БАТЬКО І МАТИ — ДВА «СОНЦЯ ГАРЯЧИХ»
Ухвалою Генеральної Асамблеї ООН від 1994 року відзначається Міжнародний день родини. ООН розглядає сім'ю як базовий елемент суспільства, без якого неможливий його розвиток. Від негараздів у сім'ї не застрахований ніхто, а це означає, що «лихоманитиме» і суспільство. Тому так важливо, щоб у кожній родині панувала «сонячна» погода, адже щаслива людина здатна зробити щасливими решту подібних до себе.
15 ТРАВНЯ— МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ РОДИНИ
Умова щастя
«Усе починається з сім'ї,— переконаний завідувач лабораторії сімейного виховання Інституту педагогіки НАПН України Віктор Постовий.— Сім'я як явище є найвищою організаційною, суспільною, моральною і духовною цінністю для людей. Виховання дітей без сім'ї, без батьків стає збідненим, яких би висот сягнула людина в майбутньому. Хоч способи виховання дітей у нових соціально-економічних і суспільних умовах зумовлюють зміну життєвих цінностей української родини, проте незаперечними є духовні цінності й ідеали самої сім'ї».
Відомий педагог Мирослав Стельмахович називає родину «суспільним інститутом», який має свої традиції та особливості. «Українське виховання в сім'ї орієнтується на наш традиційний виховний ідеал, що втілює в собі служіння Богові і Україні»,— писав педагог Григорій Ващенко.
Теза «міцна сім'я — міцна держава» була актуальна завжди — про це свідчать дослідження педагогів. Зокрема, Григорій Ващенко вважав, що давній Рим тримався на міцній сім'ї, бо «любов до родини стала за основу високого патріотизму, пошана до батьків і старших — за основу дисципліни в громадському житті і у війську, вихована в родині працездатність — за основу працездатності в громадському й державному житті, родинна мораль — за основу громадянської моралі».
На думку Григорія Ващенка, розпад Римської імперія розпочався саме з розпаду родини. Ця істина примушує вкотре звернути увагу на виховний момент, адже тільки сім'я здатна виховати свідомих майбутніх батьків. «А це і є запорука повноцінного національного виховання,— переконаний професор Омелян Вишневський.— І, власне, українська сім'я мусить також стати головним інститутом виховання. А звідси — завдання суспільства і держави — всіляко сприяти саме її зміцненню». Як? Звісно, підтримувати матеріально, створювати умови для всебічного духовного відродження.
Утім, якщо держава ще може підтримати матеріально, то про піднесення власного культурного рівня батьки мають дбати самостійно. Бо про яке виховання дітей може йтися, якщо виховувати потрібно дорослих? Адже саме від батька й матері залежить, якими виростуть їхні діти. «Батьківська єдність — важливий закон виховання»,— стверджують педагоги. На жаль, у реальному житті ця істина є далекою від реальності. Опитування, проведене серед підлітків і старших школярів, свідчить: близько 90 відсотків із них найближчою людиною в сім'ї вважають матір.
Він підпирає один кут хати, а вона — три
Зрештою, це і не дивно, адже в українській родині мати завжди була головною дійовою особою. Стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки, а їхні взаємини — на демократичних засадах. Згадаймо також звичай, який здавна існував в Україні: дівчина сама могла посвататися за парубка; приносила в хату хліб, ставила на столі й чекала відповіді від батьків свого обранця. Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для інших народів, де повним власником був лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала головою сім'ї (а нині хіба не так?), недаремно ж мовилося у прислів'ї: «Чоловік підпирає один кут хати, а жінка — три».
Як вважають дослідники, емансипованість української жінки була продиктована вимушеними обставинами. Це і визвольні війни, і козакування, і чумацтво — через відсутність сильної половини жіноцтво брало на себе чоловічу роботу. Як стверджує педагог Мирослав Стельмахович, українцям здавна був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду. Вони мали у своєму Пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною,— Рід і Рожаницю. Людина не мислила свого щастя без сім'ї, без домашнього вогнища: «Без сім'ї немає щастя на землі».
«От і в наш час, такий складний, неоднозначний і нестабільний, на долю й плечі жінки-матері випали чи не найбільші випробування — бути жінкою й матір'ю, бути продовжувачем роду людського і його вихователем, бути тією давньою богинею Рожаницею»,— пише педагог Віктор Постовий.
Від мами залежить, якою буде «погода» у родинному гніздечку. Чи зуміє мама створити такі умови, коли комфортно почуватимуться всі — і дорослі, й діти? На жаль, занепад духовних засад, що здавна були притаманні українському суспільству, боляче вдарив по сім'ї. Адже щастя родини залежить від того, наскільки досконалим і гармонійним є суспільство.
«Занепад сімейного буття помітний нині в багатьох цивілізованих державах, і він теж є виявом загальної духовної кризи,— зазначає професор Омелян Вишневський.— І все ж в нашому суспільстві криза родини є специфічною й значно глибшою — найперше через навмисне руйнування її духовних засад, до чого більшовицький режим виявляв особливий хист. У 1930–1940-х ущент зруйновано економічну основу сім'ї — її господарство. Винищено кращих хліборобів, що любили землю і створювали міцні сім'ї, дискредитовано любов до села і сільського господарства». А далі — штучний голодомор, руйнування родини, розстріли «класових ворогів», «конвеєризація виховання»,— усе це не могло не позначитися на природі самої родини.
У семи няньок...
«Батьків треба спочатку виховувати, щоб вони потім виховували власних дітей». Мені пригадалися ці слова літньої вчительки Тамари Євгенівни. Вона була переконана, що батьківські «всеобучі» допоможуть подолати прогалини у виховному процесі. У справедливості її слів переконуюся щоразу, коли чую про сина знайомих — Сашка. Пам'ятаю його ще дошкільням, коли вайлуватий, спокійний хлопчина збирався до першого класу. У малого Сашка був навдивовижу каліграфічний почерк. А ще він любив малювати величезних динозаврів і розповідати про них чудернацькі історії. «Сашко,— лунав цієї миті роздратований голос його бабусі,— не заважай дорослим! Не чіпляйся до людей зі своїми химерними розповідями! Краще йди трохи підкріпись!»
Мені цікаво було розглядати його малюнки і слухати ті історії. Очі хлопчини світилися радістю — йому було приємно, що на всьому білому світі знайшлася бодай одна доросла людина, яка слухала його оповідки. Рідним Сашка ніколи було вислуховувати його історії. Знервована і завжди втомлена бабуся переймалася лише тим, аби нагодувати онука. Розмови вона вважала справою другорядною. Щоправда, годувала малого від душі. Результати не забарилися: малюк на очах перетворювався на неповороткого хлопця.
Звідси й почалися його маленькі біди, які наростали. Ображали однокласники, вчителька не лише не заступалася, а й собі глузувала. Коли до школи прийшла бабуся, заявила їй, що Сашко відстає у навчанні, і його потрібно перевести на індивідуальні заняття. Стурбована не на жарт бабуся намагалася з'ясувати, що ж насправді відбувається з онуком. Але вчителька правила своє: «Не встигає у навчанні. З однокласниками не контактує».
Якби на шляху бідолашного Сашка трапилися мудрі, доброзичливі дорослі, подальшої біди можна було б уникнути. Проте найголовніше «але» полягало в тому, що вдома ніхто не намагався його бодай вислухати. «А чи були у Сашка батьки?» — запитає читач. Були. От тільки — які? Сашкова мама була зовсім юна, коли на світ з'явився син. Не мала жодного бажання ним опікуватися, «відфутболивши» малого на бабусю. Татусь подався шукати кращої долі за моря-океани. Про сина спочатку вряди-годи згадував, а потім і зовсім забув. Юна матуся більше переймалася своїм новим приятелем, аніж турботами про сина. Отак і «списали» Сашка, переконавши його у «неспроможності» вчитися. Учителі перевели бідаху на індивідуальне навчання. Та хіба заміниш щоденне спілкування з однолітками відвідинами вряди-годи школи? Хіба навчишся усіх тих премудростей, яких здатна навчити лише «школа життя?»
Уникати крайнощів!
...У малого Дмитрика була «перспектива» повторити долю мого знайомого Сашка. Дарма, що між собою хлопці незнайомі і ніколи в житті не зустрічалися. У хворобливого Дмитрика теж не заладилося шкільне навчання. Відчувши слабинку, на нього накинулися меткіші однокласники. Утім, на відміну від Сашка, малий Дмитрик мав люблячу маму, яка, попри його кволість і хвороби, наполегливо працювала над розвитком сина. Вчителі так само радили перевести малого на індивідуальне навчання. Мовляв, шкільну програму «не тягне». Але жінка відчула материнським серцем, що педагоги не стільки турбуються про її сина, скільки про власне спокійне життя. Та вчителі і не приховували від стривоженої матусі своїх намірів. Але жінка шукала найменшої нагоди, щоб допомогти своєму чаду.
Доля привела її до лабораторії сімейного виховання Інституту педагогіки, яку очолює Віктор Постовий. Так науковці лабораторії і познайомилися зі школяриком. «Мама розповіла, що вона з хлопцем уже побувала на засіданнях педагогічних комісій, і ніхто нічого суттєвого, на її думку, не порадив. Більшість сходилася в одному — хлопця слід направити до спеціальної школи, оскільки він відстає у фізичному та психічному розвитку від однолітків,— пригадує Віктор Григорович.— Переводити туди сина мама відмовилася».
Віктор Постовий, розпитавши жінку про родину, попросив залишити їх із Дмитриком наодинці. Що ж з'ясувалося? Виявляється, у хлопця є інтерес до історії, особливо стародавнього світу. Особливу повагу в нього викликали постаті героїчні, сильні духом і міцні фізично. А коли почали говорити про козаків, то здивуванню педагогів не було меж. «Дід колись казав, що і наш рід походить від козаків. Не знаю, може й так»,— із помітним сподіванням сказав Дмитрик. Віктор Постовий побачив у школяреві непересічну особистість. Як з'ясувалося, хлопчик був не таким уже й відлюдькуватим. А ще любив майструвати, читати, охоче переповідав кінофільми.
Так Дмитрик був «реабілітований» і продовжив навчатися у загальноосвітній школі. А якби не наполегливість його мами? Психологи нагадують: вірити у власних дітей треба навіть тоді, коли в них уже ніхто не вірить. І любити вимогливою любов'ю, бо як черствість, так і надмірна м'якість у родинному вихованні є шкідливими. Батько і мама — два люблячі серця, два «сонця гарячих», які зігріватимуть дітей і на великих відстанях.
«Настав час,— писав Мирослав Стельмахович,— коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної педагогіки, до відродження традиційного статусу родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов'ю до дітей і відданістю святому обов'язкові їх виховання».
Якби ж то настанови педагогів так легко було втілити в життя! Але в цьому немає нічого неможливого, аби було бажання, насамперед у батьків. Приміром, багато психологів радять створювати в родині демократичну атмосферу, поважати права дітей. Але як цього досягти на практиці? — непокояться батьки. А от український педагог Григорій Ващенко радив іти «середнім шляхом», уникаючи як крайнощів «вільного виховання», так і «виховного деспотизму». Не варто намагатися «переробити» дитину під власний «стандарт», нехай випробовує власні сили. Але й про мудру допомогу батьків не слід забувати. Батькам — якомога менше звертати увагу дитини на саму себе, натомість розширювати її права і постійно залучати до діяльності. І, звісно, нагадують педагоги, саме родина має потурбуватися про виховання характеру дитини.
Справді, вада сучасного родинного виховання в тому, що батьки, захоплюючись інтелектуальним розвитком дитини, недооцінюють потребу розвитку її характеру. «Вундеркінди» рідко розвиваються в гармонії з навколишнім світом. У таких випадках Костянтин Ушинський радив більше уваги приділяти фізичній культурі, фізичній праці, прогулянкам на свіжому повітрі, холодному купанню. Запорукою повноцінного розвитку педагог називав рівновагу духовного, душевного і фізичного виховання.
«А хто ж цим займатиметься, якщо у наших родинах і школах панує суцільний матріархат?» — запитає читач. Справді, важко виховати особистість із загартованим характером, коли немає батьківської і материнської єдності. Вчителька навряд чи може бути взірцем для хлопчика. Йому потрібен еталон чоловічий. У родині, під опікою обох люблячих батьків. Нехай буде більше щасливих родин, у яких підростають щасливі діти. «Де згода в сімействі, де мир і спокій, щасливі там люди, блаженна сторона»,— хіба не правий був класик Іван Котляревський?!
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»