МУЗИЧНА ДРАМА ЧИ КОНЦЕРТ?
Гадаю, всі небайдужі до жанру мелодрами неодноразово дивилися художній фільм «Безіменна зірка», який створив наприкінці 70-х Михайло Козаков (нещодавно талановитий актор і режисер відійшов у Вічність). У його основу ліг сюжет однойменної п'єси румунського письменника М. Себастіану. Вистава за мотивами цього ж твору щойно побачила світло рампи в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.
Її назва дещо несподівана — «Романс. Майстер-клас». Річ у тім, що режисер-постановник Олександр Білозуб (шанувальники театру пам'ятають такі його роботи у жанрі хореодрами, як «Соло-міа» та «Дві квітки кольору індиго») вирішив знову здивувати публіку. За його словами, режисер давно мріяв про те, щоб зі сцени зазвучали українські романси — призабуті, але такі ніжні й щирі (до речі, цього ж хотів і художній керівник франківського колективу Богдан Ступка). А якщо збігаються дві мрії — це вже серйозно...
Логічним було б їхнє здійснення у вигляді концерту романсів на франківській сцені. Чому вирішили поєднати цей музичний жанр саме з п'єсою «Безіменна зірка»? Про це я запитала в Олександра Білозуба. Він відповів, що за сюжетом цей твір, власне, і є романсом, адже він про любов, яка не відбулася.
Пояснення прозвучало переконливо, проте вистава, як на мене, не зовсім виправдала такий задум.
Скажу по щирості, «привиддя лихі мені душу гнітили» від самого початку. А точніше — під час затяжного монологу Начальника вокзалу (в його ролі — заслужений артист України Анатолій Гнатюк) про те, що все наше життя — це нескінченний зал чекання. Ні, слова ті слушні й мудрі, але коли герой вустами актора зауважив, що, мовляв, і зараз публіка чекає чогось, що має статися протягом найближчих двох годин, а нічого такого не станеться. Ось тоді й закралися в мою душу тривожні сумніви.
А далі вони почасти втілилися. Отож після того ж згаданого монологу та сцени прибуття Невідомої з Бухареста нічним поїздом до провінційного містечка й висадки її через відсутність квитка у першій дії, була ще сцена її знайомства з Учителем. Він запрошує її до себе в гості, і тут настає довга музична пауза...
Упродовж решти часу першої дії ніби тривіальний зал чекання добряче обшарпаного вокзалу зі звичним ритмом життя і необхідними службами — касою, буфетом — перетворюється на концертний зал. Сюди один за одним заходять актори й співають.
Ще дві драматичні сцени — приїзд чоловіка Невідомої та її розлуку з Учителем, якого встигла полюбити,— бачимо наприкінці другої дії. А переважає в ній також спів. Проте навіть у трьох словесних сценах, що залишилися від п'єси «Безіменна зірка», артисти створили виразні образи героїв, особливо це стосується виконавців головних ролей — заслуженої артистки України Лариси Руснак (Невідома) та Олексія Зубкова, який зіграв її чоловіка.
На схвальні слова заслуговує і сценографія Андрія Александровича-Дочевського — за його вирішенням, вікна занедбаного вокзалу — місця рутинних подій — час від часу піднімаються, а за ними — розкішний парк і в ньому альтанка в різні пори року. Тут герої закохуються й розлучаються, а їхні душі зринають у нестримному польоті...
Віддам належне творцям вистави — вони зібрали багато різноманітного й якісного музичного матеріалу. Мелодійно-поетичну канву спектаклю становлять не лише романси, а й ліричні пісні, співана поезія. Звісно, цілющим бальзамом для душі, про поживу для якої нині так мало дбають, здатні стати такі музичні перлини, як «Пісня про рушник» Платона Майбороди та Андрія Малишка, «Київський вальс» Ігоря Шамо й Валерія Куринського, «Хризантеми» Миколи Харіто, «Соловейко» Марка Кропивницького та низка інших творів композиторів Ігоря Поклада, Анатолія Горчинського, Богдана Веселовського, Ірини Губаренко на вірші Тараса Шевченка, Леоніда Кисельова, Юрія Рибчинського, Богдана Демківа...
І все ж навіть у доброму намірі потрібне відчуття міри. Бо велика кількість пісень та романсів, строкатість матеріалу (від класики до джазу) не зовсім на користь драматичній виставі. Коли вокальних номерів звучить так багато, вони врешті затіняють дію, сюжет, і створюється враження присутності на концерті або перегляду чергової серії фільму «Старі пісні про головне». Погоджуюся з висловленою Олександром Білозубом думкою про те, що у світі поширеною є тенденція до акторського універсалізму.
Робота в цьому напрямі з трупою Національного академічного театру імені І. Франка, де чимало артистів мають гарні вокальні дані (а в процесі репетицій учасники вистави півтора місяця старанно тренували голоси на уроках вокалу хормейстера Анатолія Навроцького), є досить перспективною.
Не сперечатимусь із режисером і в тому, що український театр за природою є музично-драматичним. У прем'єрному спектаклі бачимо цікавий пошук синтезу акторських можливостей.
Проте дуже чітко простежується, що новій сценічній роботі бракує цілісності, й вона розпадається на дві окремі вистави — музичну й драматичну. Тому, на мою думку, було б значно краще, якби франківці час від часу представляли публіці свою вокальну майстерність у концертних програмах, а в драматичних виставах ( «Романс. Майстер-клас», як зазначено в афіші, є музичною драмою) було більше дії. А окремі музичні номери, певна річ, теж не зайві. Висловлюю свою суб'єктивну думку. Як сприйматиме глядач виставу — невдовзі побачимо.
Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ГОГОЛЬFESTу НАДАЛІ НЕ БУДЕ
- БОГДАН СТУПКА ПОВЕРНУВСЯ НА РОБОТУ
- МОЛОДЬ ВІДДАЄ ПЕРЕВАГУ КОМЕДІЯМ
- ПРОВІДНИКИ У СВІТ СХОДОЗНАВСТВА
назад »»»