«ТЕХНІКА ЛАМАЄТЬСЯ, ЛЮДИ ВАЛЯТЬСЯ З НІГ, АЛЕ ПРАЦЮЮТЬ...»
ЦЕ ВИТЯГ ІЗ ДОНЕСЕННЯ КОМАНДИРА АРМІЙСЬКОГО ПІДРОЗДІЛУ, ЯКИЙ У КВІТНІ 1986-го БРАВ УЧАСТЬ У ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ
Вибух, що стався квітневої ночі 1986 року на Чорнобильській АЕС, став несподіванкою для всіх. Більше того, він, як згадують учасники тих подій, деморалізував багатьох високих службових осіб. Не знаючи реальних масштабів того, що сталося, вони розгубилися, не могли ухвалити потрібних рішень. І це тоді, коли відлік часу йшов на хвилини. Коли від професіоналізму та оперативності залежали долі сотень тисяч, а то й мільйонів людей.
Першими, хто зорієнтувався в тій неординарній ситуації, були люди в погонах.
Вони були першими
— Дізнавшись серед ночі про позаштатну ситуацію на станції, я відразу поспішив до частини,— згадує колишній командир полку Цивільної оборони полковник у відставці Володимир Гребенюк.— А вже до сходу сонця загін, сформований на базі частини, вирушив до Чорнобиля. Прибувши на станцію, ми розпочали радіаційну розвідку, дезактивацію вулиць Прип'яті, інших населених пунктів, прилеглих до ЧАЕС.
У той час, коли підлеглі Володимира Васильовича віднаходили найнебезпечніші місця на поверхні землі, з повітря (з борту вертольота МІ-8) їх «пеленгував» гвардії капітан Сергій Володін.
— Про вибух на реакторі мене повідомили вранці під час сніданку,— розповідає Сергій Володимирович.— Через 20–30 хвилин наш екіпаж здійнявся у повітря.
Військові вертолітники першими дізналися про можливі наслідки цього вибуху: результати розвідки показували, що радіація накрила значну частину Полісся і з кожною хвилиною її рівень зростає. Перші рішення влади ґрунтувалися на даних розвідки, які їй надав Володін зі своїми товаришами.
У ліквідації наслідків катастрофи брали участь сотні тисяч військовослужбовців, які, ризикуючи здоров'ям, а то й життям, першими кинулися в бій з невидимим ворогом.
На пекельних ділянках
Зруйнований реактор тривалий час «димів», забруднюючи довкілля радіонуклідами. На початку травня температура в ньому сягала три тисячі градусів. Коли б не грамотні й оперативні дії людей в погонах, міг би статися повторний вибух, значно потужніший. Фахівці з радіаційної медицини, з якими мені довелося спілкуватися, кажуть, що тоді б «тридцятикілометровою зоною (місцевість, найбільш уражена радіацією, з якої виселили жителів близько ста населених пунктів.— Авт.) стала не лише вся Україна, а й величезні території Росії та Білорусі».
— Більшість військовиків, особливо в перші дні й навіть місяці, отримала чималі дози опромінення,— розповідає генерал-лейтенант у відставці Микола Бондарчук, колишній начальник штабу Цивільної оборони УРСР.— Крім надто високого рівня радіації, люди не були як слід забезпечені засобами захисту. Та й ті, які їм видали, не відповідали вимогам, оскільки вони морально і фізично застаріли.
Були випадки, коли солдати працювали голіруч, отримуючи колосальні дози опромінення, несумісні з життям. Зокрема, скидаючи з даху зруйнованого 4-го енергоблоку шматки графіту та асфальту, розкиданого вибухом. Для того щоб хоч якось зменшити вплив радіації, перебування людей на даху, в інших небезпечних місцях обмежувалося кількома хвилинами.
— Ми, командири, розуміли, чим усе це може скінчитися для нас і підлеглих, але що могли вдіяти, одержавши наказ вищого командування,— розводить руками полковник Анатолій Маркущенко, який навесні 1986-го командував взводом радіаційної розвідки 137-го полку хімічного захисту Прикарпатського військового округу.— Я досі дивуюсь, що ще живий.
Задля справедливості слід сказати, що і генерали, які кидали підлеглих в атомне пекло, теж не могли нічого зробити: в їхньому розпорядженні не було ефективних засобів боротьби з радіацією, не було відповідного досвіду роботи за екстремальних умов.
«Майданчик, де була Чорнобильська станція, став для нас своєрідним випробувальним полігоном, а ми, солдати й генерали, певною мірою перебували в ситуації, у якій у 50-ті роки опинилися військовослужбовці Радянської армії, що стали учасниками ядерних випробувань. Але якщо ті готувалися заздалегідь до виконання своєї місії, то нас ніхто не готував. Часто доводилося діяти на свій страх і ризик. І ризикували ми не лише погонами, а й життям людей. Ми це знали, але усвідомлювали й інше: кожна хвилина не те що на вагу золота, а людського життя, десятків, сотень людських життів...»
Це витяг зі спогадів начальника хімічних військ Збройних сил СРСР генерала армії Віктора Пікалова. До честі генерала, ні він, ні його колеги, зокрема генерали, які вже вранці 26 квітня прибули на станцію, не ховалися за спинами підлеглих.
І вдень і вночі
Після того як державній комісії, очолюваній першим заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною, доповіли про рівень забруднення, постало питання про подальші дії.
— Виникло питання про те, щоб загасити реактор,— продовжує Микола Бондарчук, який брав участь у засіданні держкомісії.— Адже він продовжував «диміти», викидаючи в атмосферу радіацію. Під його днищем були тисячі тонн залізобетонних конструкцій, інших будівельних матеріалів, які після вибуху перетворилися на непотріб. Радіація перевищувала допустимі норми у десятки тисяч разів. Тож потрібно було якось локалізувати це небезпечне джерело. Для цього залучили військових авіаторів під командуванням начальника штабу 14-ї повітряної армії генерал-майора Антошкіна. Військові авіатори, котрі на полігонах відпрацьовували питання вогневого ураження цілей умовного противника, й думки не допускали, що за ціль колись може стати ядерний реактор. Правду кажуть, що очі бояться, а руки роблять. Авіатори скинули в пащу реактора сотні тисяч тонн піску, свинцю, інших матеріалів, які припинили в ньому небезпечні процеси.
Водночас особовий склад інженерних частин Київського, Одеського, Прикарпатського та інших військових округів дезактивував забруднену територію, виконував різні спеціальні роботи, спрямовані на зменшення забрудненості територій радіонуклідами.
«Люди стомилися. Скаржаться на головний біль і нудоту. Кілька чоловік знепритомніли, їх спішно відправили до Іванківської лікарні».
«Не вистачає протигазів, комплектів спеціального одягу. Через це доводиться скорочувати перебування людей поблизу 4-го енергоблоку та інших об'єктів станції, де рівень радіації перевищує допустимі у 30–40 разів».
«Техніка не витримує навантажень і виходить з ладу, солдати замінюють її на іншу й продовжують працювати, розгрібаючи завали і дезактивуючи промислову територію станції».
Це витяги із донесень командира батальйону, особовий склад якого брав участь у ліквідації наслідків катастрофи, вищому командуванню.
Окрім території самої ЧАЕС, військовиків було залучено до інших робіт, які проводили у 30-кілометровій зоні. Зокрема, солдати інженерного полку, що прибув із Києва, наводили переправи, зводили мости, якими евакуювали населення Поліського, Іванківського та інших прилеглих до станції районів.
— Евакуація людей розпочалася в травні,— згадував ті події колишній начальник інженерних військ Київського військового округу генерал-лейтенант у відставці Олександр Корольов.— Перед нами були поставлені великі за обсягом робіт завдання, від виконання яких, як сказав у розмові зі мною Борис Щербина, залежать терміни переселення десятків тисяч людей у безпечніші місця. Тож довелося працювати і вночі, при світлі автомобільних фар. Проте ніхто з моїх підлеглих не жалівся на труднощі...
Замість післямови
Через чорнобильське горнило пройшло понад 600 тис. осіб, переважна більшість з яких була громадянами УРСР. Це не дивно. Адже до частин протирадіаційного та хімічного захисту, цивільної оборони, інших підрозділів спеціального призначення вже в травні почали призивати із запасу військовозобов'язаних, які мали спеціальності, конче потрібні для виконання робіт із ліквідації катастрофи. Тож нині в Україні живе понад 200 тис. «чорнобильців», які працювали в ті пекельні дні на ЧАЕС. Близько ста тисяч із них — інваліди, що пов'язано з участю у ліквідаційних роботах. Лише протягом 1986-го було опромінено десь 70 тис. військовослужбовців. Максимально допустима доза для людини становить 72 бери. Так ось, переважна більшість «вхопила» якраз саме стільки, а то й більше.
На жаль, при розв'язанні проблем, насамперед тих, що пов'язані зі станом здоров'я, «чорнобильці» можуть розраховувати здебільшого на самих себе, бо з боку держави дієвої підтримки немає.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
- МОВОЮ ФІЛАТЕЛІЇ
назад »»»