«КІНО МУСИТЬ БУТИ РІЗНИМ»
РОМАНУ БАЛАЯНУ — 70
Роман Гургенович Балаян — один із найпомітніших українських кінорежисерів останніх десятиліть. Народний артист України, академік Академії мистецтв України. Лауреат Державної премії СРСР — за фільм «Польоти уві сні та наяву». Народився 15 квітня 1941 року в селищі Неркін-Оратаг у Нагірному Карабасі.
Закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (майстерня Т. Левчука). З 1970 року працював на Київській кіностудії імені О. Довженка. Поставив кінофільми: «Бірюк», «Каштанка», «Поцілунок», «Бережи мене, мій талісман», «Філер», «Два місяці, три сонця», «Ніч світла», «Райські птахи».
— Сучасний кінематограф здебільшого прагне до максимальної реалістичності, нехтуючи мораллю. При цьому мало хто замислюється про вплив такої «реальності» на свідомість глядача. Як Ви ставитеся до цієї тенденції?
— Якщо реалістичність — це те, як у російському кіно — суцільний мат... Знаєте, чому в літературі та кіно з'явився мат? Тому, що з'явилося покоління діячів мистецтва, котре не знаходить іншого способу для вираження своїх думок. Не використовували ж у своїй творчості нецензурну лексику Достоєвський і Толстой! Телебачення та кіно перетворюється на життєподібність. А мені таке дзеркальне відображення нецікаве. Тому я дивлюсь канали, на яких бокс або Тrаvеl. Інша річ, що з появою телебачення ти став громадянином світу. У світі щось трапляється, й ти про це знаєш. Саме ця комунікативність, якою володіє телебачення, мені подобається.
— Чи достатньо високий рівень підготовки кінокадрів в Україні, зокрема в університеті імені Карпенка-Карого?
— Мені, якщо чесно, взагалі не подобається рівень акторської майстерності в Україні. Не знаю, як викладають, але бачу, як потім грають. А грають так: поганий — хороший, злий — добрий, щедрий — скупий. Прямолінійна гра. А між цими поняттями стільки нюансів! Сам я викладати навряд чи здатний. До університету Карпенка-Карого можу висунути іншу претензію. Викладачі там запевняють, що вони випускають десятки геніїв. Якби я вважав, що хтось геній, то цей геній давно вже знімав би. Свого часу я допоміг Сергію Маслобойщикову, і він знімав за Кафкою. Уявіть, київська студія і Кафка! Наталії Андрейченко я теж допоміг знімати за складним сценарієм. Студія не хотіла, а я все-таки дотиснув, тому що вважав, що вони талановиті.
— Як на Вашу творчість вплинуло знайомство з Сергієм Параджановим?
— Кардинально! Якби я не знав цю людину, то, можливо, був би режисером, але невідомо яким. Знайомство з ним водночас завадило і допомогло. Завадило тому, що поки я вчився, то було цілковите наслідування йому. Взагалі усе українське кіно наслідувало Параджанова і його «Тіні забутих предків». І я в тому числі. Заважало, що він швидко міг вигадувати ось так одразу. Він цим «утискував» нас у комплекс неповноцінності.
Цього впливу вдалося позбутися, коли знімав дипломну роботу. Я показав її, це була 18-хвилинна стрічка. Всі на неї скаржились, а він вважав, що це, навпаки, начебто «щось», порадив скоротити фільм на дві хвилини. Я скоротив, попросив Параджанова подивитися знову. Він сказав: «Ось бачиш, що таке дві хвилини підказки геніальної людини?!» Тоді я зізнався, що скоротив фільм не на дві, а на 12 хвилин. Після цього вчинку я й позбувся впливу Параджанова. Хоч усе одно ця дипломна робота — повне наслідування не лише Параджанова, а й Осики, Іллєнка і всього поетичного кіно. Нещодавно я переглянув той фільм — жах!
— Чи не вважаєте Ви, що значення так званого українського поетичного кіно перебільшено? Який вплив на Вашу творчість мали ці фільми?
— Ані «Каштанка», ані «Бірюк», ані «Польоти...», зняті в ті часи,— погано це, чи добре,— ніякого відношення до поетичного кіно не мають. Річ не в тім, що я навмисно порвав із цим, ні, просто мені це здавалося неблизьким. Те, що я робив, скоріше можна назвати міською прозою. Хоч сценарій фільму «Бірюк» ми писали з людиною, близькою до українського поетичного кіно — Іваном Миколайчуком, але «Бірюк» до поетичного кіно відношення не має... А знімав я це в 1976 році. Що стосується поетичного кіно в Україні взагалі, то були там п'ять-шість чудових фільмів.
— За часів Радянського Союзу існувало багато «ідеологічних» заборон, це мотивувало режисерів, сценаристів боротися із заборонами. Нині табу немає, знімати можна що завгодно, але немає стимулу. Які фільми зараз потрібні людям? Які теми і герої мають з'явитися, щоб був успіх?
— Раніше режисери примудрялися зняти так, аби начальство не запідозрило підступ. До речі, я свої кращі фільми зняв до 1986 року (до «перебудови»). З появою свободи нас обеззброїли, тому що ми вміли думати, лише знаходячись у клітці, звідки рвалися на волю. Тобто ми були цікаві в опорі тому ладу, в якому згорали, як свічки. Коли клітку відкрили, ми не змогли літати... Починаючи з 1986 року, на країну обрушився потужний потік інформації. Ми не були до неї готові, а молоді тим паче. Стосовно нових героїв, то я вважаю, поки що час нових антигероїв.
— Існує «елітарне» кіно, розраховане на обмежене коло глядачів, і масове. Чи повинно кіно опускатися до інтелекту глядача, задовольняючи його смаки, чи навпаки, піднімати глядача?
— На відміну від літератури, кіно — це бізнес і мистецтво, тому воно повинно бути різноманітним. Кіно мусить бути різним, є ж різні люди, є й різні жанри кіно. Навіть неважливо, про що фільм, адже будь-яка брехня, зроблена з художньої точки зору достовірно, є цікавою. У будь-якої стрічки знайдуться як прихильники, так і недоброзичливці. Кіно — це мистецтво, яке приречене на те, щоб служити багатьом.
— Ви критично ставитеся до своїх фільмів?
— Так, я бачу тільки те, що під час зйомок мав зробити і не зробив. Недоліки своїх фільмів знаю краще, ніж критики. Іноді думаєш: «Тільки б не здогадалися дивитися так глибоко, як я».
— Як Ви ставитеся до «Польотів уві сні та наяву»? Минуло багато часу, зараз у Вас не виникає думка, що, можливо, в ньому варто щось змінити?
— Річ у тім, що цей фільм припав до душі інтелігенції Радянського Союзу. Тому що тільки вони здогадуються, що у фільмі є другий сенс, цей клубок у горлі, неможливість реалізуватися в цьому житті. Ця стрічка для нашого покоління, і кожен бачив у ній відгомін свого життя. Я вважаю, що «Бірюк», «Поцілунок» і «Бережи мене, мій талісман», з точки зору кінематографії, значно цікавіші. А «Польоти уві сні та наяву» — найемоційніша з моїх картин. Такий собі шлягер. У гарному значенні цього слова.
— У Вас є досвід роботи і сценаристом, і продюсером, і режисером. Що нині для Вас найцікавіше?
— Продюсер — це людина, яка придумала ідею, знайшла сценариста. Водночас шукає спонсора, режисера, враховує думку телебачення, займається майбутнім прокатом. На мою думку, найуспішніший серед продюсерів — Олег Кохан, я з ним працював. Він — фанат кіно.
— Чи вважаєте Ви, що контакт між продюсером і режисером істотно впливає на роботу над фільмом і, зокрема, на результат?
— Я за те, щоб продюсер був більш суворий. Тому що я виріс на худраді, а коли поруч людина, яка в усьому погоджується з тобою,— це нецікаво. Кохан і Толстунов надто добре до мене ставилися, їм більше подобався фільм, ніж мені, а так не можна. Ми пострадянські люди, досі вважаємо, що головний — це режисер. Ні, головним має бути продюсер. Так у світі.
— Чи вірите Ви у покликання? Зараз, коли вже багато чого досягли, чи можете впевнено сказати, що обрали правильний шлях?
— Я завжди говорив, що не ту професію обрав. Не ту професію тільки з тієї причини, що за радянських часів професія режисера була принизлива. Я натерпівся зауважень, цензурних поправок... Я нічого не викидав, але це принизливо для мого самолюбства. Не люблю залежність від техніки та погоди — то сонце сховалося, то камера підвела... Мені, мабуть, треба було йти в театр. Цікавіше на стадії задуму. А на знімальному майданчику одразу з'являються кавказькі лінощі... І все одно з мене вийшов не той режисер, яким я хотів стати в 25 років.
— Які Ваші творчі плани на найближче майбутнє?
— Зараз у мене важкі місяці, тому що я сам почав писати сценарій за заявкою, яку вигадав у 1990 році в Парижі. Але якось заплутався. Тепер зв'язався зі сценаристом, проте версія, яку він пропонує, мені поки що теж не подобається. Через це довелося перенести початок зйомок на 15 червня.
Попереду ще цікава ідея: її я вигадав у 1989 році за романом Макса Фріша «Я назву себе Гантенбайн»...
Розпитували: Марина АНДРІЯШ, Софія НЕУМИВАКА, Анна САВЧУК, студентки кінознавчого факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого
також у паперовій версії читайте:
- МИСТЕЦТВО ІСПАНСЬКОЇ ПОРЦЕЛЯНИ
- ЗАПРОШУЄ «ГітАс»
назад »»»