ВИПРОБУВАНО НА СОБІ
У кожного, хто був свідком, брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, постраждав від неї і, попри все, вижив після цієї трагедії, від якої нас віддаляє вже чверть століття, є, зрозуміло, свої оцінки її причин і наслідків. Але всі ми, нині сущі, можемо з певністю констатувати, що вона стала неочікуваним, тому й таким жорстоким випробуванням для всієї тодішньої великої держави та мільйонів її громадян. Чорнобильський слід і досі залишається на планеті Земля, та найбільше — у сумнозвісному «слов'янському трикутнику», до якого належать Україна, Білорусь і Росія.
У серії публікацій нашої газети під рубрикою «Наодинці з Чорнобилем» редакція надала можливість згадати й розповісти про цю катастрофу учасникам ліквідації її наслідків, серед яких читачів зацікавили спогади колишнього Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, президента Національної академії наук Бориса Патона, президента Національної академії медичних наук Андрія Сердюка, голови Рахункової палати Валентина Симоненка, «директора» чорнобильської зони Володимира Холоші, багатьох енергетиків і будівельників, військових, медиків і колег-журналістів.
На жаль, надрукувати всі спогади, з якими звернулися до нас автори, газета не має можливості. Тим-то й спробую зробити принаймні стислий їх огляд, зокрема й крізь призму власних вражень, пов'язаних із службовими відрядженнями до Чорнобиля, від спекотного травня 1986 року.
Саме в ті дні гостро постала необхідність евакуювати дітей із Києва. Це питання було розглянуто на позачерговому засіданні Політбюро ЦК КПУ. Запрошені на нього члени урядової комісії з ліквідації наслідків аварії, академіки союзної Академії наук Ізрель та Ільїн категорично були проти цього. Як розповіла у спогадах Валентина Шевченко, на той час Голова Президії Верховної Ради УРСР, суперечки тут тривали доти, доки вона із сльозами на очах особисто звернулася до першого секретаря ЦК Володимира Щербицького: «Як жінка, як мати вимагаю терміново вивезти дітей із міста, радіаційний фон у якому значно перевищує встановлені норми». Після цього рішення про евакуацію було ухвалено одноголосно.
На згаданому Політбюро був присутній і тодішній перший секретар Київського міськкому партії Юрій Єльченко. У своїх спогадах, переданих редакції, він згадує, як разом із колишнім мером столиці Валентином Згурським практично цілодобово займався організацією вивезення дітей. Як і у воєнні часи мобілізували для цього вчителів і медиків, забезпечили транспортом та усім необхідним для цієї вимушеної подорожі.
«Особливо складно було,— пригадує він,— разом із маленькими дітьми евакуювати й матерів, які працювали на міських підприємствах. Їх керівники спочатку заперечували, посилаючись на необхідність виконувати виробничі плани. Довелося, ніде правди діти, вдаватися до суто «партійного впливу». Оскільки більшість із них була членами партії, це зрештою вплинуло на вирішення проблеми. Хоч із величезним напруженням, плани виконували так само, як і передбачені в них завдання, пов'язані із забезпеченням ліквідаторів необхідними матеріальними ресурсами, спецодягом і продуктами харчування. Це був справжній трудовий подвиг киян».
Ці дні особисто мені запам'яталися незвичною тишею, що панувала на вулицях, у скверах і парках, де вже зацвіли каштани, але не чути було веселих дитячих голосів. Місто неначе спорожніло. Після роботи кияни зазвичай поспішали додому, щоб подивитися оперативні репортажі кореспондентів інформаційної програми Українського телебачення «Актуальна камера» із зони лиха.
Наталія Міщерська, спецкор цієї програми, а нині керівник прес-центру Національного університету імені Т. Шевченка, згадувала, що будь-які повідомлення з Чорнобиля проходили крізь «сито» прискіпливих цензорів, «акредитованих» у друкованих і електронних ЗМІ. До того ж інформація дозувалася й членами урядової комісії, яка розмістилася в приміщенні Чорнобильського райкому партії.
Незважаючи на це, журналісти все ж знаходили можливість поспілкуватися з потрібними для їх інтерв'ю спеціалістами. Мені довелося кілька разів зустрічатися з першим після аварії директором ЧАЕС Еріком Поздишевим, із яким домовився (за погодженням із тодішнім завідувачем відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, а згодом першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком) про проведення спеціальної прес-конференції для журналістів безпосередньо на ЧАЕС.
Вона відбулася потім, після зведення об'єкта «Укриття» над зруйнованим вибухами четвертим реактором. А тоді його ще споруджували стрімкими темпами у вкрай небезпечній радіаційній обстановці. Щоб мінімізувати її вплив на будівельників, було прийнято рішення скинути з поверхні третього блоку у розвал четвертого його залишки. Роботу цю виконували військові, часом вручну, лопатами. Тривалість її мала бути не більше однієї хвилини. Був серед них і власкор нашої газети в Харківській області, капітан запасу Михайло Бідненко.
Про це я дізнався з його спогадів і, виявилося, що коли він працював на даху третього реактора, мені разом із телевізійниками довелося знімати ці роботи з вертольота. Перед тим, як піднятися в повітря, ми взяли інтерв'ю у керівника цих робіт генерала Миколи Тараканова. Однак цензори «вилучили» його із першого після аварії телефільму «Чорнобиль очима журналістів». Уже коли він вийшов у ефір, режисер «Актуальної камери», на жаль, нині покійна Тетяна Жукова, віддала мені плівку з вирізаними кадрами, і вона тепер зберігається у моєму чорнобильському архіві.
Хоч як прикро, але «купюри» з інтерв'ю з академіками Євгеном Веліховим і Валерієм Легасом так і не збереглися й залишилися лише в моїй пам'яті. З Легасовим мені довелося знову зустрітися вже у Москві, в Останкіно, куди запросили нас як консультантів телефільму Центрального телебачення «Предупреждение». Особисто мені «протекцію» склав однокурсник по московській Академії суспільних наук, спецкор програми «Время» Олександр Крутов, у якого я був у червні 1986 року своєрідним гідом у його відрядженнях на ЧАЕС. Він тоді звернувся до Леоніда Кравчука з проханням відрядити мене до Москви і одержав згоду.
Після перегляду телефільму Крутов запросив нас на каву, і ми мали можливість поспілкуватися у неформальній обстановці. Саме тоді Легасов поділився з нами своїми висновками щодо причин аварії та прогнозом щодо неминучого зростання глобальних техногенних і природних катастроф й обґрунтував необхідність створення в системі Академії наук СРСР спеціалізованого на цій тематиці інституту катастроф. Недавно дізнався, що такий науково-дослідний заклад було створено при Інституті імені Курчатова. Дуже прикро, що ця подія сталася вже після його трагічної смерті та, що характерно, в період ліквідації наслідків аварії на японській атомній електростанції «Фукусіма-1».
На зустрічі в Москві академік Легасов дав мені відеокасету, на якій у хронологічному порядку розкривалися причини катастрофи на ЧАЕС. Це був своєрідний звіт перед МАГАТЕ, підготовлений Інститутом імені Курчатова після ретельного похвилинного аналізу дій персоналу станції під час проведення експерименту, який вийшов з-під контролю і призвів до вибуху реактора. Копію цієї касети я віддав Е. Поздишеву і знаю, що вона, як і в мене, зберігається у нього й нині.
Переглянув Поздишев і вже згаданий відеофільм «Чорнобиль очима журналістів», сценарій якого і сама зйомка готувалися з урахуванням його побажань. Ця стрічка послідовно відтворює здійснення триєдиного завдання, які виконували ліквідатори в чорнобильській зоні. Вони були щільно пов'язані між собою і здійснювалися паралельно та одночасно: дезактивація приміщень станції і прилеглих до неї територій, поховання залишків радіоактивних речовин із зруйнованого четвертого реактора і спорудження над ним об'єкту «Укриття», названого в народі «Саркофагом».
У фільмі були відображені найбільш небезпечні роботи ліквідаторів у зоні, які сприяли подоланню наслідків аварії. У ньому для історії залишилися кадри про будівництво шахтарями захисної «подушки» під аварійним реактором, очищення зони від радіонуклідів, будівництво так званої стіни в ґрунті, яка мала перешкодити їх потраплянню у підземні води та у Прип'ять, і про роботу військових будівельників, вертольотників і дозиметристів. Щоразу, певна річ, називалися імена ліквідаторів, і це було даниною вдячності їм за їх самовіддану працю. Про них дізналися мільйони телеглядачів не тільки в Україні, а й в інших республіках Радянського Союзу, та навіть за кордоном, де теж демонструвалися ці кадри.
Завершувався фільм демонстрацією прес-конференції для журналістів в актовому залі станції, після якого їм показали блок управління агрегатами АЕС і насамкінець нагодували в їдальні для її персоналу.
Підбиваючи підсумки конференції, Поздишев навів три головні, на його думку, висновки про аварію. По-перше, наголосив він, МАГАТЕ визнало високопрофесійними дії ліквідаторів. По-друге, що це сталося передовсім завдяки тому, що допомагали Україні всі республіки колишнього СРСР. І насамкінець директор ЧАЕС запевнив присутніх, що аварія не стане на заваді розвитку атомної енергетики, а спорудження нових блоків на станції триватиме й надалі.
Необхідність цього Поздишев підтвердив і після закриття ЧАЕС у 2000 році та відмовився приїхати на церемонію цього дійства, яке транслювалося з Палацу «Україна» на весь світ. Згодом, як відомо, під тиском вітчизняної та світової громадськості нарощення потужностей на ЧАЕС було припинено, а проект «ЧАЕС-2» закрито.
Нині, після аварії на японській АЕС «Фукусіма-1», противники не тільки будівництва нових, а й функціонування вже діючих знову повели наступ на прихильників атомної енергетики. І чим далі, тим більше вони знаходять підтримку у світі.
То чи можемо ми на нинішньому етапі відмовитися від «мирного атома»? Вичерпну, аргументовану відповідь на це актуальне і непросте запитання дав в інтерв'ю нашій газеті президент НАН України Борис Патон. Ключ до розуміння суті цієї публікації криється у її назві «Політики не можуть ігнорувати пропозиції вчених». Отже, атомну енергетику, без якої нині не обійтися, розвивати можна, але обережно, зважаючи на висновки і рекомендації науковців з цього приводу. Водночас, на чому акцентується увага і в інтерв'ю, необхідно розвивати альтернативні джерела виробництва електроенергії.
Не можуть стояти осторонь цієї проблеми не тільки високопосадовці виконавчої влади, а й наші законодавці. Про це їм слід нагадати хоча б із приводу ігнорування ними недавніх парламентських слухань з нагоди 25-х роковин Чорнобильської трагедії.
Виступаючі намагалися звернути їхню увагу на вирішенні нагальних проблем, пов'язаних із безпекою атомних станцій, актуальними соціально-економічними питаннями та охороною здоров'я постраждалих від аварії на ЧАЕС. Не хотілося б думати, що про проблеми чорнобильців згадують лише напередодні виборів і щедро «годують» їх обіцянками, щоб наступного дня після волевиявлення забути про них.
Тим часом в Україні є й позитивні приклади вирішення нагальних проблем, породжених катастрофою. Їх наводили на загальних зборах Національної академії медичних наук та засіданні Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров'я «Медичні проблеми аварії на ЧАЕС». Виступаючі на цьому представницькому зібранні розповіли його учасникам про накопичений досвід у діагностиці та лікуванні «постчорнобильських» хвороб і реальні можливості їх результативної профілактики. Тепер справа насамперед за тим, щоб держава сприяла вдосконаленню нормативно-правових засад у галузі соціально-економічного захисту потерпілих і ліквідаторів катастрофи на атомній станції та поліпшенню фінансового забезпечення охорони їх здоров'я та довкілля.
Про ще не загоєні рани постраждалих від Чорнобильської трагедії, близьких та рідних полеглих ліквідаторів нагадав нещодавно присутнім щемний документальний фільм «Жінки Чорнобиля». У день його презентації я побачив у фойє переглядової зали лікарів бригади швидкої допомоги. Після демонстрації цієї стрічки до їх послуг звернулося чимало глядачів, у яких ще не висохли сльози на очах. Пам'ять про цю катастрофу тепер уже постійно нагадуватиме нам її трагічні наслідки.
Олександр ПОБІГАЙ, постраждалий внаслідок Чорнобильської катастрофи в 1986 році. Категорія 1, серія А, № 159362
також у паперовій версії читайте:
назад »»»