ДЕНЬ ГНІВУ
РОЗ'ЄДНУЮЧИ НАЦІЮ, ПРИ ЦЬОМУ ФОРМАЛЬНО ЗАКЛИКАЮЧИ ДО ОБ'ЄДНАННЯ, ВЛАДА ГРАЄТЬСЯ З ВОГНЕМ
День Гніву, призначений вітчизняною опозицією на завтра, справді мусить дати бодай якусь відповідь на запитання: а куди, власне, наша держава рухатиметься упродовж найближчих місяців?
Біда лишень у тому, що опозиція в Україні — це не зібраний воєдино потужний механізм, котрий здатен демонструвати владі усі її недоліки. В якійсь недавній публікації довелося прочитати, що Вікторові Януковичу неймовірно поталанило з опозицією. Тут важко щось заперечити. Хіба додати, що Президент та його найближче оточення доклали усіх зусиль для того, щоб опозиція в Україні була саме такою.
Своя сорочка — ближча до тіла?
Ситуація для проведення акцій саме тепер — цілком підходяща. І річ навіть не в тім, що соціальний стан переважної більшості громадян наближається до критичного. Просто нині, після святкування Дня Перемоги, в суспільстві знову почала накопичуватися критична маса невдоволення.
Головних висновків, що напрошуються після цьогорічного 9 травня — кілька. Перший: Президент Віктор Янукович так і не ризикнув підписати ухвалений парламентом закон про обов'язкове вивішування на державних установах поряд із державним знаменом ще й червоного прапора. Фактично, ситуацію було спущено «на гальма». Навіть попри те, що напередодні свята, перебуваючи у ветеранському шпиталі в селі Циблі, Віктор Янукович обіцяв підписати згаданий документ.
На думку більшості політологів, саме таке «замовчування» цієї «червонопрапорної» епопеї наразі найвигідніше для Віктора Федоровича. Він просто самоусунувся від цього скандального процесу і нібито навіть вийшов сухим із води. Зрештою, хто схотів, мав можливість покрасуватися 9 травня у червоному антуражі. Хто ж був категорично проти — непідписаний парламентський бестселер проігнорував.
Однак проблема, посіяна депутатами три тижні тому, виявилася значно більшою, про що ми вже розмірковували на наших шпальтах. Передусім тому, що «червонопрапорне» рішення неабияк збурило суспільство. Видається, що нинішня логіка «регіоналів» полягає в наступному. Ухваливши відповідний законопроект, вони подивилися на суспільні настрої: наскільки широкі маси готові до протестів? Картина виявилася близькою до точки кипіння, тож президентський підпис під документом так і не з'явився. От тільки біда, що немає жодного бажання захоплюватися з цього приводу.
«Палкий привіт» від дітей війни
Вочевидь, певною несподіванкою для влади стала надзвичайна суспільна й політична активність того громадського прошарку, котрий іменують «дітьми війни». Ток-шоу Савіка Шустера напередодні Дня Перемоги вигідно виділялося серед багатьох попередніх саме завдяки участі в ньому людей, народжених упродовж 30-х — 1945-го років.
Так «історично склалося», що комуністи, а віднедавна й представники Партії регіонів традиційно записують людей старшого віку до свого електорального надбання. Однак такої потужної відсічі, яку отримали «регіонали» від дітей війни, важко було спрогнозувати. Особливо після того, як депутат Владислав Лук'янов зневажливо закинув: «Кого ви тут зібрали?» Аргументовані, патріотичні і, головне, сповнені гідності відповіді дітей війни пригвоздили балакучих «регіональних» спічрайтерів до своїх крісел. Немає жодних сумнівів: від цих людей вони не очікували отримати такої серйозної відсічі.
Вважаю, що й зусиллями дітей війни центральна влада не перетворила День Перемоги на спроби з'ясування стосунків між громадянами різних поглядів у Києві. Столиця пережила 9 травня відносно спокійно — без подвійних прапорів на державних установах і без комуністичної істерії. Хіба що з мало не непритомними ветеранами біля музею Великої Вітчизняної під час роздачі фронтової каші та ста грамів...
Провокації по-львівському...
На жаль, цього не можна сказати про Західну Україну, де провокаційні вибрики партії «Родіна» зробили свою справу. За кілька днів до 9 травня Львівський окружний адміністративний суд заборонив проводити у місті Лева будь-які (!) заходи. Однак для «Родіни» закони, схоже, не писані. З мовчазної згоди міліціянтів представники цієї політичної сили розгорнули червоний прапор на пагорбі Слави.
Найпарадоксальніше, що більше ніхто (в тому числі навіть народний депутат-«регіонал» Петро Писарчук) не зміг потрапити ані на пагорб, ані до ветеранських могил. Таке враження, що з Києва до Львова надійшов якийсь негласний циркуляр: нехай хоч на кілька секунд, але червоний прапор помайорить-таки над цим містом! Зрозуміло, що істинних сценаристів цих подій не можна буде відшукати і вдень з вогнем. А вину за всі події справно намагатимуться покласти тільки на «свободівців» та інших радикально налаштованих політиків.
Хоч, чи й так уже «радикально»? Щось не пригадується, щоб львівські вулиці бачили такий апогей протистоянь саме 9 травня. На 7 листопада — так, на якісь ленінські дні — поза всіляким сумнівом. Але День Перемоги у місті Лева раніше проходив значно спокійніше. Тож чи не від парламентського рішення про вивішування червоних знамен потрібно «танцювати»? Провокації, хоч під якими б кольорами вони проводилися, народжують саме таку картину, яку ми спостерігали 9 травня.
...і по-луганському
Хоч би що говорили представники влади про червоні знамена, а на ділі усе, пов'язане з ними, виявилося політичною технологію заради поляризації країни. Отож дуже цікаво було чути з вуст Президента Януковича такі слова, сказані 9 травня: «Заради дешевої популярності деякі «діячі» намагаються знову розколоти українців... Запевняю — держава надасть гідну відповідь усім, хто прагне погрітися біля кривавого багаття. Курс на розвиток громадянської нації, поглиблення міжнаціонального порозуміння і міжкультурного діалогу всередині країни, курс на забезпечення добросусідських відносин і взаємовигідного партнерства у зовнішній політиці будуть здійснюватися неухильно».
Власне, кому адресована ця сентенція? Хто, як не сама влада, робить усе з точністю до навпаки до сказаного в цьому президентському постулаті?
Чи не найяскравіший приклад «об'єднання країни» було продемонстровано в Луганську. Тутешні представники Партії регіонів та КПУ (котрі стовідсотково — місцева владна еліта) організували захід під промовистою назвою «Стрічка пам'яті — символ Перемоги, що зв'язала покоління». По місту було розтягнуто георгіївську стрічку завдовжки 15 кілометрів. Тримали її переважно представники молодого покоління — учні луганських шкіл.
Однак на цій, справді масштабній акції, не було жодного (!) державного прапора — лише знамена неіснуючої держави, а також партійна символіка «регіоналів» та комуністів.
Себто виходить, що луганська влада пішла значно далі своїх загальноукраїнських колег. Якщо ті, принаймні поки що, допускають можливість використання національної символіки на рівні з радянською, то тутешнім «царькам» синьо-жовте знамено муляє так, що його не хочуть бачити взагалі.
Спостерігати за тим, як луганський міський голова Сергій Кравченко невпевнено переминався з ноги на ногу і боязко озирався навкруги після запитання журналіста: чому, власне, державна символіка отримала таке приниження? — було просто нестерпно. Але ще гірше слухати «пояснення» лідера парламентської фракції Партії регіонів, вихідця з Луганщини — Олександра Єфремова. Мовляв, захід організовував обласний осередок ПР, тож міська влада не в силі тут на щось впливати.
Цими словами пан Єфремов, по-перше, продемонстрував істинне ставлення власної політичної сили до державних символів. Зрештою, був би він хоч трішечки патріотом, міг власноручно з'явитися на цей масштабний захід з синьо-жовтим знаменом. Принаймні, показав би приклад своїм партійним колегам.
По-друге, депутат-«регіонал» неабияк попустив мера Луганська. Вибачте, а що ж це за влада, котра не може вплинути навіть на такі речі? Що ж тоді говорити про її інші, значно масштабніші функції...
Не просто прапор
Підготовка й проведення одного з найсвятіших свят знову оголили проблему сприйняття окремими політиками існування України як такої. Ну скажіть, будь ласка, як можна сприймати, скажімо, ось таку заяву ще одного коаліційного очільника, комуніста Євгена Царькова: «При всьому офіційному статусі жовто-блакитного знамена у нього є свої моменти. Якщо будь-якого ветерана запитати, з чим він асоціює жовто-блакитний прапор під час Великої вітчизняної війни, він відповість: з поліцаями та колабораціоністами. І жовто-блакитний прапор ніколи не був прапором регулярної армії, яка боролася з фашизмом. Тому з історичної точки зору на святкуванні Дня Перемоги доречним є саме червоний прапор».
Передусім, дивно: коли пан Царьков устиг провести таке масштабне опитування ветеранів з приводу їхнього ставлення до державної символіки? А по-друге, просто цікаво: а з чим асоціюють, скажімо, російські ветерани нинішній державний стяг РФ? Адже нікому з російських політиків і в голову не приходить якось паплюжити свій триколор.
Користуючись термінологією пана Царькова, з історичної точки зору комуністи (а тепер — і «регіонали») намагаються усіляко нав'язати нашому суспільству думку, що незалежна Україна виникла лише з УРСР. І все, що було там,— це позитив, котрий, ніби священну корову, не можна критикувати і сумніватися у «правильності» тих чи інших дій і вчинків. Зокрема, це стосується й символів.
Тим часом абсолютно забувається така сторінка нашої державності як, скажімо, часи УНР. Державним тоді був саме синьо-жовтий прапор. А червоний, під яким виступали комуно-більшовицькі війська, якраз сприймався переважною більшістю населення як завойовницький і аж ніяк не ніс позитиву і єднання, про яке так любить говорити чинний глава держави.
«Ігри» з поверненням у радянське минуле (нехай навіть епізодичне), усе частіше пропоновані владними представниками, небезпечні ще й тим, що у тій-таки Російській Федерації шовіністичні настрої останнім часом розгораються досить активно. Достатньо поглянути на постійні вояжі в Україну патріарха Кирила з його ідеєю «русского мира»... Причому, якщо раніше з північного сходу в Україну накочувалися лише комуністичні нотки, викликані певною ностальгією за радянськими часами, то нині усе частіше відчуваються саме імперські замашки. З домішками комуно-більшовицьких настроїв. Ну просто-таки пекельна суміш для незміцнілої держави, якою, на превеликий жаль, усе ще залишається Україна...
* * *
У ситуації, яку ми маємо нині, День Гніву, запланований опозицією, міг би стати чудовим продовженням останніх суспільних дискусій. У тому контексті, що чинна влада нині може хоч якось прислухатися лише до широкого громадянського багатоголосся. А багатоголосся по-українському, як уже не раз доводила історія, буває дуже переконливим. Єдине запитання: чи здатна це усвідомити чинна вітчизняна влада?
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»