НЕВІРТУАЛЬНІ РЕВОЛЮЦІЇ
Західні вітри принесли на береги Перської затоки бацили туніської, єгипетської та лівійської революцій. Перші зерна протесту було посіяно в Ємені. Протестуючі вимагають вільних виборів та відставки президента Алі Абдулли Салеха (свого часу він був фаворитом Саддама Хусейна), який 33 роки правив країною, утримуючись при владі завдяки вмілому маніпулюванню протиріччями між корумпованими лідерами кланів та політиці глибокого непотизму.
Революційну силу нових медіа уособлює Слім Амамоу, 33-річний кібер-активіст із Тунісу, більше відомий під своїм інтернетним псевдонімом @Slim404, який виступив проти влади. На початку січня його арештували за участь в організації антиурядових маніфестацій, які призвели до «жасминової» революції.
Посіпаки президента Бен Алі не врахували, що Амамоу має з собою мобільний телефон з передавачем GPS, завдяки чому ув'язнення кібер-резидента у таємному місці стало неможливим. А потім події розвивалися так швидко, що через десять днів, коли переляканий президент тікав до аеропорту, @Slim404 їхав із буцегарні до будинку уряду, щоб обійняти посаду міністра молоді і спорту в новому уряді.
Амамоу переконує, що туніський переворот (названий ще і «твіттерною» революцією) був неможливий без Інтернету і без підтримки таких середовищ як Anonymous — потужного міжнародного колективу «хактивістів», які за допомогою мережі нападають на ворогів свободи у всьому світі. Молодий міністр не сумнівається, що майбутнє здобутої свободи також залежить від Інтернету, бо нові медіа допомагають не тільки організовувати революції, а й здійснювати демократичний контроль над владою.
Якщо Амамоу має рацію, то її має і Гілларі Клінтон, яка ще в лютому підтримала декларацію Freedom Internet (Свобода Інтернету), вперше оголошену у січні минулого року. Американський держсекретар оголосила, що Сполучені Штати будуть однаково боротись як за права інтернетних корпорацій до надання послуг у всьому світі, так і підтримуватимуть кібер-дисидентів та фірми й організації, які всіляко зберігають анонімність активістів.
Але не все так просто, вважає Євген Морозов, емігрант з Білорусі, який пише для «Форейн Полісі». На початку року з'явилася його книга «Ілюзія мережі», у якій він зазначає, що завдяки Інтернету КДБ без тортур може легко дізнатися майже все про противників режиму. Навіть більше — спритні диктатори здатні використати мережу для мобілізації законослухняних громадян проти підбурювачів і заколотників. В Ірані під час «твіттерної» революції дуже ефективно діяло щось подібне до мережевого спецназу, який виловлював із мережі фотографії та персональні дані учасників протестів.
«Твіттерну» революцію та інтернетоманію жорстко висміяв Малькольм Гладвел, популярний публіцист «Нью-Йоркера». Значний розголос отримала його стаття, в якій він доводить, що Захід не розуміє суспільств, котрі в різних місцях планети вступають у політичну боротьбу. Революції відбуваються не в Інтернеті, а на вулицях. Для того щоб вийти на вулицю, потрібна дуже вагома політична причина та організаційна структура, яка відображатиме інтереси суспільства. Медіа є тільки інструментом.
Гладвела підтримує Кортні Радш, дослідниця медіа на Близькому Сході. «Сотні тисяч єгиптян, представники різних професій і суспільних класів, вийшли на вулиці, вимагаючи політичних змін. Твіттер, sms і Фейсбук, напевно, були ключовими інструментами, використаними активістами для мобілізації і комунікації, але вони не були ні причиною протестів, ні їхньою рушійною силою»,— пише вона в інтернет-виданні «Гафтінгтон Пост». Радш добре вивчила проблему і в 2008 році опублікувала блискучий аналіз розвитку єгипетської політичної блогосфери, показавши процес формування в Єгипті сучасної публічної сфери,— наслідком її прагнення до участі у дебатах і висловлюванні поглядів стала через два роки справжня революція.
Протести вибухнули не випадково: революції в Тунісі та Єгипті — результат багаторічного дозрівання енергії гніву, розвитку структур громадського руху, засвоєння техніки і технології мобілізації суспільства, інтенсивної співпраці у міжнародному вимірі.
Події у Північній Африці не повинні були нікого застати зненацька. На початку грудня 2010 року Валід Фарес, за походженням ліванець, спеціаліст із близькосхідної і арабської проблематики, опублікував книгу «Революція наближається». У ній він старанно описав виникнення рухів за свободу в арабських країнах і зробив висновок, що революція неминуча. Фарес навіть не сподівався, що його пророцтво здійсниться так швидко.
Чому тоді Захід до кінця підтримував диктаторів? Остання поставка гранат зі сльозоточивим газом у рамках французької «братньої» допомоги для тирана Тунісу Бен Алі була затримана на паризькому летовищі лише тоді, коли стало зрозуміло, що протести не вдасться придушити. Фарес пояснює справу дуже просто: після закінчення холодної війни Захід втратив ентузіазм до підтримки свободи у світі, незважаючи на те, що близькосхідні режими були набагато слабші від потужного Радянського Союзу. До цієї зради власних ідеалів призвели економічні інтереси і корупція інтелектуальних еліт.
Подібно висловився на шпальтах газети «Ле Монд» французький соціолог Ален Турейн, нагадавши колегам, що у своїй ісламофобії вони забули про універсальну вимогу, яка завжди супроводжувала і повинна супроводжувати освічені еліти,— прагнення свободи. Кліше, що араби не розуміють свободи і не здатні до демократії, призвело до спотворення реальності, в якій єдиними силами на політичній арені арабських країн є сили ірраціонального фундаменталізму і жорстокі, але раціональні диктатори, котрі ведуть боротьбу з фундаменталізмом.
Отже, висновок випливав сам по собі: краще підтримувати диктаторів, ніж дозволити фундаменталістам використати демократію для захоплення влади. Опція підтримки світського громадянського суспільства, профспілок, жіночих і молодіжних організацій не мала жодних шансів. І коли, нарешті, революція вибухнула, дезорієнтовані коментатори знайшли єдиний зрозумілий для них чинник — Інтернет.
Утім, не йдеться про те, чи нині можлива революція без Інтернету і мобільних телефонів. Проблема набагато серйозніша, зазначає Джозеф Ней у своїй останній книжці The Future of Power. Творець поняття soft power («м'яка» сила) вважає, що розвиток нових технологій комунікації змінив відносини влади і призвів до розпорошення її джерел. Але не треба плекати ілюзії: найсильнішим актором залишається держава, бо тільки вона має відповідні засоби для повного використання кібер-влади.
Кібер-влада є прикладом smart power — спритної влади, тобто здатної поєднати ознаки «м'якої» влади, яка прагне впливати на свідомість, і «твердої», що розраховує на силу. Інтернет досконало підходить для мобілізації політичних рухів, поширення ідей і повідомлень. Водночас він усе частіше стає наступальною зброєю, що доводить напад на інфраструктуру Естонії у 2007 році, кібер-війна з Грузією напередодні російської агресії у 2008-му чи минулорічний напад вірусу stuxnet на ядерну інфраструктуру в Ірані.
Інтернет як інструмент кібер-влади став не тільки метафорично, а й дослівно «зброєю стратегічного значення». Коли Гілларі Клінтон вперше оголосила наступ Internet Freedom, її заява була однозначно сприйнята у Росії, Ірані та Китаї: поле боротьби розширюється, Twitter, Facebook, Google, YouTube перестали бути лише забавками, за ними стоять американські корпорації, які представляють стратегічні американські інтереси.
Євген Морозов слушно зауважує, що надмірна політизація Інтернету такими акціями, як Internet Freedom, замість полегшувати — ускладнює життя дисидентам і відвертає увагу від того, що насправді важливе — від автентичної, а не віртуальної підтримки демократичних рухів у країнах, де свобода залишається абстрактним поняттям.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- США ТА ІЗРАЇЛЬ НА АРАБСЬКОМУ ТЛІ
назад »»»