ЗАХИСТУ ДИТИНСТВА БРАКУЄ СТРАТЕГІЇ
В Україні відсутній системний підхід до створення дієвих процедур захисту прав дитини — така думка законодавців і громадськості. Відповідальність за дітей розподілено між різними міністерствами та департаментами, водночас співпраця між ними малоефективна. Чинна система інституцій, які працюють в інтересах дітей, дуже розгалужена, але їй бракує координації.
Тема тривоги нашої
Вітчизняне законодавство про права дитини схоже на складний пазл: безліч потрібних фрагментів припасовуються один до одного, а загальна картинка ніяк не вимальовується. Ця думка прозвучала під час нещодавнього засідання за «круглим столом» парламентського Комітету з питань правової політики. Воно було присвячене удосконаленню цивільного та сімейного законодавства в контексті розвитку ювенальної юстиції.
Перелік питань, які потребують законодавчого вирішення, є об'ємним, тому учасники зібрання намагалися охопити якомога ширший спектр: від запобігання підлітковій злочинності до розпорядження майновими правами дитини.
Їхнє порушення, зокрема права на житло, зумовлено в тому числі й недосконалістю правової бази про опіку та піклування, зазначила голова підкомітету Еліна Шишкіна. Не передбачено обов'язок з боку органів опіки контролювати, чи купують батьки або особи, які їх замінюють, інше житло замість проданого, чи забезпечено права власності дитини на нове помешкання.
До слова, днями Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку надання органами опіки та піклування дозволів на вчинення правочинів стосовно нерухомого майна дітей». Зокрема, встановлено, що дозвіл мають надавати лише за умови гарантування збереження права дитини на житло, а самій процедурі повинна передувати обов'язкова перевірка, що проводиться протягом місяця (поправка до ст. 177 Сімейного кодексу). Чітко визначено умови, за яких органи опіки можуть заборонити розпоряджатися нерухомим майном дитини. Згаданий нормативний документ, як і низку інших, спрямованих на різні аспекти захисту прав дитини та ухвалених протягом останніх років, підготував Комітет з питань правової політики.
Традиційна тема тривоги законодавців і правозахисників — Гаазька конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення. Цей документ набрав чинності 1993 року, його ратифікували 83 держави, однак в Україні навколо нього склалася парадоксальна ситуація. Міждержавне усиновлення у нас запроваджено з 1996-го, але правила, за якими воно має здійснюватися, так і не набрали сили закону попри численні спроби парламентарів. До речі, один із основоположних принципів Гаазької конвенції полягає в тому, що усиновлення — не особиста справа рідних дитини, її представників чи усиновлювачів, а спосіб захисту дитини. Відповідальність за цей процес покладено на державу походження і приймаючу державу, які повинні гарантувати, що він відбуватиметься на користь інтересів дитини.
Вивести посередників із «тіні»
Якщо ми не ратифікуємо Гаазьку конвенцію, то не зможемо ефективно відстежувати долю всиновлених дітей, зазначає голова всеукраїнської фундації «Захист прав дитини» Євгенія Павлова. Адже згідно з Сімейним кодексом контроль за умовами, в яких перебувають діти, всиновлені за кордоном, дотриманням їхніх інтересів має здійснювати консульський відділ певної країни. Тобто структура, до складу якої зазвичай входить усього кілька працівників, обтяжена безліччю обов'язків. Чи варто дивуватися, що згадана норма законодавства є мертвою?
Усе стане на свої місця, якщо право відстежувати умови, в яких зростають наші колишні маленькі громадяни, передати місцевим соціальним службам, адже саме це передбачено Гаазькою конвенцією. Отриману ними інформацію згідно з цим документом мають передавати до країни-донора агенції, котрі займаються пошуком дітей для міждержавного усиновлення. Однак легалізувати ці структури, які розгорнули діяльність на наших теренах, держава вперто не бажає. Тобто посередники надають послуги, заробляють чималі кошти, але їхня праця проходить поза контролем держави.
Корупційна складова цього механізму очевидна, але віз і нині там.
Заборону посередницької, комерційної діяльності при усиновленні дітей накладає ст. 216 Сімейного кодексу, а ст. 169 Кримінального кодексу («Незаконні дії стосовно усиновлення») передбачає за це карну відповідальність. Тому законодавчо врегульовані в країнах, що приєдналися до Гаазької конвенції, послуги посередницьких структур у нас перебувають у статусі тіньового бізнесу. А це не відповідає кращим інтересам дітей та захисту їхніх прав.
Що змушує Україну послідовно відмовлятися від механізму, визнаного світовою спільнотою? Про те, що це відбувається завдяки старанням зацікавлених осіб, говорять не вперше і не тільки в нашій державі. Дехто стверджує, що в парламенті існує лобі з цього питання. Є певне коло осіб, зацікавлене в тому, щоб міждержавне усиновлення перебувало в «тіні» й залишалося джерелом непрозорих прибутків. Аргумент противників ратифікації згаданого документа звучить шляхетно: не дамо, мовляв, узаконити торгівлю дітьми. Проте усиновлення не за загальноприйнятими правилами можна класифікувати як такий бізнес, застерігає міжнародна спільнота.
Уперше приєднання до Гаазької конвенції було провалено 1998 року. Друге, третє і четверте голосування з цього приводу теж виявилися невдалими. Не увінчалася успіхом і спроба номер п'ять, що мала місце у березні нинішнього року. Найбільший спротив у народних депутатів викликали положення, які легалізують діяльність посередників. Закликала не підтримувати цей документ Уповноважений з прав людини. Цей фрагмент теж ніяк не вкладається в згаданий законодавчий пазл.
Тож укотре доводиться констатувати: не всі права дитини, визначені відповідною конвенцією ООН, забезпечені в Україні законами. Причина — відсутність державної стратегії, концепції розвитку законодавства з питань захисту дитинства.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- СТАТИ ВЛАСНИКАМИ В ДУШІ, А НЕ НА ПАПЕРІ
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»