ЮРІЙ ЩЕРБАК: ЛЮДИ БЕЗ МОРАЛІ— ЦЕ СМЕРТОХРИСТИ
Юрій Щербак — відомий український державний діяч, дипломат, посол України в Ізраїлі, США, Мексиці, Канаді, доктор медицини, письменник, чия книжка «Чорнобиль» обійшла багато держав світу в перекладах. Приводом для зустрічі став його новий роман «Час смертохристів. (Міражі 2070 року)». Цим твором Щербак-романіст повернувся в літературу.
Ось деякі відгуки. Іван Дзюба: «Надзвичайно цікавий із захоплюючою інтригою роман Юрія Щербака я сприймаю як гротеск-фантастику, не так прогнозу, як застереження від недалекоглядності і пасивності, смертельно небезпечних у цьому безжалісному світі, сповненому геополітичних пасток і підступів. У романі сповна виявився досвід Юрія Щербака як дипломата, політика і літератора». Вадим Скуратівський: «Жорстока глибока притча, жанрово унікальна, несподівана в нашій літературі. Нібито твір фентезі, який однак точно віддає трагічну реальність українського минулого і української сучасності в контексті гіпотетичної української прийдешності». Дмитро Павличко: «Я поринув у події, зображені твердою жорстокою рукою трагіка, письменника, що охоплює своїм оком світ, бачить безліч деталей, але не губиться в них, пам'ятає про щось найголовніше. А головніше — це трагедія сучасного людства, не здатного врятуватися від атомної зброї, яка придумана тими, хто не повірив, що Христос воскрес. Страшна картина світу після великої темряви, що настала після вибуху атомних бомб. Це не тільки нове слово в літературі, це попередження, передчуття катастрофи».
— Юрію Миколайовичу, як виникла ідея написати роман «Час смертохристів. (Міражі 2070 року)»?
— Насамперед хочу сказати, що роман важливий у моїй біографії. В 1991 році вийшли моя документальна книжка «Чорнобиль», після того я не написав жодного оповідання, жодної повісті. 1992 року в інтерв'ю московській «Литературной газете» я сказав, що більше прозу не писатиму. Отакий виявив максималізм, на той час логічний, то не було кокетством чи брехнею, я тоді вірив і тепер вірю, що правильно робив: час і сили забирала напружена робота як депутата Верховної Ради СРСР, як міністра охорони навколишнього природного середовища, як лідера Партії зелених України, і тим паче як посла.
Тепер я відійшов від активної державницької роботи, зайнятий політично-публіцистичною діяльністю, з'явилися час, гармонія і свобода, які потрібні кожному авторові, незалежність, особливо від тих, хто читає тебе, скажімо, на державній службі. Я реалізував давню мрію. Прелюдією до «Часу смертохристів» можна вважати попередню книгу публіцистичних статей — «Україна в зоні турбулентності», яку видано торік,— геополітичні роздуми про долю нашої держави і можливі події, які формують цю долю.
— Як Ви визначаєте жанр «Часу смертохристів»?
— Гостро-політичний трилер і антиутопія. Хочу, щоб якомога більше людей прочитало цю книжку, тож авантюрний сюжет додає цікавості.
Я ніби зазирнув у майбутнє, але не хочу щоб мої пророцтва, не дай Боже, справдилися, бо йдеться про похмурі речі. Роздуми над тим, що відбувається у світі, приводять до висновку, що ми стоїмо на порозі доби великої непевності й великих конфліктів. На жаль, так складається XXI століття. Власне, про це я пишу.
Спочатку оповідь здається фантастичною, але будь-яка ситуація, пов'язана з головним героєм — начальником військової розвідки України генерал-лейтенантом Гайдуком, має реальну основу, навіть повороти у міжнародній долі цього героя реальні, хоч написано у формі гротеску. Багато років він працював в Америці (в майбутньому — це конфедерація країн Північної Америки, до якої входять США, Канада і Мексика). Генерал повертається в Україну, де і розгортаються події в 2077 році.
Що мене мучило? Особливо після повернення в Україну, коли я побачив конкретні ситуації політичного та економічного життя, часом страшні сюжети українських доль. Я подумав про те, що виникла якась нова порода людей, я їх спочатку назвав «новолюди», тобто істоти без жодних натяків на будь-яку мораль, на совість. Це дуже серйозно, і ми маємо розуміти, що сталося. В усі часи були люди без совісті й моралі. Проте їх менше було. Тепер надто багато, і це лякає. Я вигадав свій термін, сподіваюся, що неологізм «час смертохристів» увійде в обіг.
— Отже, смертохристи — це...?
— Ті, які оголосили, що Христос помер, він не Бог, просто людина, і що його принципи добра, милосердя, справедливості — ілюзія. Смертохристи пропонують своє жорстоке насильницьке бачення світу. Це передбачає небезпечний розвиток людських доль. Якби йшлося про одну людину, скажімо, якогось керівника-самодура, можна було б ігнорувати, але мовиться про масові процеси. Тривогу щодо смертохристів, які почали окупувати людські душі й Україну, я хотів, власне, вивести в цьому романі.
У романі є така страшна річ: персонаж каже: «Уявіть собі, що ми останні українці у світі». Ця тема не вперше у мене проголошена, у книзі «Хроніка міста Ярополя» один професор теж уявив, що він останній українець. Однак тоді не було реально такої небезпеки. Нині вона є, і ми маємо замислитися: «Невже нація зникне і залишиться тільки територія, яка називалася Україною?».
— Згадану книгу «Україна в зоні турбулентності» сприйматимуть як ідейну преамбулу до роману. Її проблематика, аналіз, діагноз, прогноз відлунюються в романі в художній формі. А в якій позиції до «Часу смертохристів» перебуває ще одна Ваша книжка «Україна: виклик і вибір»?
— Я вдячний, що ви пригадали мою першу після повернення з Канади книжку «Україна: виклик і вибір», яка вийшла 2003 року у видавництві «Дух і літера». На той час я читав лекції про геополітику у Києво-Могилянській академії й моїм студентам ця книжка придалася як підручник. То була розминка, підготовка, конспект до кристалізації моїх геополітичних поглядів перед книжкою «Україна в зоні турбулентності», я там зводив докупи різні міжнародні ситуації з Україною, аналізував прогнози щодо участі України в НАТО, в Європейському Союзі. На жаль, багато чого залишилося актуальним. Перше — це відносини з Росією, які погіршувалися і доходили до критичної точки, і тепер вони не найліпші. Друге — це наше тупцяння на шляху до Альянсу, нині ходу взагалі припинено. Третє — відносини з Євросоюзом сумнівні,— поки українська еліта і суспільство не приймуть європейські цінності, ми не станемо членами Євросоюзу.
— Є відчуття, що існує два якісно різних Юрія Щербака. Один писав до міжнародної кар'єри дипломата, другий — після. Принагідно зазначу: існує думка, що письменник тоді надпотужний, коли він — дитя двох культур, а ще краще трьох. Згадаймо феноменальних латиноамериканців Маркеса, Борхеса, Амаду, які вчилися в Сорбоннах і Кембріджах, багатьох європейців, котрі увібрали культури кількох країн. Ви теж є вихованцем мінімум двох культур, побачили світ. Один Щербак прагматично-приземлено вникав в українські реалії, другий Щербак отримав можливість дивитися на події з космічної висоти. Чи так?
— Побоююсь таких патетичних означень: космічний погляд. Хоч ідея про двох авторів, а може, і трьох, видається правильною. Я став іншою людиною після набутого досвіду. Побачив неймовірні речі, які наснитися не могли, і багатьом невідомі в Україні. У Білому домі уявив, яким би щасливим був мій батько, коли б дізнався, що син спілкується з президентом США, прогулюється з ним — той показує Білий дім. Це я говорю для емоційного розуміння.
Я багато увібрав від західної культури, найбільше від американської, чимало читав текстів, щодня сприймав телеінформацію, зустрічався з людьми, тобто жив тим життям. Отже, є момент подвоєння чи навіть потроєння автора порівняно з письменником-лікарем, який колись знав своє місце в умовах радянського концтабору, в якому ми всі жили. Оскільки я не був членом партії, не належав до якихось керівних органів, я міг бути лишень санітаром тринадцятої категорії, якому дозволяється працювати в лепрозоріях. І я працював у лепрозоріях під час епідемії холери, був у вогнищах чуми. Такий був мій досвід. Він також катастрофічний. Друзі-літературознавці у зв'язку з новим романом нагадали мені, що в основу моїх творів було покладено катастрофи. Перший твір був про катастрофу в лабораторії, коли смертельним вірусом заразилися співробітники і три дні до смерті вони переживають у карантині. Роман «Причини і наслідки» про те, як смертельний вірус сказу охопив Україну. «Чорнобиль» — про планетарну катастрофу, яка розгорнулася на наших очах. В новому романі теж ідеться про катастрофу, але уже про глобальну — про третю світову війну.
Отже, справді є два-три автори, один із яких залишився в минулому. Та я ніколи, думаю, не зраджував своїх ідеалів, перші свої оповідання ціную і вважаю, що вони чесно написані, для мене це має велике значення.
Якщо мати під космічним поглядом розуміння геополітичних процесів, то ви маєте слушність, точка зору збільшилася, оптика така, що дозволяє бачити-аналізувати, що відбувається у взаємопов'язаному світі. Ми живемо в перехідному періоді, проминула стабільність, яка була навіть під час «холодної війни». Духовна деградація, глобалізація, економічно-політичне й природне розбалансування призводять до глобальної втрати гармонії й перспективи. Утім, у романі багато ситуацій може видатися надуманими, але вони не є такими, бо фактично — це віддзеркалення нинішнього світу.
— Якою мірою «Час смертохристів» фантастичний у сенсі антуражу?
— Я не збирався писати про технічні дива, в романі мінімум антуражу майбутнього. Акцентував на людях і подіях. Погляньмо, скажімо, на п'ятдесят років назад — у шістдесяті. Щось принципово змінилося? У багатьох людей ті самі меблі в квартирах. Так, є Інтернет, мобільний зв'язок, але основи життя мало змінилися, так само буде і в майбутньому. Звісно, придумають ще якісь технічні новації, суспільство ще більш глобалізується: коли почнеться «повзуча» війна і буде перерізано шляхи сполучення, ми одразу деградуємо до певного примітивного рівня. Загинуть високі технології, бо їх підтримувати непросто. Отже, повторюю, я навмисно не хотів неймовірними фантасмагоріями забивати голови читачам. Головне — те, що буде з нами, яка доля спіткає українську націю і світ.
— Дедалі частіше лунають думки про надто низький інтелектуальний рівень можновладної еліти. Що скаже з цього приводу не дипломат, а громадянин?
— Це правда. Одначе цей процес торкається також і низки європейських країн. Титани народжуються хвилями — Черчілль, Рузвельт, а поряд із ними такі диявольські постаті, як Сталін і Гітлер, які впливали на історію людства. Потім сплеск зійшов і прийшли сірі бюрократи. Знову сплеск: Рейган, Горбачов (хай що там кажуть,— це велика яскрава постать, котра покінчила без великого розливу крові з Радянським Союзом, і ми йому вдячні за це), Маргарет Тетчер. А нині панують люди з низьким інтелектом, сірі, середні, у Європі немає яскравих постатей рівня Шарля де Ґолля. Які були німецькі лідери! А тепер — сірість. У нас ще нижчий рівень, ніж у Європі, тому що кермують люди неосвічені, котрі зазвичай не знають мов (навіть державну на рівні суржику або з папірця), історії, не цікавляться культурою та мистецтвом. Це трагедія України. Суспільство набагато вище, освіченіше, інтелектуальніше, ніж так звана еліта. Маємо серйозний виклик, він дасться взнаки в кризах, які ще чекають нас попереду. Процеси, які відбуваються в арабському світі й безпосередньо торкаються нас, ці люди не здатні почути й осмислити. А Путін і Медведєв узагалі кажуть, що всі нинішні бурхливі революції спрямовані проти Росії. Їм також не подобалися «кольорові» революції, певна річ, вони боялися Помаранчевої. Це все сліпота, короткозорість, яка вийде боком, і дуже швидко.
Я переконаний, що у нас уже побудовано феодально-олігархічне суспільство. Десять олігархів керують Україною, ухвалюють тільки ті закони, які їм потрібні, двадцять п'ять мільярдів доларів відправляють в офшори, а п'ять мільярдів на колінах просять у Міжнародного валютного фонду. Це ж усі знають, тепер народ не можна обдурити, він розуміє, що відбувається.
У романі також діють люди, яких названо смердами, це фактично кріпаки. Проведу таку паралель. Нині мажори дозволяють собі вбивати людей, їдучи на крутих машинах, і не мають жодної покари, це жахливе свавілля означає, що ми живемо у феодально-кріпацькому суспільстві. Тож у творі є такий епізод. Головний герой розповідає керівництву України: «Ви ж послухайте, яка гра відбувається — гонки Монте-Карло: мажори на крутих тачках змагаються, хто більше вб'є на вулицях людей». Цей гротеск із нашої дійсності взято, нинішні реалії можуть довести до абсурду і краху.
Потенціал ненависті зростає. В романі один із близьких мені героїв — священик отець Іван (його потім розпинають жахливо) — каже: «Я не знаю, як упоратися з потенціалом ненависті, люди хочуть братися за сокиру і убивати». І це показано: починають вбивати чиновників, олігархів, просто багатих людей. Ми маємо усвідомлювати: терпець має межу. Сила демократії в тому, щоб цю пару, яка накопичується в середині суспільства, якимось чином випускати, а не робити так, щоб вибухав казан.
У творі показано: наше недалеке майбутнє — плід нинішніх процесів і розкладів. Що для мене дуже важливо? Політики не можуть цілковито втратити совість, не можуть бути абсолютно жорстокі й безчесні, бо (хоч політика — цинічне заняття) є певні межі цинізму і зневаги до людини.
— Пане Юрію, вчені стверджують, що насуваються страшні біофізичні катаклізми, деякі регіони планети поглине вода, почнуться проблеми з харчуванням тощо. Всі ми бачимо, що робиться в Японії, яка має потужні технології. Проте Господь показав, хто в домі господар. Збираємося літати на Марс, а на Землі не вирішили проблеми. Україна має золоті чорноземи і народ-трудівник. Тож нам треба схаменутися, навести лад і гідно пережити катаклізми.
— Хоч у минулому теж відбувалися цунамі, шторми, землетруси, але треба визнати: нині природна гармонія надзвичайно розбалансована. Втім, хочу вірити, що пророкованого кінця світу в 2012 році не станеться, а буде лишень чемпіонат Європи з футболу. Однак готуватися треба.
25-та річниця Чорнобильської трагедії вкотре різонула по серцю. Нині доводиться перейматися катастрофою на японській атомній станції «Фукусіма-1», аналізувати її. Нещодавно зустрічався з японською делегацією: ішлося про якнайшвидше приборкання цієї жахливої біди. Так, Країна Вранішнього Сонця має високі технології, та всі ми весь час відстаємо від сюрпризів, які нам несе природа або люди. Ось приклад. Захисну стіну на «Фукусімі» побудовано заввишки сім метрів, а хвиля-цунамі була чотирнадцятиметрова, вона залила нижні поверхи і вимкнула систему охолодження. Японці не передбачили, що так може бути. Це спричинило ще більш жахливі наслідки катастрофи.
Хай там що, але на Марс люди все одно літатимуть, бо так, мабуть, написана доля людська.
Щодо рецептів ладу в Україні — їх розсипано в романі, адже його писав не тільки письменник, а й лікар.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»