БІЙ ПІД БАДАБЕРОМ
Відтоді, як останній радянський солдат залишив Афганістан, минуло 22 роки. Про ту неоголошену війну написано сотні книг, знято десятки фільмів. Однак не всі її сторінки прочитано суспільством. Повстання радянських військовополонених, утримуваних неподалік пакистанського міста Бадабер, — одна з них.
НАВЕСНІ 1985 РОКУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ 40-ї АРМІЇ, УТРИМУВАНІ АФГАНСЬКИМИ МОДЖАХЕДАМИ НА ТЕРИТОРІЇ ПАКИСТАНУ, ПІДНЯЛИ ПОВСТАННЯ
Розповісти про події, людей, котрі стали їх учасниками, редакція попросила полковника у відставці Валерія Аблазова — радника Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, який у 80-х роках був військовим радником у збройних силах Афганістану. У 90-ті роки, як заступник голови Державного комітету у справах ветеранів України та Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), він неодноразово бував у Пакистані, з'ясовуючи долі військовополонених, у тому числі учасників Бадаберського повстання.
— Під час перебування радянських військ у ДРА моджахеди вели за нашими військовослужбовцями справжнє полювання,— розповідає Валерій Іванович.— Захопивши в полон солдата чи офіцера, вони намагалися вивідати у них інформацію про частини і підрозділи, їх структуру та озброєння, бойові можливості. При цьому за кожного бранця отримували непогані гроші, які слугували для них своєрідним стимулом для подальшого «полювання».
Моджахеди зазвичай жорстоко знущалися з бранців, прирікаючи їх на мученицьку смерть. Знаючи про це, наші військовослужбовці намагалися не потрапляти до їхніх рук живими, завжди зберігаючи останній патрон чи гранату для себе. Проте за певних обставин, зокрема важкопоранені, у непритомному стані деякі з них опинялися в руках моджахедів.
Із часом вони почали оцінювати бранців як живий товар, «даруючи» їм життя і плануючи з часом отримати за них якомога більше дивідендів. До 1985 року душманам із угруповання Бахрутдіна Раббані вдалося «назбирати» понад десять бранців, яких переправили до Пакистану, оскільки побоювалися, що про їхнє місцезнаходження стане відомо командуванню обмеженого контингенту радянських військ у ДРА і воно намагатиметься їх визволити.
— Як пакистанська влада допустила розміщення на своїй території військовополонених?
— На території Пакистану було чимало таборів біженців із Афганістану. В межах цих таборів існували центри базування та підготовки бойовиків. Влада Пакистану практично не контролювала стан справ на цих територіях або заплющувала очі на існування таких собі міні-концтаборів, допоки про них не довідалася міжнародна спільнота. Проте й тоді вона (на офіційному рівні) заперечувала наявність в них радянських військовополонених.
Для командування 40-ї армії вони вважалися такими, що зникли безвісти, поки не з'ясовувалась їхня доля.
— Невже командування не знало, що в неволі лише за кілька сотень кілометрів від Кабула томляться наші солдати й офіцери?
— Моджахеди тримали військовополонених в одному місці нетривалий час. Але спецслужби Афганістану відстежували ситуацію. У складі 40-ї армії також було чимало досвідчених представників спецслужб, зокрема військової розвідки і контррозвідки, КДБ, які проводили активну розвідувальну діяльність як на теренах Афганістану, так і сусідніх країн.
— Чому нічого не робили для звільнення людей? Невже сил бракувало?
— Сил якраз не бракувало. 111 військовополонених було звільнено з полону в той період, коли наші війська ще були в Афганістані, в тому числі 53 — із застосуванням сили, 58 — унаслідок зусиль дипломатів, громадських організацій і діячів. 39 колишніх військовополонених повернулися на Батьківщину, а інші залишилися за кордоном. В Україну в цей період повернулося 11 осіб, а семеро залишились у США, Канаді, Австралії.
Коли б наших солдатів і офіцерів утримували на території ДРА, можна було провести військову операцію з їхнього звільнення. А так вони перебували на території іншої країни. Це означає, що жодний радянський солдат не міг перетнути афгансько-пакистанський кордон, бо щось подібне трактувалося б міжнародною спільнотою як початок війни проти Пакистану зі всіма наслідками, що випливають з цього. Словом, наші хлопці стали заручниками великої політики і керівників країни, які ухвалили необачне рішення про введення радянських військ до ДРА.
— Тривалий час Ви очолювали комісію, яка займалася проблемами повернення на Батьківщину колишніх радянських воїнів — вихідців із України, які потрапили в полон. Водночас багато зусиль доклали і для з'ясування правди про трагічні події, що сталися під Бадабером.
— Під час роботи в цій комісії мені доводилося неодноразово бувати у прикордонних із Афганістаном країнах. Не переповідатиму нюанси проведеної нами роботи, скажу лише, що правду про повстання, його учасників збирали протягом кількох років. Багато зроблено Червоним Хрестом України, Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. І зараз ця робота триває. Офіційні представники України зустрічалися як із колишніми польовими командирами повстанських формувань, так і представниками пакистанської влади, спецслужб цієї країни. Вони, як, до речі, й їхні колеги з інших країн, неохоче йшли на контакт, але нам удалося багато чого з'ясувати. Після проведеної копіткої роботи відкрилася страшна правда про ті події.
З'ясувалося, що на околиці пакистанського селища Бадабер душмани тривалий час утримували кілька десятків бранців, серед яких були радянські військовослужбовці та військовослужбовці урядових військ ДРА. Вони були в звичайних для цих місць глинобитних будівлях, схожих на хліви для овець. На ніч людей зачиняли, а вдень випускали надвір під пекуче сонце. Одного квітневого вечора бранці залишилися під охороною одного вартового — решта подалася на намаз — священний для кожного мусульманина ритуал. Поки моджахед молився Аллаху, вони його вбили.
— Чому бранці, здобувши свободу, не намагалися вирватися на волю? Невже у них не було жодного шансу дістатися своїх?
— Відповісти тепер на ці запитання складно, бо всі радянські полонені загинули. Проте я вважаю, що вони розуміли складність свого становища, усвідомлюючи, що шанси дістатися найближчої радянської військової частини дорівнювали практично нулю: табір був у зоні пуштунських племен на значній відстані від афгансько-пакистанського кордону. Дійти до нього, не маючи жодних орієнтирів на незнайомій місцині, було нереально.
До того ж за втікачами кинулися б моджахеди, а місцеві жителі, які, м'яко кажучи, не симпатизували полоненим, відразу б їх здали поліції або моджахедам, яких вистачало в Пакистані. Потрібно було ще залишити табір непоміченими. Зробити це було нелегко, бо навколо було чимало душманів, військовослужбовців пакистанської армії. Бранців, хоч як би вони маскувалися, видала б їхня слов'янська зовнішність...
— Тоді для чого було вбивати вартового і захоплювати табір?
— Тому що люди вже не могли терпіти фізичні й моральні знущання, яким їх піддавали. Сам початок дій склався за збігом обставин, який поставив їх перед вибором: померти зі зброєю в руках, а не приймати мученицьку і принизливу смерть від ворогів. Військовополонені наприкінці свідомо прирекли себе на смерть і вирішили віддати своє молоде життя якомога дорожче. Позбувшись вартового, вони зайняли кругову оборону, приготувавшись до відбиття атак. Хоч, як на мене, у їхніх серцях жевріла надія, що вдасться залишитися живими. Інакше, гадаю, не висували б до моджахедів і пакистанської влади ультиматуму, вимагаючи прибуття до них радянського посла в Пакистані.
Звісно, що цю вимогу не було виконано. Натомість ватажки моджахедів, якими кишіла прилегла до афгансько-пакистанського кордону територія, висунули їм зустрічну вимогу: здатися, пригрозивши, що в разі відмови їхні душі постануть перед Аллахом. При цьому їм гарантували збереження життя. Не отримавши відповіді, душмани відкрили по позиціях повстанців ураганний вогонь.
Відбиватися було чим, оскільки вони захопили склад зі зброєю, що знаходився на території табору. Та сили були нерівні: до місця бою прибули сотні моджахедів, а район табору блокували пакистанські війська, які вважали, що це чергова сутичка між душманськими угрупованнями. Зрозумівши, що полонені так просто не віддадуть свої життя, моджахеди підтягли до табору артилерію, яка відкрила вогонь прямою наводкою. Очевидці розповідали, що бій тривав до світанку. А з першими променями сонця пролунав вибух. Він був такої сили, що уламки будівель, останки людей порозліталися в радіусі кількох сотень метрів: не бажаючи знову опинитися в ролі невільників і терпіти середньовічні знущання, повстанці підірвали склади з боєприпасами, а разом з ними і себе.
— Скажіть, будь ласка, чи відомо щось про людей, які стали учасниками трагічних подій?
— Ми хотіли не лише відтворити хронологію тих подій, а й дізнатись якомога більше про учасників повстання. Нам це вдалося. З'ясувалося, що серед них були радянські військовослужбовці, зокрема рядовий М. Варварян (Вірменія), сержант В. Васильєв, рядовий І. Васьков, молодші сержанти К. Габараєв, А. Єговцев, єфрейтор М. Дудкін, рядовий А. Зверкович, молодші лейтенанти Г. Кашлаков, Г. Кирюшкін, рядові С. Левчишин, М. Павлютенков, Р. Рахинкулов (Росія), молодший сержант С. Рязанцев, рядовий С. Коршенко, службовець Радянської армії М. Шевченко (Україна), лейтенант С. Сабуров (Узбекистан), рядовий М. Самінь (Казахстан).
За найвірогіднішою версією, повстання очолив Микола Шевченко — службовець Радянської армії, який приїхав до Афганістану у січні 1981 року і працював там водієм. Останнього листа від нього дружина отримала влітку 1982 року. У ньому він повідомляв, що доводиться «подорожувати» по всій країні. А в жовтні 1983-го жінка отримала від начальника політвідділу частини, у якій працював Микола, листа. У ньому повідомляли, що «10 вересня 1982 року Микола Іванович Шевченко при виконанні інтернаціонального обов'язку в ДРА, в районі міста Герат, зник безвісти».
Усі подробиці з'ясування долі цієї людини не переповідатиму, скажу лише, що при зустрічі з його дружиною порадив їй звернутися до однієї з міжнародних організацій, яка розшукує військовополонених і тих, що зникли безвісти, офіс якої знаходиться в США. Вона написала туди листа і незабаром отримала відповідь від активістки цієї організації Людмили Торн — колишньої громадянки СРСР. Людмила написала, що влітку 1983 року у складі телевізійної групи з Австралії, яка знімала про радянсько-афганську війну документальний фільм, зустрічалася з Миколою, коли він був у полоні. Вона також повідомляла, що чоловік багато розповідав їй про свою родину, з нетерпінням очікуючи визволення.
Зважаючи на те, що Шевченко потрапив у полон ще 1982 року, можна передбачити, що решта бранців провела в неволі не один рік. На жаль, Людмилі Торн не вдалося визволити жодного з них.
Тривалий час рідні Сергія Коршенка теж нічого не знали про його долю, вважаючи, що він зник безвісти, а мати всі очі виплакала, очікуючи бодай якоїсь звісточки про сина. Зрештою нам удалося натрапити на його слід і з'ясувати, що юнак теж потрапив у полон і був у бадаберській в'язниці. Він, як і його товариші, не скорився, а загинув зі зброєю в руках як справжній солдат. Президент України нагородив рядового Сергія Коршенка орденом «За мужність» посмертно. Нагороду з рук тодішнього глави уряду АРК Сергія Куніцина, до речі, теж «афганця», отримала його мати.
Правду про Бадаберську трагедію, як я говорив, збирали по крихтах. Наприклад, після того як було чимало з'ясовано про цю сторінку афганської війни, українська сторона продовжувала працювати над вивченням версій повстання, що дозволило отримати додаткову інформацію про події: список його учасників поповнився новими прізвищами, зокрема українців В. Духовченка, С. Рязанцева. За клопотанням Української спілки ветеранів Афганістану Президент України Віктор Янукович «За мужність і самовідданість, виявлені при виконанні військового обов'язку» нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня службовця Радянської армії В. Духовченка посмертно.
— Чи триває, Валерію Івановичу, робота щодо з'ясування долі решти учасників повстання?
— Останнім часом цю роботу проводить Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова спільно з Українським Союзом ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), Всеукраїнською громадською організацією «Закінчимо війну», Товариством Червоного Хреста України та Комітетом у справах воїнів-інтернаціоналістів СНД. До них звертаються родичі колишніх військовослужбовців, які загинули, зникли безвісти і потрапили в полон під час війни в Афганістані в 1979–1989 роках і колишні військовополонені.
Завдяки такій співпраці вдалося з'ясувати місця поховань двох військовополонених: Ярослава Клюби, котрий помер у полоні, Миколи Виродова, що пішов із життя при нез'ясованих обставинах. Надано допомогу в реалізації права на встановлення статусу інваліда війни і вирішенні питання про отримання компенсацій колишньому військовополоненому Вікторові Назарову, а також матері загиблого в 1984 році військовослужбовця Титаренка, яка не вірить у факт його загибелі й вимагає проведення ексгумації й додаткових експертиз.
Триває розшук інших військовополонених і тих, які зникли безвісти з використанням ширших можливостей, які відкрилися у зв'язку зі зміною військово-політичної ситуації в Афганістані та навколо нього. Триває створення бази даних ДНК родичів цих людей. Аналізи для ідентифікації останків воїнів відправлено до Комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при Раді голів урядів держав — учасниць Співдружності.
Інтерв'ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ, підполковник запасу
також у паперовій версії читайте:
назад »»»