АНДРІЙ ЧЕБИКІН: МИСТЕЦТВО — ЦЕ АНТИПОД «ЕСТЕТИКИ ОГИДНОГО»
До нашої творчої «Вітальні» ми запросили Андрія Чебикіна, ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, академіка, професора, президента Академії мистецтв України.
Віртуоз-гравер і досконалий рисувальник, маестро бездоганної лінії і вогнистого контуру, він вражаюче вторгається на суміжні території — в акварель, гобелени, живопис, скульптуру.
Чебикін-творець і Чебикін-педагог організував мистецьку школу на базі ним же створеної майстерні вільної графіки. Десятки його учнів стали окрасою української культури, творцями, які зцілюють мистецтвом тих, хто прагне збагнути таїну народження художнього образу.
У намаганні збагнути феномен Чебикіна доктор мистецтвознавства Олександр Федорук дивується й констатує: «Для багатьох Чебикін — загадка: стільки енергії запалу, ініціативності. Де він і коли ту вільну годину бере, аби сісти за офортний верстат, або, захопившись орієнтальною каліграфією, взяти китайську туш і пензель, або «накинутися» на акварель?.. Де, зрештою, знаходить час для реалізації шквалу фантазій? Для творчого малювання потрібен вільний час, свого роду абсолютна свобода, степове привілля, а де їх узяти? І такий «навіжений» стиль — роками... Не для медитацій про свободу творчості чи елітарність професії. Динамічний стиль життя і внутрішня зібраність, дисципліна в способі «математичного обліку часу», концентрація творчої уяви і, врешті, самореалізація, катарсис, — у цьому суть життєвої манери і творчого налаштування Чебикіна».
Свою роль як керівника й педагога Андрій Володимирович вбачає у втіленні ідеології з гранично чіткою суттю: «Українська образотворча школа обов'язково має розвиватися на засадах гуманізму і високої естетики».
— Андрію Володимировичу, чим характерне Ваше нинішнє життя? Чи не затискає ректор і педагог митця?
— Питання досить складне. Але цікаве, я його сам постійно аналізую. Дійшов висновку, що учительство мені тільки допомагає. Спілкування зі студентами — велика справа-стимул. Мабуть, це від батька, він учителював понад тридцять років, був директором школи. Його принципи, ставлення до дітей я змалку всотував, хоч уже з п'ятого класу жив у Києві, навчався в художній школі.
Коли мої професори Іван Селіванов і Леонід Чичкан, керівники майстерні станкової графіки, запропонували мені стати викладачем в академії, я спочатку сказав: «Я ж художник, вибачте». Студентство вирізнялося максималізмом, побутувала думка, що той, хто не вміє малювати, йде викладати або в мистецтвознавці. Хоч життя доводить: хороший учитель має бути хорошим художником. Видатні майстри — Георгій Якутович, Тетяна Яблонська, інші велетні — фактично були наставниками, навіть якщо не викладали (часто їм не дозволяли це робити). Я, наприклад, вважаю своїм учителем Якутовича, хоч жодного дня у нього безпосередньо на курсі не вчився. Коли ми його запросили до академії, він виявив себе визначним педагогом.
Викладацтво — це, безумовно, певна пожертва з огляду на витрати часу, але у творчому зростанні ніякої пожертви нема. Бо, спілкуючись з молодим художником, разом проживаєш пошук (я викладаю композицію), разом зростаєш. Інколи я свої ідеї дарую: бува, студент надто повільно наближається до вирішення, а я цим живу, тож ділюся з ним. До того ж у майстерні, де працюють молоді люди, є намолений рівень роботи, я себе теж виводжу на нього, намагаюсь бути лідером (до речі, я люблю слово «вчитель»). Тож у нас повна колегіальність, взаєморозуміння, і це дає натхнення.
Щодо роботи адміністративної, то намагаюсь менше в це лізти, у мене є заступники в адміністративно-господарчій сфері, проректори з навчально-виховної роботи і науки, бухгалтери. Вони й вирішують конкретні питання, я тільки контролюю. А сам втілюю певну ідеологію в мистецтві, навчанні, впроваджую її в рівень школи. Це необхідно й цікаво, хоч і забирає багато часу. Особливо на нарадах, в комісіях, комітетах.
Кондовим адмініструванням, наказами, розпорядженнями, доганами суттєвого не зробиш, треба ще душа в душу взаємодіяти з кожним професором, дякувати за те, що вони за мізерну плату працюють, розробляють плани, кваліфікаційні характеристики тощо.
Я ще тому не люблю адмініструвати, що це зобов'язує підписувати накази про виключення, звільнення. Я завжди ретельно перевіряю ці випадки, адже кожна дитина чогось хотіла, чогось варта. Якщо бачу повну безперспективність, тільки тоді підписую такі накази.
Час нині складний, іде обговорення нового закону про вищу освіту, про те, як атестувати науково-педагогічні кадри. Це вимагає ґрунтовного аналізу, збираємо ректорів мистецьких закладів, радимося, проводимо «круглі столи», вирішуємо, які позиції захищатимемо і що потрібно для того, щоб освіта (принаймні наша мистецька) була і співзвучна часові, й зберігала життєдайні традиції. Ми маємо бачити, що у світі є передове і цікаве, принагідно зазначу, що у вивченні і застосуванні форми, пластики, кольору, мистецьких технік, навіть у реставрації ми не пасемо задніх, а в чомусь навіть переважаємо інші світові школи. Однак за технічним оснащенням, за умовами роботи серйозно відстаємо від Заходу. Тож я є людиною, яка лобіює це надолуження.
Яким має бути випускник, хто саме потрібен суспільству і виробництву, — до осмислення цих питань мають долучатися і державні структури, насамперед Міністерство освіти, профільні відомства, і роботодавці. Бо інколи випускників з деяких спеціальностей на роботі перевчають, здебільшого юристів, економістів. У країні є два-три заклади високого професійного рівня, які готують чудових фахівців, але ж скільки ще цих факультетів із клепання юристів та економістів низької якості, які збільшують їхнє перевиробництво.
Отже, я маю також спонукати до аналітичної роботи різні структури, щоб до кваліфікаційних характеристик наших випускників закладалися найоптимальніші параметри. Це позбавить від багатьох проблем.
Оскільки керівництво академією забирає дуже багато духовних і фізичних сил, часу, в майстерню потрапляю тільки на вихідні чи святкові дні, інколи ввечері по буднях. А часто і вечори зайняті: відкриваються виставки моїх випускників, друзів, які хочуть мене бачити. Є виставки просто обов'язкові для мене як для ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та президента Академії мистецтв України.
— Персональні виставки влаштовуєте за планом чи спонтанно?
— Плану не пишу, але виставки відбуваються регулярно. З невеличкими експозиціями запрошують організації, установи. А великі виставки в музеях України, Спілці художників, відомих виставкових залах (зокрема за кордоном) проходять майже щороку. Цьогоріч мені виповнюється 65 років, хочу влаштувати персональну виставку своїх акварелей, які рідко показую, нових рисунків. Наприкінці року запрошує Галерея сучасного мистецтва, готуємося, буде велика виставка моїх творів і випускників різних років, причому не тільки тих, хто номінально закінчив мою майстерню, а й тих, хто вважає мене своїм учителем.
— Вас вважають королем художньої графіки. У чому Ви вбачаєте свій розвиток?
— В основі все дуже цілісно. Хоч чимало людей каже, що мої твори дуже різноманітні, наче не один художник робив. Такий закид викликали мої гобелени, скульптури, живопис, акварелі. Та кожен жанр чи вид мистецтва вимагають свого підходу, найголовніше, що всі здобутки пов'язані одним відчуттям пластики, поетики, романтизму тощо. Бо якщо не відчуваю романтично-поетичного настрою у своєму творі, я його не можу робити.
Картина причаровує недомовленістю, домисленням,— поезію, як кажуть, читають і між рядками теж. Вправно намальоване —це ще не мистецтво, цього замало, має бути ще якась магія. Якщо сам не схвильований, нікого не схвилюєш. Нині не той час, коли можна філігранно намалювати око — як анатомічний шедевр, і вразити цим. Має оселитися душа, тоді око, обличчя, пейзаж, натюрморт заворожують. Як це робиться — загадка. Штрих, мазок — і з'являється диво. Художники малі завжди. Часто виходить не так, як хочеш. Та коли відчув, що твоєю рукою володіє якась інша сила, що це наче вже і не ти робиш, значить над тобою пролетіла Муза. І себе на це треба вивести: працювати, працювати...
У мене дуже багато робочих рисунків, начерків. Є з натури, та більшість зроблена в моменти роздумів, інколи навіть на якихось нарадах, коли щось нецікаве говорять. Ось рука пішла, якась думка з'явилася... Тінь упала, замалював. Нещодавно ми сиділи з другом, пили каву, бачу — квітковий кіоск освітлений з одного боку. Півники відобразили приголомшливий силует воїна на коні, зі списом, прапор тріпоче... Звісно, замалював.
Художник має жити, як нерв. Звичайна людина не фіксує багатьох зорових див, хоч теж милується природою. А художник бачить і одразу створює образ. Або не створює. Та весь час націлений на це.
Коли їду з творчою групою, беру з собою ескізи до поеми «Катерина» Тараса Шевченка, вже багато років вожу. Хочу зробити нарешті цю книжку такою, щоб вона була повністю моя, нікого не повторювала.
Перебираючи свої старенькі рисунки, натикаюсь, бува, на той, який колись мало не викинув, а він раз — і схвилював: я увійшов у ту воду, в яку в дитинстві чи в юності входив. Набираю 10–15 таких робіт, і на їхній основі інколи створюю щось нове, вже довершено схвильоване.
Повертаючись до вражень минулих років, я реалізую їх у новій якості. Або ловлю нові образи-ракурси, як-от тінь від півника — воїна на коні...
Нещодавно їздив до Китаю на запрошення керівника організації «Зелена хвиля». У нього є підприємство, галерея, він працює з українськими художниками, планує влаштувати велику виставку. Хоче, щоб я йому підготував серію робіт (я їх називаю поетичними аркушами), пов'язаних із кіньми, він дещо у мене бачив. Сподіваюсь, і цю квіткову феєрію реалізувати.
Отже, цілісність моя в тому, що я йду від себе і знову до себе, іду вперед і весь час думаю над тим, що ще я можу сказати.
Загалом працюю в різноманітних техніках, навіть коли роблю рисунок: перо — туш, пензель — туш, олівець, пастель, сангіна, сепія, вугілля. Коли їду на пленер, дружина каже: «Навіщо ти півмайстерні береш?» Відповідаю: «Я не знаю, що мені знадобиться, на що виведе душа». Беру ще акварельку, відповідний папір, пензлі.
Начебто спонтанно виникають твори, однак у них — закономірність, цільність моїх інтересів, ключ до розуміння моєї пластики і того, хто я є. Ніколи не намагався, як кажуть, винайти свій почерк. Мимохідь до нього прийшов. Тепер люди кажуть, що впізнають мене. І це тішить.
— Ваше ставлення до акцій в PinchukArtCentre?
— Там надто багато антигуманного, патологічного, мене верне від тих «творів», я нічого не можу вдіяти із собою.
Кожен художник має право на власну думку, її цікаво почути. Гірше, коли туди йде митець або мистецтвознавець і робить розумну гримасу, мовляв, він у тому щось бачить. Якщо бачиш — доведи. Можливо, є та естетика, яка тебе надихає. А я там натхнення ніякого не знаходжу. Іноді у тих видибенціях є цікаві формальні пошуки, нові матеріали, оригінальна подача, технологія. Хоч у цілому... наприклад, відрізану голову, муміфікованих бичків, гармидер із каструль і таке інше я не сприймаю. Для мене це не мистецтво. Це акція. Я не хочу огульно оцінювати, подальші приклади наводити, бо це треба монографію писати, а це не мій фах. Як художник я базую свою філософію, своє мистецтво на вічних цінностях, а вони не вписуються в дешеві за суттю акції. Я творю тільки тоді, коли душа палає, ніколи не сяду малювати щось задля епатажу.
У мене теж є декоративно-абстрактні пошуки (тема і серце цього вимагали), кілька таких творів я навіть виставляв. А щоб долучитися до якоїсь патології, збочення — це не мій шлях. До речі, в арт-центрі Пінчука проходили і гарні цікаві виставки, приміром українських скульпторів, які добре володіють формою. Була виставка художника Тиберія Сільваші. Цей майстер сповідує не реалізм, а чистий живопис. Яка колористика! Він знає технологію, відчуває час. Раніше був блискучим фігуративістом, рисувальником, композитором. Сільваші є прикладом того, що на базі академічної школи може вирости чудовий майстер сучасного мистецтва.
Академічну школу знищити не можна. Ми, керівники мистецьких вишів, консолідувалися і в проекті закону про вищу школу зафіксували багато положень, які захистять від нівелювання в музичному, театральному, образотворчому мистецтві. До речі, Болонський процес не передбачає, щоб усі в Європі стали однакові, він спонукає до напрацювання програм зближення: щоб студент, закінчивши у нас певний курс, міг поїхати до європейського закладу та отримувати далі відповідну підготовку. І в цьому проблем немає, наші їдуть за кордон і стають там найкращими. У Будапештську академію поїхала наша студентка — і стала однією з-поміж кращих в Угорщині. Український посол неодноразово передавав нам подяки за це. До США поїхав наш хлопець-архітектор після другого курсу, де став дуже помітним. Американські спудеї своїми руками майже нічого не майструють, все за них робить комп'ютер, а наш виклеював макети, винаходив оригінальні перспективи, і його проекти споруд були виразнішими, оригінальнішими.
У роботі зі студентами ми завжди акцентуємо на тому, що завдання мистецтва (це і є ідеологія нашої школи) — піднесення всього гуманістичного, щиросердного, прекрасного. А патологічному, антилюдському (зокрема насильству, збоченням) ми в нашій академії даємо відсіч.
Хоч як дивно, а науковці на Заході навіть винайшли термін «естетика огидного». Я не розумію, що це за естетика.
Мистецтво — це духовна субстанція, яка обов'язково має розвиватися на засадах гуманізму і високої естетики.
Саме на цьому базується наша школа. На здоровому філософському розумінні основ мистецтва створюється характер митця, образ митця і його творчості. Інша річ, куди його заведе життя, куди він поїде, де творитиме, бо на художника впливає все. Та якщо в нього міцна позиція, він стає самостійним самодостатнім художником, а не компілятором і не продуцентом «естетики огидного».
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»