«ШАБЛЯ — ЇХНІЙ ХРЕСТ, ПІСНЯ — ЇХНЯ МОЛИТВА»
Наші читачі знайомі з роботами вченого із Запоріжжя Віктора Чабаненка. «ДУ» розповідала про його фундаментальне дослідження «Українська Атлантида», присвячене славним козацьким землям, затопленим водами Каховського водосховища. Читачі й критики високо оцінили працю Віктора Антоновича, наголосивши на тому, що ця книга-реквієм набуває в наш час всепланетарного звучання. Писали ми і про історично-топонімічний словник «Порожистий Дніпро». Справжній нащадок козацького роду, вчений-патріот, професор Запорізького національного університету Віктор Чабаненко дає нагоду ознайомитися з «Народознавчими роботами». До книжки увійшли нариси, енциклопедичні статті, замітки, присвячені питанням українського народознавства.
Дума про Великий Луг
Публіцистику Віктора Чабаненка читаєш із захопленням, і в цьому немає нічого дивного, адже автор не лише авторитетний учений, а й талановитий письменник. Про землю козаків пише з натхненням, тому героїко-романтична історія Великого Лугу справляє на читачів велике враження.
Живими, незнищенними постають у нашій уяві Дніпрові пороги, острів Хортиця й Великий Луг. «Значна частина нашого фольклорного багатства виникла саме в нижньонаддніпрянських плавнях, у надвеликолузьких Січах. Запорожці були великими мастаками складання дум, пісень, легенд, прислів'їв, приказок. До того ж серед них постійно жили кобзарі — невтомні й дуже авторитетні популяризатори власних і козацьких творів. Вони розносили ці твори по всій Україні».
Здавна Великий Луг — одна з тих історико-топографічних реалій, яка постійно бентежить уяву українських письменників. У Кобзаря Великий Луг — це сторона козацької волі, омріяний край кожного українського патріота. Полонені турками запорожці із поеми «Гамалія» так звертаються до вітру:
Ой, повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Для лицарів-січовиків прощання з Великим Лугом було трагедією. У вірші «Іржавець» поет говорить:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли.
...І ось Великого Лугу не стало: його знищила «цивілізація». Точніше — він став однією з численних жертв «геніального» сталінського плану «перетворення природи». Понад 40 років тому у зв'язку з будівництвом Каховської ГЕС дніпровські плавні було вирубано, і тисячі, якщо не мільйони гектарів найродючішого українського чорнозему стали дном велетенського водоймища, яке дехто величає морем. Але Великий Луг живе — як символ щедрої отчої землі, як дух вольності, як наша історична пам'ять. І як джерело наснаги.
Світове відлуння козацького мелосу
Віктор Чабаненко пише про те, що зв'язок між поняттями «козак» і «музика» є природним, логічним. Адже вільна й духовно багата козацька натура повсякчас прагнула вираження, життєвої краси, звукової гармонії. Тож не дивно, що козаки були музично обдарованими, любили грати на музичних інструментах. А який інструмент був найулюбленішим? Звісно ж, кобза! На ній вміли грати усі козаки, навіть кошові отамани та гетьмани! За інформацією сучасників, Богдан Хмельницький сам захоплювався грою на кобзі й дуже любив слухати, як грають інші.
«Козаки, зокрема запорожці, вважали, що кобза подарована їм Богом і Його святими,— пише Віктор Чабаненко.— До неї вони зверталися як до живої істоти, називаючи її «дружиною вірною». Про неабияку популярність цього інструмента серед січовиків свідчать і численні варіанти народної картини «Козак Мамай»: на них лицар-веселун завжди зображається з кобзою в руках».
Як учасники походів і битв козацькі «барди» — кобзарі складали думи й пісні про героїчні вчинки своїх побратимів, а повернувшись на Січ, співали їх під акомпанемент незрадливої кобзи. За те їх дуже шанували братчики, обдаровуючи хто чим міг. Збереглися документальні дані й народні перекази про деяких козацьких кобзарів ХVIII ст., зокрема про Данила Бандурка, Прокопа Скрягу, Василя Варченка.
Співу та гри на музичних інструментах молоді козаки вчилися не тільки в селах та містечках Гетьманщини, а й у самому Запорожжі. У Січі існували загальноосвітні та музичні школи. Особлива увага в них приділялася духовному хоровому співу та військовій музиці. Недаремно саме маршова, похідна музика, що виконувалася на сурмах, тулумбасах і бубнах, користувалася неабиякою популярністю. Зразки цієї музики зберігаються й понині, зокрема мелодія «Запорозької похідної» в обробці В. Гуцала.
«Історія козацтва, музично-пісенне надбання славних лицарів бентежили творчу уяву таких композиторів, як П. Ніщинський (хор «Закувала та сива зозуля», обробки народних пісень «Байда», «Козак Софрон», «Ой гук, мати, гук»), М. Леонтович (обробка народної пісні «Козака несуть»), П. Козицький (симфонічна сюїта «Козак Голота»), М. Вериківський (опера «Сотник», симфонічна поема «Петро Конашевич-Сагайдачний», кантата «Дума про дівку-бранку»), Л. Ревуцький (збірка «Козацькі пісні», обробка народних мелодій) та багатьох інших. Окрім того, твори на козацьку тематику — пісні, партії з опер — завжди посідали чільне місце в репертуарі видатних українських співаків — О. Мишуги, М. Донця, І. Козловського, М. Гришка, Б. Гмирі, А. Солов'яненка. Шедеври українського мелосу, пов'язаного з козацтвом, набули світового розголосу і давно увійшли в музичне життя народів багатьох країн світу.
Так, німецький музикознавець Я. Штеллін характеризував українських кобзарів як носіїв високої музичної культури. Неабияке значення для популяризації українського козацького мелосу мала ґрунтовна робота Г. Трітена «Про народні пісні запорозьких козаків» (1840). У ній знаходимо такі слова: «В Україні від села до села, від хати до хати ходять похилі віком дідусі — кобзарі і співають пісні про минулу славу, про зруйновану могутність хоробрих козаків, пісні, в яких правдиво...змальована історія, звичаї цього народу, пісні великої історичної вартості. У жодного слов'янського народу національний історичний епос так своєрідно не розвинувся, як в українців...Навіть те, про що історія, літописи, які зберігаються в монастирях, не дають жодної довідки, збереглося в народних піснях неспотвореним і правдивим». Здавна знали про українські козацькі пісні італійці. У праці Д. Чамполі «Слов'янська література» (1889) охарактеризовано кілька дум, а також пісні «Засвіт встали козаченьки» і «Гомін, гомін по діброві».
Про творців і виконавців цих фольклорних зразків автор відгукується так: «Шабля — їхній хрест, перемога — їхній Бог, а пісня — їхня молитва». Поміж українських пісень, що набули світового розголосу, найпопулярнішою є пісня на слова С. Климовського (поета й філософа ХVIII ст.) «Їхав козак за Дунай». Її знають на всіх континентах, вона включена майже до всіх відомих фольклорно-музичних збірок, що видані за кордоном (Чехія, Німеччина, Угорщина, Франція, Англія, Італія, США, Австралія).
Утім, як стверджує Віктор Чабаненко, інтерес зарубіжних композиторів до українського козацького мелосу й козацької теми не обмежується піснею «Їхав козак за Дунай». Про це дозволяє судити ціла низка красномовних фактів, пише дослідник. Скажімо, Людвіг Бетховен увів до своєї Восьмої сонати для скрипки й фортепіано, а також до першої частини 16-ї сонати для фортепіано мелодію українського «Козачка». Крім того, великий маестро використав мелодії українських пісень в «Апасіонаті» та славнозвісній Дев'ятій симфонії. Героїко-романтичні, козакофільські настрої Бетховена підтримував син останнього гетьмана України Андрій Кирилович Розумовський. Царський посол у Відні, граф, 1794-го познайомився, а потім і заприятелював із геніальним композитором. А. Розумовський захопив чарами українських пісень і В. А. Моцарта — композитор скористався українськими мелодіями, створюючи 12-ту фортепіанну сонату й оперу «Викрадення з Сераля», та виявив бажання поїхати в Україну для ближчого знайомства з народним мистецтвом козацького краю. На жаль, поїздка Моцарта чомусь не відбулася.
Небайдужим до українського козацького пісенно-музичного мистецтва, козацької героїки був визначний угорський піаніст і композитор Ф. Ліст. Такий висновок можна зробити з того, що давні українські народні мелодії звучать у його фортепіанних п'єсах «Скарга» й «Українська балада», а також на підставі того, що він є автором симфонічної поеми «Мазепа».
Історія козаччини та українська музична культура мали великий вплив на видатного російського композитора П. Чайковського. Саме завдяки цьому впливові з'явилися його опери «Мазепа», «Черевички», Друга (українська) симфонія та низка обробок українських народних пісень і танців. До речі, Чайковський свого часу активно наполягав на постановці опери М. Лисенка «Тарас Бульба» в Петербурзі.
Як запорожці господарювали
Цікавою є розвідка Віктора Чабаненка, присвячена господарським клопотам козаків, що допомагає більше дізнатися про їхній побут. Зрештою, фізична праця, хазяйновитість, людський талант цінувалися на Січі так само високо, як і патріотизм, мужність, відвага в бою. В умовах Великого Лугу були розвинуті рибальство, скотарство, бджільництво і мисливство. Зрозуміло, що найприбутковішим промислом вважалося рибальство, адже ріки, протоки, озера й лимани Великого Лугу кишіли рибою: осетр, білуга, сом, короп, судак, лящ, щука, тарань, окунь, лин, карась. Козаки засолювали рибу, в'ялили, сушили, коптили. Там, де вилов був масовим, січовики облаштовували рибні заводи.
Та найбільше козаки розводили коней, які користувалися великою популярністю в Європі. Січовики вирощували їх і для своїх потреб, і на продаж на кількох заводах, найбільший з яких розташовувався на правому березі річки Кінської, де вона впадала у Великий Луг. Як мовиться в багатьох народних думах і піснях, кінь — це вірний побратим козака.
Літні запорожці, або діди, займалися бджільництвом. Великі пасіки мали як рядові козаки, так і їх старшини. Крім того, козаки залюбки займалися ще й бортництвом, тобто збиранням меду й воску диких бджіл, яких у Великому Лузі була сила-силенна. Меду брали багато, причому найкращим вважався той, що з квітів залізняку та буркуну.
Щоб бути фізично сильними й витривалими, козаки добре харчувалися. Готували страву з баранини або яловичини — махан, споживали пастрому — сушену або солену баранину. Любили також приготувати кашу з житнього або гречаного борошна грубого помолу — саламаху. У раціоні козаків були найрізноманітніші каші — пшоняна, гречана, з ячної крупи. І, звісно, любили наварити юшки.
Віктор Чабаненко звертає увагу, що мисливством займалися переважно бідні козаки. І це зрозуміло, адже вони любили й шанували рідну землю, жили в гармонії з природою. Та й хіба підніметься рука, щоб нищити й убивати живе, якщо довкола — суцільна краса? У козацьких паланках розташовувалися такі знакові символи, як острів Хортиця, Дніпрові пороги, Великий Луг, Самарські плавні. На світогляд козаків, їхні морально-етичні переконання впливали і величний Дніпро, і безмежний степ з прадавніми могилами.
«Свого часу А. Скальковський, Я. Новицький, Д. Яворницький та інші дослідники записали від січовиків і їхніх дітей чимало переказів, легенд про річки, озера, ліси, острови, балки, луги, що були в межах Запорожжя. Ці записи рясніють висловами-захопленнями оповідачів на зразок «веселе місце», «привілля велике». Для лицаря-козака очевидним було те, що природа — не тільки його мати-годувальниця, а ще й великий духовний скарб, образ його батьківщини»,— пише Віктор Чабаненко.
Сподіваюся, що нова його книжка «Народознавчі роботи» стане у пригоді етнографам, фольклористам, літературознавцям, історикам, викладачам, старшокласникам і студентам. Зрештою усім, хто любить і шанує Україну, вивчає її славну історію.
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- ЯК СВЯЩЕНИК «ВИПРАВИВ» ПУШКІНА
назад »»»