ПЕТРО КРАЛЮК: «УКРАЇНСЬКУ ЕЛІТУ МИ ВТРАТИЛИ ЩЕ В XVII СТОЛІТТІ»
Петро Кралюк — філософ, історик, педагог і майстер слова красного. Починав сільським учителем, а став доктором наук, першим проректором Національного університету «Острозька академія», письменником широкого творчого діапазону.
Автор понад 150 наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в тому числі монографічних досліджень. Він написав десять книг художньої прози: «Попи марксистського приходу», «Апокриф», «Діоптра», «Фелісія», «Новий апокриф», «Римейк», «Реанімація», «Реліквія», «Княжими шляхами Волині. Віднайдення раю», «Шестиднев, або Корона дому Острозьких»,
Кралюк не тільки мріє про майбутніх українських Дюма, Вальтера Скотта, Генріха Сенкевича, а й сам інтерпретує неймовірно цікаву українську минувшину, насичену пригодами, авантюрами, битвами, колізіями, за якими стоять феєричні особистості.
Приводом для нашої бесіди послужила книга Петра Кралюка «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», що вийшла в столичному видавництві «Ярославів Вал».
— Петре Михайловичу, яка передісторія цього історичного роману? Як відбувся «альянс» саме із князем Василем-Костянтином Острозьким?
— Я вже десять років живу в Острозі, ходжу вулицями цього старого міста, бачу замок, Луцьку й Татарську вежі, Богоявленський собор. Обстановка, аура місцини змушує так чи інакше поринати в давню історію. Це по-перше. По-друге, я колись зацікавився історією української суспільної думки XVI–XVII ст., на цю тему написав кандидатську і докторську дисертації. Отже, був дотичний до постаті Василя-Костянтина Острозького. Певною мірою мене до написання роману підштовхнув Василь Ульяновський, чудовий вчений, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який уже не один рік працює над монографією про героя мого роману. Гадаю, що скоро вона вийде. Він дав мені рукопис, я ознайомився з ним. Деякі цікаві сюжети з цієї монографії, художньо переосмислені, представлені в романі. Третій чинник — вельми суб'єктивний. Ректор нашої академії Ігор Пасічник говорив, що треба створити книгу, точніше величну сагу, присвячену князеві Василю-Костянтину Острозькому. Щоправда, на сагу в мене сил не вистачило.
Відзначу, що Ігор Пасічник — унікальний керівник, зокрема й тим, що не приймає вітання і подарунки на день народження — на цей час втікає з академії. Та колеги так чи інакше його вітають. От і я два роки тому зателефонував на мобільний Ігоря Демидовича і, вітаючи, сказав: «Я знаю, що ви не приймаєте подарунків, але хочу пообіцяти, що до наступного Вашого дня народження напишу роман про Василя-Костянтина Острозького». Однак, як правдивий українець, у термін не вклався. Написав через півтора року. Коли твір вийшов, мій ректор сказав, що це гарний подарунок.
— Писати історичні романи — вищий пілотаж у прозі, адже треба, достеменно знаючи найменші деталі, художньо оживляти людей минувшини, подавати їхню філософію. Ви знайшли чудовий виграшний хід: художник пише портрет князя Острозького і мимоволі виступає в ролі прискіпливого коментатора, тоді як Острозький, переповідаючи-передумуючи своє життя, є собі суддею. Отже, що таке мистецтво історичного роману на досвіді цього твору?
— Щиро кажучи, вважаю, що мої романи не стільки історичні, скільки все-таки сучасні. Тому що так чи інакше переношу певні елементи сучасності в твори, намагаюся осмислювати історичні події з точки зору теперішньої людини. І це цілком зрозуміло, бо й історик, коли пише якусь історичну розвідку, осмислює факти з погляду сьогодення. У мене є кілька історичних речей, зокрема «Діоптра», «Віднайдення раю», де герої-сучасники намагаються заглибитися в історію, переосмислити її, навіть змоделювати.
Коли брався за написання роману «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», мені теж хотілося використати цей старий прийом. Але один мій друг, він же й літературний критик, сказав: «Досить. Більше так не пиши». Зрештою, я й сам зрозумів, що можу повторитися. Певно, не варто довго експлуатувати один і той самий прийом — навіть якщо він дуже вдалий.
Тому тривалий час шукав форму, за допомогою якої можна було б викласти біографію Василя-Костянтина Острозького. Адже мій герой прожив більш як вісімдесят років, півстоліття був активним діячем — політичним, суспільним, культурним. Із його діяльністю пов'язано багато грандіозних справ, передусім створення Острозької Біблії (надрукована в 1581 році). Це, по суті, перша Біблія у світі, укладена на основі різних текстів-джерел. На той час в Європі ніхто такого не робив, тільки через десять років з'явилася так звана Комплютенська Біблія латинською мовою, теж укладена на основі різних текстів. Щоб виконати таку роботу, треба було витратити колосальні сили і кошти. Василь-Костянтин здійснив це. Завдяки йому було засновано друкарню в Острозі, яка функціонувала близько чверті століття і яка видрукувала, окрім Острозької Біблії, ще чимало інших об'ємних творів. Звісно, варто згадати Острозьку академію — першу вищу школу на теренах Східної Європи. Не кажу вже про інші аспекти. І все це треба було викласти цікаво, з відповідною інтригою.
Я спробував створити своєрідний роман-діалог, у якому присутні і детективні сюжети, і давні чарівні легенди, і оповідь про велике та вірне кохання, і неймовірні пригоди вродливої авантюристки, і масштабні батальні сцени з карколомною зміною подій і облич. Є тут холод шабель і вогонь пристрастей, кривава гіркота перемог і солодкуватий присмак зрад, морок міжконфесійних протистоянь і світло книжності. І все це на тлі свідомості виснаженого життям самотнього князя, якому опонує митець-простолюдин.
Ця драма історії в історичній драмі відбувається протягом шести днів. Чому шести? Достеменно відомо, що Василь-Костянтин помер на шостий день великого посту 1608 року. У цьому я побачив своєрідну символічність. Шість останніх днів князя припали на великий піст, коли християни очищаються від гріховного. Протягом шести днів, згідно з Біблією, Бог сотворив світ. У період середньовіччя навіть існували релігійно-філософські твори під назвою «Шестиднев», де описувалося це творення. Мій «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» — це шість днів творіння біографії Василя-Костянтина. Правда, цей «Шестиднев...» вийшов не зовсім середньовічним, а трохи ренесансним. Адже, зрештою, князь — людина доби Ренесансу.
Ось такий загалом вигляд має мистецтво історичного роману на досвіді цього твору. Як таке мистецтво буде оцінене — справа читачів. Головною інтригою роману є, власне, інтрига навколо портрета князя, який малює художник.
Один молодий критик, Дмитро Дроздовський, навіть висловився в тому сенсі, що мій твір є українською відповіддю Дену Брауну — мався на увазі «Код да Вінчі». У романі Брауна інтрига тримається навколо відомої картини «Таємна вечеря», а в мене — навколо відомого портрета Василя-Костянтина, який став «хрестоматійним». На ньому князя зображено незвично: він тримає не символи влади, а перебирає гроші. Донині фахівці не можуть розгадати цієї загадки. З точки зору тогочасного мистецтва, такої картини не повинно було бути. Так зображували лихварів, купців тощо, тільки не можновладців.
— Що в образі князя Острозького документальне і що привнесене Вами?
— Загалом я прагнув максимально спиратися на документи. Однак були й свої інтерпретації щодо, скажімо, стосунків князя із Гальшкою Острозькою. Документи не завжди все скажуть і підкажуть. Я намагався визначити логіку поведінки князя, чому князь в одних ситуаціях чинив так, а в інших — так. Ось помирає при пологах його дружина, народжуючи сина Олександра. Очевидно, Василь-Костянтин Острозький беріг цю дитину. І я висловив ідею (щоправда, майже на межі фолу), що Острозьку академію князь створював саме для того, аби навчати в ній свого наймолодшого сина. До речі, Острозьку академію, до якої входила й початкова, і середня, і вища школи, засновували саме тоді, коли Олександра треба було віддавати до шкільної науки. Очевидно, батько не хотів відпускати від себе наймолодшого сина. Тим більше, що він мав гіркий досвід. Старші його сини, покинувши батьківський дім і звідавши зваб західної вченості, відреклися від православ'я і стали католиками. Князь, піклуючись про освіту Олександра, зрозумів, що українці, аби залишитися самими собою, мусять піклуватися про власну книжність, школу, творити своє потужне культурне поле. Хотілося б, щоб це зрозуміли сучасні українські «власть імущі».
— Напевно, Ваша книга могла б стати настільною порадницею для нинішніх можновладців?
— Щодо цього в мене немає жодних ілюзій. Більшість українських політиків — люди далекі від літератури. Та й культури загалом. Подивіться, які «вершки нашого суспільства» відвідують таке шоу, як «95-й квартал», і все стане зрозуміло.
Мої ж роздуми про князя Василя-Костянтина Острозького — великою мірою роздуми про українську еліту. Очевидно, немає ідеальних еліт, як і людей. Якщо ми, наприклад, звернемося до історії наших сусідів — поляків, росіян, турків, то побачимо, що їхні еліти часто поводилися далеко не найкращим чином. Зраджували свій народ, йшли на підлі компроміси тощо.
Українська еліта в цьому плані теж не є винятком. Так склалося, що в XVI–XVII ст. представники українських княжих та шляхетних родів по суті потрапили під вплив західної культури, відійшли від власного народу, відмовилися творити свої державні структури. Це одна із центральних ідей роману «Шестиднев...». Ми, на жаль, втратили тоді свою еліту. Після цього виникла еліта козацька, але її якість була вже не та.
Нині, на мою думку, якість української еліти, м'яко кажучи, невисока. На це були різні причини. Пам'ятаю дослідження, яке здійснювалося в міжвоєнний період щодо розумового потенціалу українського народу і сусідніх народів. Виявляється, тут ми не поступаємося, наприклад, ні росіянам, ні полякам, навіть стоїмо вище від них. Але наша українська еліта за своїм інтелектуальним рівнем стоїть нижче і російської, і польської. У цьому проблема. Здавалося б, є у нас працьовитий і розумний народ (хоч і не без вад). Однак якщо не маємо гідних керманичів, то, відповідно, йдемо хтозна куди.
— Відомо, що Ви також спростовуєте або виправляєте деякі міфи. Скажімо, про Миколу Островського. Чи не викликаєте цим шквал критики?
— Так, з'являлися досить гострі критичні рецензії на мої твори. Зокрема, на згадуваний «Римейк». Одна з них мала промовисту назву — «Гопак на кістках». Її авторові не сподобалося, як я зобразив Мазепу, Гоголя і... Пушкіна. Невелика повість «Полум'яне серце» про Миколу Островського теж викликала бурхливу реакцію. У цьому творі «полум'яний пролетарський письменник» представлений у незвичному світлі. Я зобразив його як своєрідного авантюриста, Остапа Бендера від літератури, котрий обдурив радянську владу. Немає ніяких документів, які свідчили б про те, що він воював під час громадянської війни чи будував вузькоколійку. Коли я запропонував представити цей твір у Шепетівському музеї Островського, мені категорично відмовили, більше того, співробітники музею написали кілька листів, звинувачуючи мене в різних гріхах. Мовляв, мій твір викривлено відображує постать їхнього кумира. Хоч при всьому моєму розгулі фантазії у «Полум'яному серці» я намагався максимально спиратися на документальну основу. Тому не збираюся каятись і відмовлятися від цього твору, як і від деяких інших.
— Ви маєте на увазі — еротичних?
— Мені закидають, що деколи я дуже відверто зображую інтимні сцени. Скажімо, у мене є роман «Фелісія». Це, власне, не історичний, а сатирично-еротичний твір. Сюжетно — це оповідь кішки Фелісії, яка живе у квартирі секретаря такої-собі Партії любителів котів. Моя Фелісія спостерігає за тим, що роблять політики. А вони чинять багато сумнівних речей, у тому числі і в царині інтиму. Одна журналістка, коли прочитала цей роман, сказала: «Ви зобразили наших політиків надто розбещеними». Я ж відповів: «А як бути з «еротичними скандалами», які хронічно сотрясають наш політикум? »
— Петре Михайловичу, якої Ви думки про написання спільного українсько-російського підручника історії?
— Сама ідея, як на мене, добра. У світі існує практика написання спільних підручників між представниками різних країн, які, скажімо так, між собою не дружили. Два роки тому я був у німецькому університеті Віадріна, де презентували спільний підручник з історії Франції та Німеччини. Над ним працювали майже тридцять років, спеціальні комісії узгоджували різні нюанси. Наскільки мені відомо, поляки і німці вже не одне десятиліття працюють над спільним підручником з історії Німеччини та Польщі.
Звісно, рухатися і нам треба в цьому напрямі. Але виникає запитання: чому ми маємо писати спільний підручник тільки з росіянами? А що, немає історичних проблем між українцями і поляками? Дуже багато. Чи румунами, угорцями? А турками, татарами?
Зрештою, чому не почати з простого і найменш проблемного? Приміром, створити спільний підручник історії з білорусами. Ми з ними мали чимало спільного. А деяких наших історичних персонажів білоруси вважають своїми, хоча б того самого Василя-Костянтина Острозького. Або чого не спробувати написати спільний підручник з литовцями? Адже тривалий час значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського. Або візьмімо хоча б те, що в міжвоєнний період саме Литва фінансувала діяльність Організації українських націоналістів. Це теж наша спільна історія.
Думаю, коли ми навчимося писати підручники з представниками «неконфліктних» для нас народів, із тими ж білорусами й литовцями, тоді можна і з росіянами щось написати. Бо той «спільний» (?) російсько-український підручник, який пишеться (чи вже навіть написаний) у «Білокам'яній», боюся, мало чим відрізнятиметься від «історії УРСР», що колись вивчалася в «Україні нашій радянській».
— Поділіться планами.
— Є грандіозний план написати твір про Енді Ворхола чи Андрія Варголу, відомого американського художника. Це має бути незвичайна різножанрова і різнопланова трилогія. Ця робота потребує великих зусиль і затрат часу. Можливо, колись я це зроблю, тим більше, що про Енді Ворхола знає увесь світ. Окрім, звісно, того, що він є українцем. Коли я опублікував у газеті «День» статтю «На прабатьківщині Енді Ворхола», дехто в коментарях писав: «Ну який Ворхол українець?» Утім, до семи років він узагалі не знав англійської, спілкувався діалектом, якого навчила мати із Закарпаття.
Є менш масштабні проекти, які, сподіваюся, реалізую найближчим часом. Думаю, декого вони здивують.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»