНІКА ПРИГОД
- РОЗКРАДАЮТЬСЯ «ЄВРОГРОШІ»
назад »»»