ПОЛІТ ІЗ ГОРЛОВОЇ ГОРИ
Весна, сонечко радо котиться до Пасхи, завтра Вербна неділя — і Сковорода знову покликав нас у дорогу. Цього разу не в мандрівну далеч, не в степову Слобожанщину чи виноградний Токай, а напряму від дніпровських круч — у своє босоноге дитинство, причепурене полотняною сорочиною отроцтво,— здогадалися? — до славного козацького гнізда Чорнухи. Запросив на День довкілля, який припав цього року на 16 квітня — посадити на своїй улюбленій Горловій горі діброву, якою замріявся пізніше в «Саду божественних пісень»: «О дуброва! О зелена! О мати моя родна».
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Зваба давніх легенд
Відгукнулися, хоч у кожного справ вище голови. Леонід Андрієвський, директор видавництва «Криниця», мав терміново здати на виробництво унікальну другу книжку «Художники Києва». Непосидючий і невловимий, як Сковорода, Борис Войцехівський вщерть заклопотаний козацьким святом у Мамаєвій слободі й відкриттям Шевченківської світлиці у Прилуках. Полишив на редакційному столі недописаний матеріал і хутко приєднався до нас кореспондент «Сільських вістей» Анатолій Кизлов. І тільки я готовий їхати, летіти до рідних Чорнух за будь-якої погоди.
А погода не балувала. На середині шляху нас зустрів у лице, у переднє скло авто заливистий дощ і пронизливий вітер зі срібними сніжними нитками, та й на самій дорозі доводилося перескакувати з однієї смуги на іншу, бо десятки асфальтоукладачів утюжили дорогу на Харків, на Євро-2012. Побажали рекордів метким ремонтникам у жовтих накидках, адже час уже притискує.
Після хутора Гільців, на повороті до Чорнух, нас зустрічають місцеві законодавці: голова районної ради Олександр Кривенко і його заступник Микола Кривчун — і так радісно бачити їх у дружній парі, якій по силі й спільна робота, і по радості вдячна любов до свого славного земляка, юного Григорія. Тож я зазираю крізь скло на заднє сидіння їхньої машини, але поки що не бачу чорнявого хлопця, підстриженого під горща. Може, на Горловій горі пощастить.
Не заїжджаючи до містечка, кружним вимахом польової дороги дістаємося залісненого чолопка Горлової гори. Боже мій, який оковид відкривається з неї: на весь небесний екран розкрилилися козацькі Чорнухи з сяючою маківкою Покровської церкви посередині. Як тут не стрепенутися душею, не розкинути руки для польоту!
Горлова гора в юності Григорія Сковороди — то знакова мітка й перша мета. Ранками з хатнього подвір'я він через кучеряві сади й комишову Многу вітався з нею — і не тільки душевно. Разом із однолітками збігав на її верхівку, а то й сам у задумі піднімався на гірську маківку. З неї, ще й ставши навшпиньки, дивився у синю далечінь, мріяв полетіти у манливість небесного простору.
Зараз я обережно, аби не прим'яти першу зелену траву, йду краєм кручі й точно знаю, що цими стежками ходив хлопець Григорій і так само милувався живим килимом із ніжних пролісків у яскраво-синьому цвітінні. При цьому не забуваю розпитувати своїх супутників, хочу дізнатися, звідки походить назва «Горлова гора».
Микола Лисенко представляється художником-підприємцем, він прикрашає обличчя Чорнух, малює бігборди, плакати-запрошення до музею Сковороди. До нашого приїзду встиг поставити на горі щит: «Тут посаджена дубова діброва на честь 300-річчя від дня народження Сковороди». Микола виводить назву гори зі слова «гирло»: «У дитинстві начувся від старих людей давніх переказів, що наша Многа була колись повноводною річкою, нею плавали великі козацькі човни, на веслах і під вітрилом, і тут ось під горою, у заворотному гирлі, була перевальна пристань для навколишніх сіл. Мабуть, так і було, бо ще недавно, в дитинстві, коли ми купалися біля старого мосту, то дна діставали, лиш глибоко пірнувши».
У вчителя історії Кизлівської загальноосвітньої школи, прямого нащадка козацького роду Миколи Лещенка, своє пояснення назви гори, на якій ми зараз зібралися посадити сковородинську діброву. «Через закущену, порослу лісом гору,— впевнено говорить він,— проходив торговельний шлях із Чорнух на Сухоносівку, далі на Постав-Муки і ще далі на ярмаркові Лубни... І от любителі легкої наживи, по-тодішньому злодії, перестрівали на горі валки з мішками із житом на мливо, крамом, збіжжям і брали купців «на горло», грабували і розчинялися в хащах. Тож не буду особливо переконувати, звідки пішла назва нашої гори».
«Отже, на вибір два варіанти,— вступає в розмову народний художник України Леонід Андрієвський,— і щоб залишити один, треба добре покопатися в старих книгах, картах, дослухатись якомога більше людських переказів. І суть не просто в уточненні походження назви. Проблема тут ширша, завдання глибше. У чому ж?
Кілька разів на рік я з друзями-сковородинцями буваю в Чорнухах, тепло зазнайомився з його гостинними мешканцями. Бачу: чорнушани свято бережуть пам'ять про свого видатного земляка, щиросердно відзначають пам'ятні дати його життя, урочисто проходить щорічне свято «Благословенні ви, сліди...» І все ж... Усі сковородинські заходи — шкільні, музейні, районні та обласні — проводять на відомій літературній основі: прозових книгах, віршах, піснях, шкільних творах. Усе це заслуговує доброї оцінки, але я хочу зустрітися, поговорити саме з чорнуським Сковородою, яким його уявляють по селах, побачити його живим хлопчиком, дізнатися, чи навідувався він у Чорнухи з Києва, Петербурга чи зі Слобожанщини, на якому цвинтарі, хай вже згладженому часом, лежать його батьки Пелагея і Сава, як склалася доля його чорнухинських родичів і однолітків. Такі подробиці оживили б уже добре заглянцьований образ «старчика Григорія».
«Дійти до живого повнокровного Сковороди непросто, але можна,— продовжив розповідь Л. Андрієвський.— Так само як Шліман колись перевернув гори землі на узбережжі поруч із проливом Дарданелли і відкрив світові легендарну Трою з гомерівської «Іліади», треба перегорнути тисячі архівних аркушів у сховищах насамперед Лохвиці, далі Прилук, Лубен, Полтави, нарешті Києва, і таким чином визволити ще не відомого Сковороду з полону забутих документальних свідчень і зустріти в Чорнухах мудреця в новому життєвому одязі. Раптом із тих наполегливих шукань випірне перший твір Сковороди «Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної». Це було б відкриття відкриттів!
Є ще одне незамулене, невичерпне джерело: розсіяні по Чорнухинському краю, по Україні легенди, а то й міфи, передані від покоління до покоління народні перекази про Сковороду. Наведу вже ближчий нашому часові приклад.
У 20-х роках минулого століття в селі Каврай на Черкащині поселився на десятиліття молодий учитель Степан Нехорошев. Найперше відкрив для дітей школу і водночас пішов із власноруч зробленим зшитком слідами-переказами Шевченка і Сковороди. За життя записав 60 тисяч свідчень-розповідей кількох поколінь своїх співвітчизників. Безцінні документи зберігаються в архівах Санкт-Петербурга, Черкас, Золотоноші, в музеї Каврайської загальноосвітньої школи.
Цей духовний подвиг можуть (і повинні!) повторити Чорнухинський літературно-меморіальний музей Г. Сковороди, загальноосвітня школа його імені, інші школи району. Тим більше, що музей очолює вчитель-історик Микола Соляник, йому, як кажуть, і карти в руки. Коли організують першу сковородинську пошукову експедицію, я перший запишусь до неї, запрошу і друзів-однодумців.
Сковорода говорив: бери вершину і матимеш середину. Наступного року Чорнухинський музей відзначатиме 40-річчя відкриття. Не знайти кращого приводу, аби організувати й провести на його базі наукову конференцію, скажімо, під робочою назвою «Хто Ви, Григорій Сковорода?» Такий задум, переконаний, підтримають патріоти Сковородинського краю голова райдержадміністрації Анатолій Бойко, голова районної ради Олександр Кривенко і його заступник Микола Кривчун, начальник відділу культури Лідія Лець, чорнухинська громада. А наукова громадськість, особливо молоді дослідники Києва, Харкова, Переяслава-Хмельницького, інших міст зроблять новий прорив у дослідженні життя і творчості Сковороди. Одне слово, бери вершину, Чорнухинський музей!
Тепер сам себе спиню,— говорить Леонід Андрієвський,— і берімося всі разом до садіння Сковородинської діброви...»
Зростай, діброво!
До свята посадки тендітних дубків на честь славетного земляка готувалися всім миром: на Горлову гору в плямистих комбінезонах піднялися трудівники Чорнухинського держагролісгоспу на чолі з головним лісничим Юрієм Коломійцем, працівники райдержадміністрації, районної ради, музейники, вчителі, молодь. Трактор, пихкаючи, проборознив одногектарну ділянку між лісовою окрайкою гори і скіфським курганом (ох, давно вже подзьобаним «чорними» археологами) — і вона чимось нагадала мені пунктирні зображення в пустелі Наска, що в Південній Америці.
Головний наш садівник Борис Войцехівський аж затремтів, побачивши рівно помережану земельну плахту,— адже тут підніметься ще один «живий пам'ятник» Сковороді. Скільки вже таких зелених див на рахунку Бориса Михайловича, й не полічиш: у Переяславі-Хмельницькому, Брусилові, Прилуках, інших місцях, не забути б ще діброву в селі Ковалях під Чорнухами. А скільки ще попереду радісних пошлюблень сковородинських гаїв із рідною землею!
Леонід Андрієвський вимочив жмут тоненьких дубочків у земельній лунці, для надійності прилив корінці свіжонаточеним березовим соком, якого зачерпнув ківшиком із бідона, що стояв обабіч, і зайняв першу борозну від кургану. Обома руками наліг на дерев'яну ручку меча Колесова й виглибив гостинну щілину, в яку Володимир Войтенко, наш супутник у сковородинських поїздках, устромив першого саджанця. А далі Леонід, який немов народився для лісничої справи, повів один за одним дубки далі по борозні.
Меч Колесова — давнє й випробуване знаряддя садіння лісу. Згадую, як у п'ятдесяті роки минулого століття ми, учні Мокиївської середньої школи, налягали на мечі (а вони були більші й важчі, з металевими ручками) і на колгоспних полях виконували сталінський план перетворення природи. Високі лісові смуги, що оперезали чорноземні лани, чинили опір навальним весняним вітрам, стали окрасою наших краєвидів. Із болем бачиш, що тепер зелену красу й захисток урожаїв вирубують на паливо, на деревину в господарстві. Ріжуть просто по серцю, по нашій історії.
За правофланговим Леонідом Андрієвським задублював свою борозну Борис Войцехівський у парі з просто-таки космонавткою в блакитному комбінезоні Валентиною Лукашенко, яка відає в райдержадміністрації найпершою справою — фінансами. Свій четвертий рядок Леонід Андрієвський закруглив першим, Борис Михайлович не наздогнав його лише на кілька дубків, що ж, молодість (це я про Леоніда) приходить у змаганні першою.
Директор музею Микола Соляник із помічницею Людмилою Кочур, працівницею районного Пенсійного фонду, прийшов третім, думаю, це він свідомо пропустив уперед старших. Так і дихнуло від цієї картини ностальгією за соціалістичним змаганням — «могутнім важелем підвищення продуктивності праці».
Та й усі попрацювали на славу. І усі разом не забули посадити дубки на двох центральних рядах від імені редактора-засновника газети «Дзеркало тижня» Володимира Мостового і генерала-отамана Українського козацтва Івана Орендочки, які цього разу не змогли зробити сходження на Горлову гору через невідкладність державних справ.
Після завершення великої роботи зібралися у щойно зведеній бесідці-наметі під крилом прозорої плівки, що лопотіла на вітру. Звичайно, нашу альтанку не порівняєш із килимовим наметом лівійця Каддафі, який він ставив на Красній площі під час свого приїзду до Москви. Проте нас зігрівало тепло нашої сковородинської здруженості й радував око ліловий букетик весняного першоцвіту посеред столу. І, звичайно, трунок у пляшках, не схожий на березовий сік.
Задумки на завтра
За гостинним столом головним центром тяжіння став Борис Войцехівський — генерал за службою, дипломат за натурою. З яким піднесенням він говорив про зелені «живі пам'ятники» видатним українцям, готовий посадити священні Шевченківські й Сковородинські гаї по всій Україні!
Так само без передиху вирішив із молодими достойниками Миколою Кривчуном і Олександром Кривенком питання, які тримав наостанок. Тепер у Чорнухах у липні відбудеться другий пленер «Чорнухинська Сковородіана». Перший минулорічний пленер став художньою подією: роботи студентів Академії образотворчого мистецтва демонстрували в Музеї-квартирі Павла Тичини, про них писали «Демократична Україна», журнал «Пам'ять століть», інші видання. Сподіваємося на творчий успіх і наступного пленеру. Із задоволенням було прийнято передану через Бориса Михайловича пропозицію президента гільдії медоварів України Василя Барабаша про закладку на Чорнухинщині розсадника липи — нехай по всій нашій землі гудуть і рояться над медоносними липами хмари бджіл. Життя наше стане солодшим.
Для себе Борис Войцехівський занотував у кореспондентському блокноті загадку на завтра. Коли він почув від учителя-історика Миколи Лещенка несподіване: «Тарас Шевченко замалював у Чорнухах хату, точніше рештки хати Сковороди, що стояла на вигоні, а також старовинні церкви в селах Городище та Вороньки», то його очі загорілися новим пошуком. Побажаємо йому успіху, а радше приєднаємося до нього.
Перед від'їздом Лідія Лець взяла мене за руку й вивела на пагорок перед посадженою дібровою, сказала: «Тут ми поставимо великий гранітний камінь, на якому напишемо, що сюди на Горлову гору любив сходити юний Григорій Сковорода. Тут думав, мріяв, милувався красою природи. Вже й конкурс на кращий напис оголосили, запрошуємо і киян...»
Далі про свої невідкладні турботи, переказані мною: «Позаминулого року, можна сказати, всією Україною посадили на майбутнє відзначення 300-річчя від дня народження Сковороди на правій стороні від музею, під Ковалями, червонолистяну діброву, сьогодні на Горловій горі заклали гай із черешчатого дуба, близько трьох тисяч деревець. Час біжить стрімко, не встигнемо озирнутися, як зашумлять верхівками висаджені з любов'ю деревця. Виведемо з музею сюди екскурсії, поставимо в дібровах пам'ятні знаки, пасіки, які так любив наш земляк, зведемо старовинні хатки, альтанки для відпочинку й замилування зеленою красою».
Так сковородинські діброви перетворюються на філії музею, який врешті-решт переселиться до нового приміщення, поповниться новими експонатами і, сподіваємося, одержить статус обласного підпорядкування, а згодом і Національного літературно-меморіального музею Г. Сковороди.
...На прощання я ще раз пішов у задумі на маківку гори і між берізками й сосонками побачив (чи мені здалося?) чорнявого хлопця, який підійшов до краю гори і, розкриливши руки, полетів над Чорнухами, далі на золотоверхий Київ, ще далі у весь широкий світ...
Це я побачив наяву чи це промайнули перед очима кадри з майбутнього художнього фільму «Садівник щастя»? Хай буде і так.
Володимир СТАДНИЧЕНКО, лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди
також у паперовій версії читайте:
назад »»»