ВЛАДИСЛАВ ТАРАНЮК: ДОРОГУ НОВИМ ДОВЖЕНКАМ, МИКОЛАЙЧУКАМ, БИКОВИМ
Владислав Таранюк — сценарист, режисер, письменник. Тож справи його (а набрав він їх напрочуд багато) простягаються в різних творчих напрямах.
Він є директором кіностудії «Рось» і Благодійного фонду імені Василя Єрошенка «Есперо», який опікується поверненням на Батьківщину творчої спадщини всесвітньо відомого есперантиста, письменника, педагога Василя Яковича Єрошенка. Таранюком упорядковані і видані книги «Казки та легенди» (2004 і 2006 рр.) В. Єрошенка. Наразі у видавництві перебуває найбільша дослідницька робота фонду «Повний реєстр творів В. Я. Єрошенка та творів про нього». Такого обсягу довідника, де зібране все нині відоме про Ярошенка, ще не було.
Таранюк також — генеральний директор народного кіносвята «Козаки йдуть». Перманентний фестиваль має на меті дати можливість глядачам славетних колись полкових міст (нині маленьких сіл і містечок) передивитись художні, документальні та мультиплікаційні фільми козацької тематики, створені за часів незалежності.
Владислав Таранюк — автор першого в незалежній Україні «Тематичного українсько-болгарського словника» обсягом понад 12 000 термінів (К., 2008).
Ним перекладено з російської роман О. Бєляєва «Голова професора Доуеля», сценарій Р. Балаяна та І. Миколайчука «Відлюдько» (за І. Тургенєвим), гуморески Д. Самаріна «Правосуддя по-американськи», перекладено та упорядковано листи льотчика-штурмовика Оксентія Царюка («Листи з війни»), «Скринька корисних порад», «Цікавинки про тварин», з болгарської «Болгарські народні казки». Майже всі вийшли окремими книжками.
В. Таранюком підготовлений до друку «Реєстр пам'ятників Тарасові Шевченку за кордоном». Але авторові не вдалося знайти небайдужих людей, аби видати такий довідник. До речі, ні Міністерство культури, ні Товариство пам'яток України не мають точного переліку пам'ятників Кобзареві ні за кордоном, ні в нашій країні.
— Пане Владиславе, що в останній період було найбільш пам'ятним у Вашій творчій діяльності?
— Я написав кілька книжок і пишаюся тим, що минулого року став переможцем конкурсу «Сто кращих оповідань України», котрий відбувся в Луцьку. Написав про нашого хлопця-українця Василя Будяка, який під час англо-бурської війни врятував молодого англійського журналіста. Ним виявився Уїнстон Черчилль. Якби цього не сталося, можливо, історія XX ст. була б іншою. Не всі знають про цей факт, мені вдалося його розшукати. Таким чином я задекларував ще один український слід у світовій історії. Василь Будяк, дитячий письменник, мав трагічну долю — був репресований у 1936 році. Одне зі звинувачень полягало в тому, що він не розстріляв ворога радянської влади Уїнстона Черчилля в 1901 році. Уявляєте?! Тоді радянську владу навіть Ленін навряд чи передбачав.
Пишаюсь тим, що мої книжки «Вічна ознака» (2002) та «Мокра згуба, або Гарба студентських витівок» (2003) є в колекції Британської бібліотеки, де вони можуть «стати у нагоді багатьом дослідникам української культури», як зазначено в подячному листі куратора української колекції Британської бібліотеки.
Черговою виданою книжкою (бо є кілька збірок різних напрямів, готових до друку, та не виданих, адже всім відомий довгий шлях від стола до видавництва та друкарні) стали оповіді «Про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменгофа» у знаній серії «Життя видатних людей» київського видавництва «Грані-Т».
Я є членом Спілки кінематографістів України і директором кіностудії «Рось» — однієї з перших незалежних студій України. Вона була створена в 1991 році і спромоглася в ті роки зняти сім повнометражних художніх картин. Ми найбільше пишаємося фільмами: «Козаки йдуть» (режисер С. Омельчук) історично-пригодницької тематики, «Танго смерті» (режисер О. Муратов) — екранізація твору М. Хвильового «Санаторійна зона» та «Вишневі ночі» (режисер А. Микульський) за романом Бориса Харчука про боротьбу воїнів УПА за волю України. Актриса Інна Капінос здобула Гран-прі за кращу жіночу роль у цій картині на кінофестивалі «Стожари» (Київ, 1995). Після розвалу Радянського Союзу, це, власне, одна із небагатьох високих нагород кіномитців демократичної України.
Як сценарист я є автором багатьох фільмів: дитячих, зокрема казок, документальних — картина «Босонога війна». Я її дуже люблю і пишаюся нею, маю нагороду VІ Київського міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис-2007. Ми пам'ятаємо». Ця картина про дівчинку-остарбайтера, яка потрапила до Німеччини в місто Рюссельсхайм, де важко працювала. Бувало, наглядачка накручувала косу на руку, била і казала: «Чого ти плачеш, ми тебе вчимо, прилучаємо до Європи». Минуло 58 років, і цю жінку школярі Рюссельсхайма знайшли завдяки християнській освітній програмі — вивчали тему остарбайтерства, писали реферати та за матеріалами своїх досліджень видали книгу. На обкладинці книжки — перепустка Меланії Вітвіцької (дівоче прізвище) до табору остарбайтерів Рюссельсхайма. До речі, в цьому місті випускають всесвітньо відомий автомобіль «Опель», саме на заводі пані Меланія Кирилівна Ковтонюк (Вітвіцька) і працювала. Отже, через 58 років вона туди поїхала зі своєю подругою, з якою спала на одному ліжку. Жінкам спочатку було страшно: в аеропорту лунали фрази, які починалися словом «Ахтунг», тобто «Увага, такий-то літак...». Вони одразу клякли, бо пам'ятали, що після «Ахтунг!» їх зазвичай били-катували. Доля Меланії Ковтонюк мала несподіване продовження. Одна з-поміж двох із половиною мільйонів остарбайтерів Радянського Союзу вона пошанована тим, що в місті Руссельсхаймі її іменем названо сучасну площу — Меланія-плац. І про цей історичний факт було розказано мовою кіно на телеканалі «1+1». Коли я розповідаю комусь про це, люди, які не знають Владислава Таранюка, кажуть: «Слухай, ми бачили цей фільм, знаємо цю історію». І це приємно.
Цікавою кінематографічною роботою став «Запорожець за Дунаєм. Фільм про фільм». В Україні це був один із перших таких проектів. Ми знімали другою камерою все, що відбувалося на знімальному майданчику під час зйомок фільму «Запорожець за Дунаєм (режисер М. Засєєв-Руденко). Працювати було дуже цікаво, наш фільм вийшов веселим. Відбулася гарна презентація на Кіностудії імені О. Довженка. Представлений він також на касеті картини «Запорожець за Дунаєм».
Торік я закінчив сценарій двосерійного художнього фільму «Китиця калини в кущах колючого глоду» за романом «Той, хто живе зі смертю» відомого українського письменника Олега Чорногуза, багаторічного головного редактора журналу «Перець», автора майже двох десятків романів, чудового публіциста.
В основі твору — дійсна історія українця, який став у США одним із найбагатших людей, увійшовши до десятки мільярдерів-будівельників. А він заледве не загинув під час Голодомору 1936 року. І народився тоді, як наглядач на коні за кілька колосків забив до смерті його вагітну маму. Батько під час голоду повіз сина і племінника до Росії. Дуже по-різному до цих поневірянь ставилась офіційна влада і звичайні люди. Хлопчик все-таки вижив — завдяки багатьом людям, рідним і чужим. Потрапивши до вільного світу, Іван Воскобійник тяжкою наполегливою працею, завдяки характеру і силі волі, досяг дивовижних успіхів.
Олег Чорногуз написав роман на понад п'ятсот сторінок. Люди, дотичні до кінематографічної роботи, знають, як складно зміст ущільнити до 60–80 сторінок, а ще важче в кіно показати. Драматизму — через край. Скажімо, викинули з воза напівроздягнених батька з хлопчиками — щоб вони замерзли та вовки їх з'їли. А вони виблудили до села і прийшли проситися на порятунок до жіночки, в якої підживався кат, що кинув їх на морозі. Тільки-но він пішов після ночівлі, ця жінка їх пригріла, нагодувала. Далі йдеться про те, як у Росії їм допомагали прості люди.
Після повернення до рідного села їх рятував скрипаль-сусіда, який мав знайомих у крамниці «Торгсин» (торгівля з іноземцями за валюту). Туди можна було на кабальних умовах продати царські червінці, золото, щоб купити цукру чи крупи. Правда, працівники мусили доносити, тож уповноважений НКВС з'являвся із запитанням: «Звідки в тебе валюта?»
Сценарій «Китиця калини в кущах колючого глоду» має бути оприлюднений в одному з нечисленних літературних журналів.
— А як щодо постановки картини?
— Має прийти час, коли зникне безглузда полеміка, чи існував Голодомор.
Якось у метро на лайтборді я побачив зображення худенької змарнілої дівчинки зі свічкою (до роковин Голодомору). Мене вразили слова: «Згадайте нас, бо ми колись жили на цьому світі». Ми мусимо все зробити для збереження пам'яті (а в цьому каяття) про одну з найбільших для нашого народу трагедій у двадцятому сторіччі.
Нині ще не завершено художню повнометражну картину «Колочавські постанці», в якій я виступаю в ролі режисера. Матеріал знято на три чверті, навіть змонтована і презентована глядачам короткометражна художня версія. Дуже сподіваємося, що врешті нам вдасться знайти кошти і завершити роботу. Вона може бути цікавою кількома аспектами, та, передусім, це історіографічна картина про рух УПА на Закарпатті. Сценарист Станіслав Аржевітін (відомий банкір, фінансист, парламентарій, а головне — патріот свого села Колочави) здійснив ретельні дослідження (я, до речі, бачив ці матеріали з архівів НКВС і КДБ). Отже, багато неймовірних речей чітко виписано у сценарії.
Безумовно, ми намагаємося зробити художню картину цікавою для глядачів не тільки села Колочави, а й усієї України.
— Створити кінотвір — це півпроблеми. Як українському митцеві донести його до людей? Як прорватися через закордонні блокбастери, екшени, бойовики і трилери, через байдужість держави? Як за таких умов можуть з'явитися українські Довженки?
— Нині відбувається потужна експансія російського і американського кіно, зокрема серіалів. Зрозуміло, у цих потужних кінематографічних держав є шедеври. Але чи бачить їх пересічний глядач? «Милом» вщент заповнений телеефір, воно вбиває час і отупляє глядача.
Кіновиробництво — дуже витратна галузь, і найголовніша проблема в тому, що наше законодавство не сприяє продукуванню вітчизняного кіно. Є фахові режисери, оператори, сценаристи, наш кіноінститут працює, росте молода генерація. Випускають короткометражні, документальні і навіть художні картини, які відзначаються на численних фестивалях за межами України. Але це краплина в морі.
Колись існував потужний український кінематограф! Кращого і більш титулованого фільму, як, наприклад, «Тіні забутих предків», годі й у світі шукати. У цьому році виповнюється 70 років від дня народження Івана Миколайчука. Національна спілка кінематографістів України звернулася до Національного банку з проханням випустити пам'ятну монету. Отримали відписку: пізно звернулися (це за рік до ювілею!). Отаке ставлення. І ніхто ніби не винен... Тішить, що відновлено та оцифровано фільми Івана Миколайчука. Ми всі на них очікуємо. Важливо, щоб діти, молодь побачила його картини.
— Але як?
— Ото ж бо! ТБ якщо і показує українське кіно, то глупої ночі. Адже прайм-тайм закуплений рекламою, забитий всілякими шоу: танцюємо, співаємо, вгадуємо, готуємо. А свого нема. До відомої рекомендації Тараса Шевченка «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» не прислухаємося.
Та не треба, заплющивши очі, кричати: «Пробі!» На щастя, є талановиті люди, а це найдорожче, найважливіше. Техніка продукується у всьому світі, її виробники хочуть, щоб ми знімали українське кіно.
Щоб щось мати, треба робити. І починати бажано з самого початку, якщо не з садочка, то зі школи, готуючи майбутніх Довженків до профільних інститутів. Техніка розв'язує руки, вже є фестивалі фільмів, знятих мобільними телефонами, фотоапаратами. Думка у молоді буяє-літає. Енергію пошуку потрібно спрямовувати в правильне русло. Не всі ж фільми мають бути про наркоманів, алкоголіків та зґвалтування. Варто розкривати красу рідної України. Згадаймо Павла Халебського і його твір «Україна — земля козаків»! Не фаховий літописець, аматор, а який опис України залишив: достовірність, барви, епітети, захват тим, що ми мали і маємо досі!
Тож хочу сказати про кіноаматорів, які знімають свою малу батьківщину. У Полтавській області є село Біла Горілка, про яке я не зніму краще, ніж ті хлопці і дівчата, які там народилися і закінчили школу. А вони не знімуть краще про мої Ситківці, де я народився і виріс, куди повертаюся в дитинство, в той час, коли «дерева були великими», а ми щасливими, бо поряд була мама.
Одного чудового дня я приєднався до однодумців: ми вирішили згуртувати кіноаматорів. «Перестройка» перемолола багато чого позитивного. Державна і суспільна байдужість швиргонула кіноаматорів під ноги долі. Шість років тому з колегами-кіношниками ми організували фестиваль аматорського мистецтва «Кінокімерія». Відбувся він у Херсоні, в цьому році провадитиметься вшосте.
Щороку більшає країн-учасниць і учасників-кіноаматорів. Торік майже 150 фільмів було представлено на перегляд журі, особливо з країн СНД, Прибалтики, Франції, Італії, Болгарії, Польщі... Є вже постійні делегати наших фестивалів, які щоразу представляють нові й нові роботи. Якісний рівень зростає.
За час діяльності фестивалю «Кінокімерія» кілька наших найкращих кіноаматорів закінчили школи і вступили до фахових кіно- телевишів. Справджується постулат: майбутні фахівці виростають із аматорів, і в цьому є також заслуга фестивалю «Кінокімерія». Із робіт його переможців сформована програма від України на 73-й Міжнародний фестиваль незалежного кіно UNIСA, який проходитиме під егідою ЮНЕСКО в Люксембурзі. Отже, можна сміливо стверджувати, що фестиваль «Кінокімерія» є для аматорів доступним «вікном у Європу», варто лише зробити хороший фільм. Шанс для небайдужої молоді є!
У 2009 році на асамблеї UNICA в Гданську (Польща) наш фестиваль було прийнято до цієї поважної міжнародної організації. Відтоді «Кінокімерія» є офіційним представником UNICA від України. Заслугою наших аматорів також є те, що у 2010 році їхні роботи на 72-му Міжнародному фестивалі UNIСA в м. Айнзідельн (Швейцарія) було відзначено бронзовою медаллю та кількома дипломами лауреатів. Тоді ж у Швейцарії ухвалили рішення про патронатство UNICA над кінофестивалем «Кінокімерія». Це гарантує володареві Гран-прі фестивалю «Кінокімерія» отримання Золотої медалі UNICA. Торік цю поважну нагороду вручала віце-президент комітету UNIСA, президент Середземноморської федерації кіноаматорів Джейн Гласс. Вона відзначила високий рівень організації фестивалю «Кінокімерія».
Переможці кінофестивалю отримують нагороди (зокрема номерну «золоту» медаль), грошові премії та цінні подарунки від спонсорів, а також спеціальний «кінематографічний Оскар» — статуетку «Кімерійської цариці».
Три останні роки в межах фестивалю проводиться фотоконкурс «Кіно», який набуває популярності як серед аматорів фотографії, так і серед глядачів.
Фестиваль «Кінокімерія» запрошує до участі в роботі всіх аматорів України, бо немає нічого кращого від спілкування з однодумцями. Чекаємо вас восени 2011 року на Арабатській стрілці, біля самого синього у світі Чорного моря.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»