МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО: РОЗУМ НА ПОДВИГ НЕ ЗДАТНИЙ. НА ПОДВИГ ЗДАТНА ДУША!
Сьогодні спілкуймося з Михайлом Шевченком — поетом, публіцистом, громадським діячем.
Михайло Васильович кремезний у постаті й слові. Він із тих, хто не міняє друзів і не змінює поглядів. Іноді здається, що надто безкомпромісний і принциповий. Певно, якби у нас було менше людей-флюгерів, більше було б злагоди в суспільстві, бо принципові люди здатні домовлятися, а зрадники — ніколи, це гумус ненависті і протистоянь.
Насправді ж Михайло Шевченко не тільки суворий та йоржистий, його характер вирізняється й веселою вдачею і великим почуттям гумору. Біографія його терниста, бо ж він не пас задніх, часто був першопрохідником і не боявся виглядати білою вороною.
Народився 19 серпня (на Спаса) 1947 (голодного) року в с. Обтовому Кролевецького району Сумської області.
У 1965 р. вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту (зоофакультет). Під тиском органів держбезпеки (категорично відмовився співпрацювати) був змушений перевестися на заочне відділення. Пішов на свій хліб.
У газеті «Комсомолець Полтавщини» був єдиним в Україні безпартійним завідувачем відділу літератури і мистецтва.
У перебудовний період (кінець 80-х) — секретар Київської організації Спілки письменників України.
Засновник (разом із Тарасом Нікітіним) і голова журі Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди.
Від 1987 р. до 2002 р. — незмінний голова оргкомітету Міжнародного щевченківського свята «В сім'ї вольній, новій».
Від 1994 р. — голова оргкомітету Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники», заснованого спільно із земляками А. Петрусенком та В. Зенченко.
Саме М. Шевченко разом із сумчанкою К. Сенько виступили ініціаторами створення обласних земляцтв у Києві. Перші організаційні засідання було проведено у 1995 р.
Михайло Шевченко — автор понад двадцяти поетичних книг та приватного літопису Міжнародного шевченківського свята «Перед горою Чернечою».
— Михайле Васильовичу, чому сучасний письменник втратив роль володаря народних дум на відміну від письменників попередніх століть?
— Колись давно я приписав Леонардо да Вінчі вислів: «Митець може бути великим лише величчю своєї Вітчизни». Чому я свою думку приписав іншій людині, а тим паче, саме йому — не знаю. Але я особисто переконаний, що саме цієї ознаки — відчуття величі свого народу, його трагедій, його помислів, надій, сподівань і не охопила нинішня «нова» література. Тому від неї тхне пусткою — нічим (я маю на думці лише ту «нову» літературу, яку популярні Бі-Бі-Сі й інші «улюблені» ЗМІ нав'язують нам).
Подумаймо, можна по-різному сприймати і розуміти все, що відбулося протягом цих двадцяти років. Дехто намагається переконати (в тому числі й мене), що це був сплеск національно-визвольного руху, який приніс народові незалежність. Я особисто все розумію інакше. На жаль, ми не випали з природної схеми боротьби двох великих сил, у якій, зазвичай, одна перемагає з усіма логічними наслідками. Отож, у боротьбі двох супердержав одна перемогла. Союз розвалився. Логічно, переможець — сильніший, підступніший і агресивніший, добивався, щоб частинами колонізувати або підпорядкувати своїм інтересам те, що переміг.
Що тут нового? На жаль, у цьому процесі розумними чужими ідеологами були використані й усі резерви народної волі до боротьби. Вони знали, що після розчарування народ, не одержавши того, на що сподівався, «спорожніє душею і силою» — від нього опору можна буде не чекати, а, отже, можна й не боятися. Так і вийшло. Тому в догоду переможцеві вождювали наші вожді спокійно, не боячись всенародного гніву. Вождювали, спекулюючи на національній ідеї, — так, як дозволяли нові далекоглядні господарі-колонізатори. Потім господарі, знаючи продажність наших вождів, непомітно повернули все по-іншому — аби наші вожді з-поміж слави національних героїв і грошей вибрали гроші для власної кишені. Та недарма. А щоб за це потроху пригинали на коліна саму Україну, аби вона з часом стала... своєю для інших.
Відбулося страшне падіння моральних підвалин, виробничого і наукового потенціалу нації. Створено таку ситуацію, що, проїдаючи і «прокатуючи» на чужих машинах спадок батьків, ми не думаємо про те, що невдовзі прокинемося голі й голодні. А на той час у нас уже не буде й землі — її скуплять чужі. Відбуваються світовражаючі події: у великої нації серед білого дня відбирають майбутнє, а її саму збивають із ніг і штовхають у прірву. А нація, оторопіло викотивши очі, не розуміє, що відбувається. І не чинить опору. Навпаки, намагається у відмиранні шукати хоч фальшиві ознаки... пробудження, тим самим присипляючи останні сили, а, отже, й останні можливості колись великого народу. А література цього «не бачить», їй підсипано і так пороблено, щоб вигідно було «розвиватися» незалежно від долі свого народу.
Як же він, саме отой, вигодуваний чужими, сучасний письменник може бути володарем народних дум, коли мимоволі став слугою поневолювача цього народу? Він уявлення не має, як, чим живе і чому вимирає його народ. Або, що ще гірше, знає, але робить вигляд, що не знає, хто і як веде на заклання його народ.
— Сім років тому Ви написали, що «народ уже не хоче валандатися вулицями під трубадурство революціонерів-маріонеток, революціонерів-романтиків або націонал-провокаторів — йому набридло дурисвітство. Але й сам він нічого не робить, ні в що не вірить і нікуди не йде. Ця затяжна пауза загрожує йому загибеллю». Чи поглибився Ваш скепсис? Що нам усім треба робити, і зокрема, письменникам?
— Колись (тепер уже здається — дуже давно!), в 1989 році, при парткомі СПУ, де секретарював Борис Олійник, ми створили Рух за перебудову. Я думав, був переконаний, що «ми йдемо», ми працюємо на свою перемогу. Коли з часом, завдячуючи Іванові Драчу, Дмитру Павличку, Павлу Мовчану, Володимиру Яворівському та іншим — дрібнішим «героям» — цей рух було поставлено на службу чужим силам, я зрозумів, що «нас ведуть». А якщо не ми йдемо, а нас ведуть, то неважко зрозуміти, куди ведуть і чи варто іти туди порядним людям. Як я зрозумів це? Дуже просто. Десь о другій-третій годині ночі по радіостанції «Свобода» передавали про те, що робитиметься в Україні силами Руху і Спілки письменників. Я, секретар Київської організації СПУ і один із засновників Руху за перебудову, зі «Свободи» чув про це вперше. Але вдень наші лідери таки здійснювали саме те, що продиктувала «Свобода». А через день телефонували зі «Свободи» (я не раз брав трубку), і Іван Драч звітував, як зроблено те, що нам запланували звідти.
Про те, що «Свобода» і ЦРУ, кому й підпорядкована відома радіостанція, не можуть працювати в моїх інтересах, а можуть, повинні і працюють у своїх інтересах, для мене завжди було зрозумілим. Я намагався про це заговорити з нашими лідерами. Але все вже зайшло надто далеко, щоб мене чули. Тоді я попросив Юрія Мушкетика (голову СПУ), щоб він підписав мою заяву про перехід на посаду директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, яке саме лишилося і без керівництва, і без копійки. Він здивувався: всі мої попередники «верстали шлях зростання» саме навпаки — від директора до секретаря. «У чому справа? — запитав мене чесний Юрій Михайлович.— Поясніть». «Не хочу брати участі в політичному шарлатанстві, у злочині проти свого народу. Я бачу і знаю, що діється у стінах СПУ, але змінити нічого не можу. Іти ж у підряжці — тим паче. Усі чесні люди, кого впрягли сюди, згодом будуть тяжко каятися — ми «приїдемо» не туди. Серед них я бути не хочу».
Юрій Михайлович довго думав, але заяву підписав. На моє глибоке переконання, Юрій Мушкетик не торгувався на цьому шляху — його одурили, використавши те, в що йому дуже хотілося вірити. Він патріот справжній, однак силами чужими хитро засліплений. І свято повірив, що поближче до Америки — це подалі від Москви. А виявилося, що це ще ближче і до Америки, і до Москви. Та далі від своєї незалежності і розквіту України.
Проте повернімося до Вашого запитання. Майдан 2004-го був логічним продовженням подій у Біловезькій Пущі. Між двома світовими силами — Москвою і Вашингтоном «розборки» були в розпалі. «Союз нерушимий» таки впав. А за Україну переможцеві ще треба було поборотися. Агресивний «бушівський» Вашингтон уже не влаштовував навіть приручений Кучма. Простежимо. Село було таки знищене, бо знищене крупнотоварне виробництво, а металолом (уявляєте масштаби механізації ферм у кожному селі) поплив через моря і океани на далекі береги — до переможця.
Знищена була наука — вчені пішли «на базар», щоб не поповнювати ряди бомжів, або втікали услід за металом.
Знищено промисловість, величезну армію висококласних спеціалістів наших заводів і фабрик розпорошено.
— А здавши ядерну зброю, ми здали армію.
— Авжеж. Навіщо тоді військово-промисловий комплекс і його величезний загін висококласних спеціалістів, які дали змогу освоювати космос і створили чи не наймогутнішу зброю у світі? Їх теж було якось розгублено «на шляхах незалежного розвитку» України.
Цю низку можна продовжити. За двох президентів наші патріоти для хазяїна зробили багато. Проте помітно замортизував і їхній авторитет. А ще залишалося те, чого у брухт здати не можна,— людина із вірою в себе і в крилаті ідеї. Це сила велика. І, не зламавши її, колонію, рабсилу і дикий ринок на безмежних територіях створити неможливо. Отже, почалася стрімка операція, мета якої була — знищити людину, озброєну вірою в себе, у своє майбутнє і майбутнє своєї держави. Її можна було зламати підступом під приманливими лозунгами демократизації. Нове для нас, диких!
Тож для продовження колонізації України, розпочатої різними рухами Кучми і Кравчука, вже на новому стані потрібна була інша — нова людина, людина, яка б під новими гаслами здала і те, що на металолом здати було неможливо. А, отже, треба було якось по-новому, «силами народу» демократично посадити ту людину «на престол», щоб народ якнайшвидше їй повірив. Це незнайома нам тактика, тому й зацікавила вона нас, як іграшка мавпу.
Саме для такої демократизації в Україні американський Конгрес і виділив 140 млн доларів. Не щедро, але це тільки верхівка айсберга. А далі — за схемою, виходячи з реальної ситуації. Україна ненавиділа і Кравчука, і Кучму, бо саме вони завели народ у старці. Цю ненависть і було використано спецслужбами як горючий матеріал для «розпалу» осіннього майдану. А Майдан — для своєї мети. І знов-таки, були люди, які бачили і розуміли це, але зробити щось інше, щоб порятувати народ і державу, було неможливо — натовп рушив у пристрасті зустріти і підтримати свого істинного рятувальника — свого месію. Цей рух мав «відпрацювати» свою енергію. Іншого виходу не було — інакше вся ця енергія спричинила б вибух із непередбаченими наслідками.
Спецслужби США дуже грамотно визначили головну рису нашої свободи: ми самі боротися за неї не хочемо. Ліньки.
— А от якби прийшов месія...
— Авжеж, і порятував нас, ми б йому в ноги... хоч свої голови.
Сотні тисяч людей на Майдані 2004 року ще не знали, що тут буде вчинено один із найтяжчих злочинів проти України, проти українського народу — у нього відберуть останнє — віру. Не знали. Вони свято вірили в краще. Саме тому з усією відвагою й рушили на Майдан, разом з пробудженою останньою надією понісши туди й останню копійку, й останню курку. Судити народ не можна — він не знав, що падає до ніг не месії, а маріонетки.
Я бачив, що діється, і знав, хто такий Віктор Ющенко. Особливо знав, хто така Юлія Тимошенко. Правда, там був іще Олександр Мороз. Певно, він, як чудовий шахіст, думав, що виграє в усіх і йому хоч трохи вдасться врятувати від крену наш трагічний корабель. У цих намірах Олександр Олександрович виявився теж неофітом. Спецслужби руками Ющенка зробили все, щоб коаліція без половини України (без Партії регіонів) не збулася (управляти треба ж усією колонією).
Тоді О. Мороз обіграв усіх — маючи найменшу фракцію у Верховній Раді, використав ситуацію так, що став Головою Верховної Ради. І не допустив перманентних (постійних) виборів, які заплановано було нам із-за океану. Це вже ніяк не входило в плани хазяїна. Тому Морозу придумали клеймо зрадника і вустами Юлії Тимошенко приліпили до його імені. Ще спецслужби США руками президента Віктора Андрійовича під загрозою громадянської війни (що також було в інтересах Вашингтона) розпустили Верховну Раду і захопили владу в Україні через своїх маріонеток, які, звичайно, про український народ дбати не могли. Отут для наших людей, котрі так свято повірили на Майдані, і почалося довге входження в тунель. Люди вже не вірили революціонерам-маріонеткам, націонал-провокаторам і іншим «виразникам народних сподівань», але й самі, надірвані, нічого не робили.
— Чи бачите світло в кінці тунелю?
— Важко сказати. У владі особливих змін нема. При владі, як і був за Ющенка-Тимошенко, злочинно сформований капітал. Він, теперішній, таки відрізняється від капіталу зміщеного. Той капітал був суто рейдерський, він не вкладав нічого у виробництво, а награбовані гроші вивозив за рубіж, що знекровлювало нашу економіку. Паралельно через міжнародні валютні організації, зокрема й МВФ, країну заганяли у вічні боржники (звичайний шлях у колоніальний режим).
Капітал нової влади більшістю «закопується» в Україні. Щось тут будується. Але ще не видно основного — не зупинено вимирання села, а отже, й нації; нема бурхливого відродження виробництва; не пожвавлюються процеси розвитку економіки; залишаються пригніченими сили, які символізують соціальну справедливість. Тобто така ситуація, що світла в кінці тунелю ще нема, зате темряви, на тлі якої може з'явитися світло, — скільки хочеш. Можна спробувати повірити. Адже право на помилку має кожен.
Що треба робити в цій ситуації письменникам? Із історичного досвіду видно: краще нічого. Бо все, що ми робили, виявилося... не тим, що треба було робити. Хоч, якщо бути відвертими, знаю: письменникові треба навчитися думати і працювати чесно. Приклади є. Борис Олійник, скажімо, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик, ще можу назвати людей з молодших. На жаль, небагато. Слабкими «інженерами людських душ» ми виявилися. І за підготовкою, і за вмінням мислити. А особливо — за рівнем готовності постояти за Вітчизну.
Письменник має осмислити все, що у нас відбулося і що відбувається. Умінню бачити і осмислювати те, що діється, він зобов'язаний навчити свій народ — так зване невичерпне джерело влади. Щоб народ зрозумів, яка влада йому потрібна, і джерелом такої влади став сам. І саме таку владу, яка йому потрібна, обирав, не продаючись за сумнозвісну тридцятку. Це єдиний шлях для виходу з тунелю. Чи нам недоступний світовий досвід?
— Що можна очікувати від Вас найближчим часом?
— Чого хочете, але тільки того, що відповідає моєму характерові, бо в моєму віці люди вже не змінюються. Ми — надійний резерв свого часу. Ми завжди пам'ятаємо, що розум на подвиг не здатний. Але віримо, що на подвиг здатна душа. Завжди!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»