БОРИС ОЛІЙНИК: СВІТ МАЄ ЗНАТИ, ЯК ТЯЖКО, ЯК ТУЖНО МОЄМУ НАРОДУ ТРАГЕДІЯ ЦЯ Й ДОСІ БОЛИТЬ
Борисові Олійнику не до вподоби, коли його прізвищу передує перелік численних звань і нагород. Зрештою, нагадувати про них щирим поціновувачам відомого далеко за межами країни українського поета і державного діяча якось незручно і недоречно. Про це Борис Ілліч сказав кореспондентові редакції під час недавньої зустрічі з ним, приводом для якої стало наближення 25-х роковин Чорнобильської трагедії. Розшифровуючи диктофонний запис тривалої бесіди і готуючи цю публікацію Бориса Олійника, посилаючись водночас на його поетичний та публіцистичний доробок, вирішив зосередити увагу читачів на трьох, найбільш пам'ятних для нього подіях, які характеризують його громадянську позицію в «постчорнобильську» еру.
Трапеза
з радіонуклідами
Так сталося, що в одне із перших відряджень до Чорнобиля у травні 1986 року біля райкому партії, де розмістилася урядова комісія з ліквідації наслідків на ЧАЕС, я випадково зустрів Бориса Олійника. Він був у цивільному одязі, простенькому картузі і палив цигарку. Тоді ми лише привіталися, бо у кожного були свої справи, а час, принаймні мене, квапив. Я нагадав Борисові Іллічу про цей епізод і попросив його з висоти вже минулого поділитися своїми першими враженнями від поїздки до Чорнобиля.
Відверто кажучи, почав він, привела мене сюди професійна журналістська цікавість особисто побачити і відчути наслідки тієї катастрофи, що трапилася у добре знаній із історії місцевості, де гартувалася наша суто національна ідентифікація, витоки якої беруть початок із славетного козацького родоводу.
Про все це пригадалося під час поїздки до Чорнобиля разом із відомим поетом, на той час заступником редактора газети «Київська правда» Іваном Чумаком, куди ми приїхали, навіть не здогадуючись про ймовірні небезпечні для нас наслідки. Це був період, коли ще не було окресленої 30-кілометрової чорнобильської зони, і проїзд до неї, як мовиться, не лімітизувався. Про вкрай шкідливу для людей радіаційну ситуацію в ній нікого з приїжджих, у тому числі й нас, ніхто не попереджав. Тому й приїхали у цивільній, не пристосованій для цих місць одежі, а потім повернулися в тому ж одязі додому.
Не дивно, що тоді ми спокійно спостерігали, як мобілізовані в Чорнобиль солдати, трапезничали просто на ріллі вже ураженої невідомими їм і нам радіонуклідами. Більше того, і тоді, і потім, коли зустрілися тут із бригадою телевізійників на чолі з Хемом Солганіком, так само нехтуючи власною безпекою, не тільки пообідали тут, а й, ніде правди діти, перехилили по чарчині, бо тоді, незважаючи на оголошену ЦК КПРС і союзним урядом боротьбу з пияцтвом, повсюдно в зоні та за її межами вважалося, що від радіації може врятувати вживання спиртного. Характерно, що попри заборону, Україну «залили» червоним вином типу «Каберне», яке завозили до нас навіть із Кубані.
Це були перші емоційні враження і реакція на події в Чорнобилі. Однак саме тоді ми дізналися про справжній подвиг енергетиків і пожежників, які першими стали на боротьбу з «мирним атомом», що вийшов з-під контролю. Тоді зародилася в мене під впливом побаченого й почутого ідея поеми «Сім», яку присвятив подвигові шести пожежників-чорнобильців, мов із козацького реєстру: Віктору Кібенку, Миколі Ващуку, Василю Ігнатенку, Миколі Титенку, Володимиру Тищурі та Володимиру Правику, а також сьомому звитяжникові — київському кінорежисеру Володимиру Шевченкові.
Тримайтеся, люди! — гримить
з рокової версти. —
Убийте зневіру: встає
над провалом оплот
Стіна порятунку, означена
сяйвом шести
Новітніх подвижників вашої ж крові і плоті.
...А сьомий у зону («Володя,
куди?!»)
Летить. Кінокамера плівку жене.
Він хоче те сяйво спинить
назавжди
І сам через мить спалахне.
І в титрах за шостим на всі
небеса височенно
Огненним клинописом
сьомий світає:
«Шевченко».
Завершувалася ця поема такими рядками:
«Чи знаєш ти, світе, як сиво
ридає полин,
Як тяжко, як тужно моєму народу болить!?
...А світло сузір'я семи лебедить,
як струна...
Істерика на з'їзді «Знання»
У травні 1987 року, виступаючи в дебатах на всесоюзному з'їзді товариства «Знання», закликав членів його президії, що складалася суціль із академіків і високопосадовців вищих ешелонів влади, «говорити правду, і тільки правду» про Чорнобильську катастрофу.
Тоді передусім наголосив на тому, що й після неї ми все ще не дали відповіді на чимало гострих проблем атомної енергетики: що в Україні, в одному з найгустіше заселених регіонів, розміщено майже чверть загальносоюзних потужностей АЕС, що незабаром нам доведеться вирішувати проблему захоронення мільйонів тонн радіоактивних відходів...
Чи гоже нам, батькам, затулятися від допитливих очей наших дітей парасолькою таємничості? Уже коли зараз, із апогею космічної орбіти, можна прочитати шпальту «Правды» із закликами про гласність, то помітити АЕС нічого не важить.
За нинішніми вимірами «дозволеної гласності» така моя «сміливість» викликала хіба що зневажливо-вибагливу посмішку. Але на ті часи, коли «просіювалося» все стосовно Чорнобиля, наведені мною факти викликали справжню істерику. Тепер уже можу відкрити, що цифри щодо України я запозичив і зі статті Бориса Євгеновича Патона,— саме з того її фрагменту, який було вилучено цензурою.
Природно, це зачепило не лише Центр, а й київські верхи, яких, зазвичай, одразу ж про реакцію на мій виступ поінформували доброзичливці. Зрозуміло, що після цього залишатися до кінця з'їзду, погодьтеся, не було резону.
Принагідно хочу нагадати і про непересічну подію, яка відбулася на моїх очах, коли я, чекаючи машину біля готелю «Россия», що на Красній площі, побачив, як над нею почав кружляти яскраво розмальований невеличкий літак, обираючи місце для посадки. Нарешті він приземлився за 150 метрів від мене і за 50 — від Мавзолею.
Цієї ж миті під'їхала машина, і водій, мій колега, жартома запитав мене, що це, мовляв, за «винищувач»? У тон йому я теж з усмішкою відповів, що це, мабуть, рекламний політ.
Лише в поїзді я дізнався про те, що це був, не помічений службами протиповітряної оборони Москви, спортивний німецький і до того ж приватний літак. Уже на пероні в Києві мене охопило дивне відчуття чи то безвілля, чи то безвиході. Вперше відчув себе слабким і незахищеним. У вересні 1941 року, коли нас разом із матір'ю взяли в полон фашисти, навіть тоді надія на порятунок у мене не згасала.
У травні, під впливом з'їзду товариства «Знання» та польотом над Красною площею німецького пілота надія на «перебудову» і «гласність», проголошені тодішнім генсеком КПРС Михайлом Горбачовим, загрозливо похитнулася, так само як і віра в нього самого. Це я відверто визнав у формі відкритого листа до нього в книзі «Два роки в Кремлі».
«Віденський вердикт» агентів «мирного атома»
Через 20 років після Чорнобильської катастрофи у Відні на засіданні Чорнобильського форуму, в якому взяли участь представники країн — членів МАГАТЕ, пролунала, на мою думку, відверто провокаційна заява, згідно з якою «наслідки катастрофи на ЧАЕС перебільшувалися, а люди в уражених регіонах, за незначним винятком, живуть нормальним життям». За підрахунками, оприлюдненими на цьому засіданні, жертвами Чорнобиля стали лише чотири тисячі осіб, а постраждалими можна вважати від 100 до 200 тисяч.
Сказати, що з цими висновками не погодилися авторитетні міжнародні організації та відомі спеціалісти в галузі екології та радіаційної медицини, означає знівелювати реакцію світової громадськості на «віденський вердикт».
Мені особисто запам'яталася заява з цього приводу представників екологічної організації «Грінпіс», у якій вони наголошували на тому, що «заперечувати реальні наслідки аварії адекватно ображенню постраждалих від неї, стверджуючи, що причини їхніх хвороб — ірраціональні страхи. Це може призвести до небезпечних рекомендацій переселити людей на забруднені території».
Як голова української парламентської делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи, я не міг не прореагувати на цей «вердикт». У Страсбурзі з її трибуни мусив нагадати учасникам асамблеї про те, що у наші серця стукає попіл загиблих, які собою заступили світ від катастрофи. Що нас кличуть до цього живі чорнобильці, які щоденно змушені боротися за життя, тамуючи нестерпні муки від наслідків радіації.
Мене особисто обурило те, що так звані вчені блюзнірствують над могилами убієнних радіацією, над тисячами уражених Чорнобилем. Оскільки ж до всього ці випади поціляють не тільки в нашу національну гідність, а й в універсальні принципи людяності, наголосив тоді на тому, що світове співтовариство просто зобов'язане дати належну оцінку словам і діям цих та подібних їм антигуманістів.
Згадав про це тому, що чим більше часу віддаляє нас від Чорнобильської катастрофи, тим глибше усвідомлюємо її тяжкі наслідки і водночас із сумом спостерігаємо, як із року в рік зменшується увага світової спільноти до нашої трагедії, особливо після зупинки останнього енергоблока на ЧАЕС, яку в прямому телеефірі побачив увесь світ.
Хочеться сподіватися, що 25-ті роковини цієї трагедії, про яку нині згадуватимуть запрошені до Києва керівники ООН та багатьох країн світу, стануть приводом до глибокого усвідомлення того, що подолання її наслідків залежить не лише від України. Біду цю маємо долати спільно.
Сторінку підготував
Олександр ПОБІГАЙ
також у паперовій версії читайте:
- ТИЖДЕНЬ ПАМ'ЯТІ Й ПІДТРИМКИ
назад »»»