(НЕ)ГЛАМУРНЕ СВЯТО
Дев'ятнадцять років тому, 6 червня 1992-го, Національну спілку журналістів України було прийнято до Міжнародної федерації «акул пера». Трохи згодом саме ця дата стала офіційним Днем журналіста, котрий відзначається в нашій державі щорічно. Отож найближчого понеділка наш брат матиме формальну нагоду для того, щоб виголосити тост за свободу слова та згрудити підняті келихи...
Разом із тим не варто забувати, що до більшості офіційних свят в українських (та й не лише) громадян здебільшого спостерігається стримано-скептичне ставлення. І то — в кращому разі. Дня журналіста це стосується чи не найбільше. Так сталося, що представники влади з року в рік намагаються цього дня демонструвати небувалу увагу до проблем ЗМІ. А подекуди — навіть роздавати наліво й направо усілякі нагороди. Але от біда, так, переважно, визнаються лише «заслуги» тих, хто упродовж попереднього року демонстрував найбільшу лояльність до цієї самої влади.
Такий стан справ уже призвів до того, що в Україні стає все більше творчих особистостей, котрі визнають справжнім днем журналіста не 6 червня, а 3 травня — Міжнародний день свободи преси. Фактично, це день, коли журналісти нічого не святкують, а радше згадують про вбитих колег та політиків, які заважають їхній роботі, владу, яка запроваджує цензуру, опозицію, котра нічого не може з тим подіяти, хоч і обіцяє, обіцяє, обіцяє... На жаль, частенько лише до моменту, поки сама не стане владою.
Автор цих рядків жодним чином не має наміру ідеалізувати попередніх уряд чи президента. Однак від 2005-го до 2010-го років паростки справжньої свободи слова були помітнішими. Скажімо так: за Віктора Ющенка було сформовано більш-менш сприятливий ґрунт для того, щоб журналістика розвивалася в цивілізованому напрямі. А питання: як хто зумів цим ґрунтом скористатися? — уже суто індивідуальне. Хоч і не менш болюче...
Найбільш цинічно, що, в умовах колосального згортання свободи слова як такої, представники влади намагаються робити круглі очі і з невинним виглядом кивати в бік різноманітних телешоу на кшталт «Шустер-лайв» чи «Великої політики». Мовляв, погляньте: опозиція в нас представлена у медіа-просторі не менше, ніж влада. А отже, жодних утисків свободи слова не спостерігається.
Нещодавно на такому псевдопостулаті каменя на камені не залишив голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко. У своєму відкритому листі до Президента Віктора Януковича він навів понад десяток конкретних фактів утисків свободи слова.
Пан Лубченко, зокрема, пише: «Звертаючись до наших колег з нагоди Міжнародного дня свободи преси, Ви закликали навести конкретні приклади порушень у державі свободи слова і пообіцяли відреагувати на них. Взагалі-то під час Вашої президентської каденції ми не раз намагалися достукатися до Вас з приводу болючих проблем української журналістики, але, на жаль, конкретних зрушень не побачили. Що ж, зробимо нову спробу».
І далі — численні факти незаконного звільнення з посад головних редакторів ЗМІ, відключення неугодних телекомпаній від широкого ефіру, закриття газет, чиї колективи не погоджуються «співати» в унісон із місцевою владою.
Причому, що показово, приклади, наведені Ігорем Лубченком, стосуються широкої географії. І актуальні як у Черкасах чи Житомирі, так і в Одесі чи Харкові.
До речі, реакція на такий лист з боку президентської канцелярії виявилася досить дивною. По-перше, варто наголосити, що поважний (як за віком, так і за статусом) голова НСЖУ удостоївся запрошення лише від прес-секретаря глави держави Дарії Чепак. Себто виходить, що колишня заступниця глави президентської адміністрації Ганна Герман нині відсторонена від подібного роду «тет-а-тетів». Бо раніше втихомирювати розбурхане журналістське середовище було переважно її компетенцією.
За прикладом далеко ходити не потрібно. Достатньо процитувати ще один уривок із уже згадуваного відкритого листа Ігоря Лубченка:
«Ще 15 березня минулого року тодішня заступниця глави Вашої адміністрації Ганна Герман у своєму інтерв'ю щодо призначення нових керівників державного медіа-сектора на запитання, чи планується зміна керівника Національної радіокомпанії, відповіла: «Ми зараз думаємо над цим. Коли завершиться термін пана Набруска (колишнього президента Національної радіокомпанії України.— Авт.), думаю, ми робитимемо зміни й у цьому напрямі». Я відразу звернувся до пані Герман, закликавши її не робити поспішних висновків, зустрітися з Віктором Набруском, вислухати його думки, переконатися в його державницькій, патріотичній позиції. Пані Герман не зважила на це звернення».
Нинішнє ж спілкування керівника Спілки журналістів із не так давно призначеним прес-секретарем глави держави показало: влада діє за старим, перевіреним шаблоном. Дарія Чепак запропонувала... запровадити проведення в Адміністрації Президента тематичних прес-клубів для вирішення актуальних проблем медіа.
На пропозицію спершу обговорити з іншими медійними об'єднаннями таку ініціативу ще можна сяк-так заплющити очі. Як і на абсолютно демагогічні розмірковування на кшталт: «Такі зібрання можуть відбуватися на постійній основі, аби проблеми не встигали застаріти, а влада могла оперативно на них реагувати».
Але ж давайте спробуємо змоделювати: як саме відбуватимуться анонсовані прес-клуби? Хто, передусім, отримуватиме на них запрошення? І чи не буде це лише черговою демонстрацією лояльності до перших трьох гілок влади з боку гілки четвертої?
Авторові цих рядків дуже хотілося б помилитися, але, на превеликий жаль, попередня практика свідчить: усе, до чого торкаються владні представники, набуває, м'яко кажучи, доволі своєрідних рис. Особливо в нинішню епоху «глобального реформування» всіх і вся. Коли від слова «реформа» у пересічних громадян стається мало не нервовий зрив... Ох, якби того самого не трапилося зі словосполученням «тематичний прес-клуб».
А то ось міністр освіти й науки Дмитро Табачник цими днями також добалакався до того, що в Київському національному університеті недостатньо професійно готують журналістів. Ну, звісно, такому експертові, як Дмитро Володимирович,— видніше. У нього й досвіду, і вмінь та навичок — побільше. Він і без тематичних прес-клубів може повідати державі про те, що в Києві, виявляється, «с дєвушкамі встречаются на русском язикє». А от Київський національний університет імені Тараса Шевченка взагалі й Інститут журналістики зокрема вочевидь досі залишається таким-собі «національним оплотом». От і муляє панові міністрові...
Взагалі, певною мірою Табачник має рацію. Журналістика поступово справді перетворюється на якесь гламурне відгалуження від політики. От тільки винен у цьому зовсім не ВНЗ, що готує фахівців. А радше самі політичні діячі сучасності, котрим значно приємніше обговорювати власні «ролс-ройси» та «ролекси», ніж загальнодержавні проблеми. І День журналіста для них нічим не відрізняється від інших 364 політично сірих буднів. А для нас?..
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
- «ВАКЦИНА» ДЛЯ ЮЛІ
назад »»»