ЯК ОСКАРЖУЮТЬ КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ
Наступного тижня Верховна Рада планує розглянути законопроект, в якому пропонує удосконалити порядок оскарження постанови про порушення кримінальної справи, встановлений ще у січні 2007 року. Тема ця надзвичайно актуальна для вітчизняних правоохоронних органів, а тому на ній варто зупинитися докладніше.
Сама ідея запроваджених чотири роки тому нововведень була хорошою. Усім відомо, що слідчі «теж люди» і можуть не лише помилятися та допускати недбалість, а й навмисне чинити службові підроблення і зловживати владою. Тож нерідко трапляється, що обвинувачену людину протримають півтора року під арештом, перекопирсають купу пов'язаної з її особистим життям брудної білизни, а потім виявиться, що зібрані докази не варті виїденого яйця, і суд виносить виправдувальний вирок. А платники податків потім ще й відшкодовують несправедливо ображеній особі заподіяну їй моральну і матеріальну шкоду.
Від 2007 року стало можливим оскаржити порушення кримінальної справи у суді і добитися скасування постанови про її заведення. Формально така процедура дещо підміняє собою повноцінний судовий розгляд з винесенням того чи іншого виду вироку, однак вона дозволяє усунути помилку слідчого ще на початковій стадії розслідування. Зрозуміло, що судді теж усі далеко не ангели і можуть помилятися, однак у такій делікатній справі, як притягнення людини до кримінальної відповідальності, краще задіяти дві пари очей, аніж одну: чого одна не добачить, те, можливо, інша примітить.
Проте сталося так, що тоді, у грудні 2006 року, законодавець, напевне, так запально молився, що трішки розбив лоба, бо разом із корисними новаціями до Кримінально-процесуального кодексу пролізли й дуже сумнівні, котрі згодом утворили низку підводних каменів слідства.
Стисло охарактеризуємо три найбільші з них.
Перший — згідно зі статтею 236-7 КПК оскаржити постанову про порушення кримінальної справи може не лише обвинувачуваний і потерпілий (якщо йому закортить помиритися з кривдником), а й інша особа, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа. Тобто це може бути будь-хто, в тому числі тато, мама, дружина або навіть коханка.
Другий — згідно з тією ж статтею може бути оскаржена кримінальна справа, порушена не лише щодо конкретної підозрюваної особи, а й за фактом вчинення злочину. Аби зрозуміти зміст цього положення, уявіть собі таку ситуацію. У людини, скажімо, обікрали квартиру. Хто зловмисник — невідомо, але кримінальна справа порушена і проводяться слідчі дії, тобто допитують свідків, вилучають відбитки пальців, переглядають записи відеокамер спостереження. І тут один із сусідів подає скаргу з вимогою припинити слідство, оскільки, мовляв, ця метушня заважає йому спокійно дивитися телевізор.
Звичайно, у цій ситуації чесний і грамотний суддя не братиме до уваги абсурдні аргументи скаржника. Зате якщо на місце служителя Феміди пролізе корумпований невіглас, він отримає можливість розвалити перспективну справу ще на початковому етапі.
А третій, найнебезпечніший підводний камінь, полягає в тому, що відповідно до тієї ж таки статті 236-7 КПК на період розгляду скарги суддя має право зупинити слідство. Це означає, що всі слідчі дії, які було проведено після дати зупинення, а потім задокументовано у протоколах допитів і висновках експертиз, не матимуть юридичної сили і вважатимуться доказами, отриманими незаконним шляхом.
Згодом, якщо суддя не погодиться з аргументами скаржника, він своєю постановою дозволить продовжити розслідування, та навіть невеличка пауза може дорого обійтися. Особливо за тих обставин, коли треба негайно вилучати сліди, котрі можуть зникнути через природні причини чи бути навмисне знищені.
Утім, якщо кинути погляд на практику застосування можливості оскарження постанови про порушення кримінальної справи, то можна сміливо робити висновок, що нею мало користуються представники загальнокримінальної злочинності, тобто крадії, грабіжники, шахраї чи хулігани. Вони переважно люди юридично малограмотні і не настільки забезпечені матеріально, щоб замовити послуги висококваліфікованого адвоката. Зате утворену лазівку в законодавстві активно експлуатують фігуранти посадових та економічних злочинів.
Наведемо конкретний приклад того, як через такі прогалини зводилася нанівець кримінальна справа щодо мера одного з міст Правобережної України.
Працівники міліції затримали його під час отримання хабара близько мільйона гривень за виділення земельної ділянки в людному місці під будівництво торговельно-розважального центру. Слідчий прокуратури, як і належить у таких випадках, виніс постанову про порушення щодо зловмисника кримінальної справи за статтею 368 ККУ (хабарництво). Однак вона була оскаржена у місцевому суді, який скаргу задовольнив.
Одним із аргументів стала та обставина, що заявник, який виступив у ролі хабародавця, не мав і не міг мати мільйона гривень за рахунок своїх законних статків. А, отже, в такому разі могла мати місце провокація хабара з боку працівників міліції.
Таким чином, епізод із хабарництвом відпав, однак оперативники дарма часу не гаяли і, добряче покопирсавшись у бюджетно-фінансових документах міськвиконкому, знайшли чимало фактів розтрат і привласнень коштів громади під час будівництва мостів і доріг, реконструкції шкіл і лікарень. Розкрадання здійснювали за традиційною схемою: гроші переказували на рахунки наближених до мера приватних фірм, а потім складали і підписували акти прийому виконаних робіт, які насправді ніхто не виконував.
За встановленими епізодами прокуратура стала одна за одною порушувати кримінальні справи, але тут почалася гра у «хрестики-нулики». Слідчий виносить відповідну постанову, а зацікавлена особа, з-поміж керівників тих самих приватних фірм, оскаржує її у суді і добивається її скасування. Прокуратура оскаржує «скасовану» постанову в апеляційній інстанції, однак слідчі дії за цим епізодом вже проводити зась. І доки скарга чекає своєї черги в апеляційному суді, безслідно зникають докази розкрадань.
Цю справу з обвинувальним висновком неодноразово направляли до суду і повертали звідти на додаткове розслідування. Зловмисника двічі відпускали з-під варти на підписку про невиїзд, а потім знову брали під арешт. Спливав час, і з матеріалів справи один за одним випадали важливі епізоди. А до обвинувального вироку «дожив» лише незаперечно доведений факт головотяпства мера під час проведення ремонту комунальних дитячих садків, що обійшлося міській громаді втратою двох сотень тисяч гривень.
Таким був скромний фінал, здавалося б, грандіозної справи про мільйонний хабар і багатомільйонні розкрадання. Щоправда, за статтею 367 ККУ (службова недбалість) зловмисник отримав ледь не по максимуму — три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Щодо решти епізодів — тривають розслідування і оскарження.
У такому разі, звісно, буде неправильно робити висновок про те, що в усьому винні прогалини в Кримінально-процесуальному кодексі. Корінь зла, напевне, слід шукати в недостатній порядності суддів місцевого суду, а може, і в недостатній якості роботи слідчих. Однак саме підводні камені в законі дали додаткову можливість спільникам викритого корупціонера практично розвалити справу.
У законопроекті, про який ідеться, пропонується вилучити зі статей КПК саме ті положення, які утворюють три названі нами підводні камені слідства, однак його автори не обтяжують себе ґрунтовним аналізом негативних наслідків лазівок у законі, а також наведенням статистичних даних і конкретних прикладів.
А шкода, бо їхні аргументи звучали б тоді переконливіше, адже оскарження постанов про порушення кримінальних справ активно практикується не лише у сфері розкрадання бюджетних коштів, а й в ухиленні від сплати податків за допомогою фіктивного підприємництва і, звичайно ж, у схемах контрабандного переміщення товарів через кордон.
Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:
- ХРОНІКА ПРИГОД
- ВИНАХІДЛИВА КАСИРКА
назад »»»