БОРИС ПАТОН: ПОЛІТИКИ НЕ ПОВИННІ ІГНОРУВАТИ ПРОПОЗИЦІЇ ВЧЕНИХ
Від перших днів після аварії на ЧАЕС серед її причин називали й ігнорування керівництвом колишнього Радянського Союзу застережень учених Академії наук України про небезпеку будівництва атомних електростанцій на території республіки, про які начебто йшлося у таємній доповідній президента Академії Бориса Патона. У ті часи, коли будь-яку інформацію про те, що сталося на станції, було заборонено на найвищому рівні, довести чи спростувати подібне припущення не виявилося можливим. Уперше через десять років після аварії, яку згодом було визнано ООН «найбільшою техногенною катастрофою у світі», це підтвердив Б. Патон у своєму ексклюзивному інтерв'ю для нашої газети, що його підготував, на превеликий жаль, нині покійний, відомий журналіст Аркадій Хідекелі. Воно було надруковане під заголовком «Чорнобиль: передісторія катастрофи».
Напередодні 25-х роковин чорнобильської трагедії редакція звернулася до Бориса Євгеновича з проханням повернутися до цієї публікації з урахуванням розсекречених даних про аварію й висловити своє бачення ситуації щодо розвитку атомної енергетики на сучасному етапі».
— Передусім хочу зазначити, що ваша газета була однією з перших, яка почала розповідати правду про Чорнобиль,— зазначив академік.— Саме це я й враховував, погодившись дати інтерв'ю. Його основна мета полягала в тому, щоб нагадати політикам незаперечну в епоху стрімкого технологічного поступу істину: екологічна безпека набула геополітичного характеру, тож ігнорувати висновки і пропозиції вчених щодо її досягнення неможливо.
Досить сказати, що за підрахунками науковців уже 60 відсотків приросту світового ВВП використовується на відшкодування збитків, заподіяних техногенними і природними катастрофами. У минулому столітті від них загинуло понад три мільйони людей.
— У згаданому інтерв'ю, Ви, Борисе Євгеновичу, вперше відверто розповіли про те, що заклади Академії були відсторонені від розробки ухваленої Радою Міністрів СРСР програми введення в експлуатацію атомних електростанцій протягом 1966–1977 років, зокрема й будівництва Чорнобильської АЕС.
— Так. Усі роботи з вибору майданчиків для атомних електростанцій, їх будівництва та експлуатації було втаємничено. Рішення із цих питань ухвалювали централізовано в Москві, а в республіках мали ними керуватися і неухильно виконувати.
Владні структури України та Академія не могли тоді прилюдно висловити прямих критичних зауважень щодо будівництва ЧАЕС у верхів'ях української частини Дніпра. Перший її енергоблок було введено в дію у вересні 1977-го. Передбачалося спорудити ще три реактори «Чорнобиля-1». Тоді ж почалося опрацювання проекту будівництва шести енергоблоків «Чорнобиля-2». Цей проект мала розглядати державна комісія 5 травня 1986 року.
Хоч як прикро, але й після аварії на четвертому реакторі ЧАЕС реалізацію цього проекту не було призупинено. Планували завершити спорудження п'ятого і шостого енергоблоків. Через активний спротив нашої й світової громадськості роботи тут припинили. Їх незавершені споруди донині нагадують про явну хибність цього проекту.
— Наскільки достеменно відомо, проти «Чорнобиля-2» виступали й українські вчені, спираючись на свої дослідження на прилеглих до станції територіях.
— Для того були конкретні об'єктивні підстави. Через рік після пуску першого блоку вчені-зоологи у відстріляних копитних тварин у цій зоні знайшли антропогентний тритій. Цей небезпечний компонент було виявлено вченими-гідрогеологами і в придонних прошарках греблі Київської ТЕС. Це був тривожний сигнал. Незважаючи на це, вченим-зоологам Академії практично заборонили допуск на територію працюючого блоку і вони не мали змоги безпосередньо проводити системні дослідження можливих екологічних наслідків його експлуатації.
— Дозвольте, Борисе Євгеновичу, ще раз послатися на перше інтерв'ю нашій газеті про передісторію катастрофи, де Ви розповіли про те, як конструктивно відреагувало керівництво Української РСР на наукові дослідження вчених Академії з приводу проекту «Чорнобиль-2» у контексті будівництва та експлуатації ЧАЕС-1. Чи не змінилися Ваші оцінки з урахуванням нищівної критики на адресу тодішніх високопосадовців, яких після проголошення незалежності України звинувачували у причетності до аварії на ЧАЕС?
— Ні, не змінилися. Як і раніше, стверджую, що керівники ЦК КПУ і уряду України поділяли стурбованість учених Академії наук щодо проекту ЧАЕС-2. Рада Міністрів у травні 1979 року доручила нам спільно з Мінводгоспом розглянути пропозицію Міненерго СРСР про вибір майданчика для нового будівництва. Через два місяці ми подали урядові доповідну записку «Про будівництво Чорнобильської АЕС-2». У ній вказувалося на прорахунки проектантів на те, що запропонований майданчик для спорудження нових потужностей не відповідає вимогам охорони довкілля і не враховує дефіциту водних ресурсів в означеному регіоні.
Нагадую про це тому, що тема «Чорнобиль-2» досі залишається поза увагою громадськості та засобів масової інформації. Річ навіть не в тому, що цей проект, на щастя, лишився на папері. Йдеться про неадекватну реакцію на його реалізацію.
В ухваленій президією Ради Міністрів УРСР постанові «Про доповідну записку Академії наук з деяких питань будівництва атомних електростанцій на території Української РСР» відповідним міністерствам і відомствам України доручали посилити контроль для запобігання впливу можливих негативних наслідків роботи атомних електростанцій на навколишнє природне середовище.
На вищому рівні було вирішено звернутися до союзних органів із проханням прискорити розробку проекту схеми розміщення атомних електростанцій в Україні на період до 2000 року й визначити їх генерального проектувальника, а також створити на базі Чорнобильської АЕС науково-дослідний центр Академії наук для прогнозування екологічних і економічних наслідків їх будівництва та експлуатації.
— Наполегливість президії Академії підштовхнула ЦК КПУ і уряд України до постановки перед союзними органами проблем, пов'язаних із будівництвом АЕС. Це сталося майже за чотири роки до Чорнобильської катастрофи. Отже, ще був час ужити належних заходів і, можливо, запобігти лихові. То якою була реакція союзного уряду? Чи дійшов до Кремля голос українських учених?
— Мені складно коментувати подальші перипетії цієї постанови в колишніх союзних владних структурах. Однак нині слід позитивно оцінити зусилля тодішніх вищих керівних органів України.
Уперше в умовах суворої секретності на урядовому рівні було проаналізовано еколого-економічну ситуацію, пов'язану з вибором майданчиків, будівництвом і експлуатацією атомних електростанцій на території України.
Цей аналіз не міг бути здійснений без підтримки першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. Він не тільки особисто схвалив виконану Академією наук республіки роботу, а й не без певного ризику для себе доручив Раді Міністрів УРСР розглянути це питання на своєму засіданні й ухвалити відповідну постанову.
Розгляд цього питання на засіданні президії Ради Міністрів УРСР дав можливість ознайомити з результатами наукового аналізу керівних працівників міністерств і відомств України, інших державних структур. Незважаючи на негативну реакцію щодо поданої Академією наук УРСР доповідної записки з боку Міненерго СРСР і Міністерства охорони здоров'я СРСР, зусилля вчених не були марні.
Практичним їх результатом стало припинення спорудження Одеської АТЕЦ, а згодом Кримської АЕС, відмова затвердити розміщення майданчиків під будівництво Харківської АТЕЦ і АЕС у Донецькій області, на узбережжі Азовського моря, інших запланованих на перспективу об'єктів атомної енергетики в Україні, а також від збільшення кількості блоків на Хмельницькій, Рівненській та Південноукраїнській станціях. Такі справжні факти. Гадаю, про них має знати громадськість України.
— І до Чорнобильської катастрофи, і особливо після неї точилися й точаться гарячі дискусії з приводу того, чи потрібні в Україні атомні електростанції з огляду на їх можливу потенційну небезпеку. Якої думки Ви дотримуєтесь?
— Повторю те, про що говорив раніше. Атомні електростанції Україні потрібні. Нині це має розуміти кожен. Адже держава не може забезпечити свої, бодай мінімальні, енергетичні потреби за рахунок власних енергоносіїв і змушена купувати їх за межами держави. Купувати за валюту, не маючи для цього вільних коштів.
Становище рятують атомні станції, які виробляють понад 40 відсотків загального обсягу електроенергії. Вітчизняна паливна база теплових електростанцій неспроможна забезпечити потрібні обсяги виробництва енергії. Що ж до безпеки роботи атомних електростанцій, то це залежить від їх технічного рівня, обладнання, професійної підготовки персоналу.
Однак, безумовно, треба суворо додержуватися науково обґрунтованих екологічних, технічних і технологічних регламентів вибору майданчиків будівництва та експлуатації АЕС. Гострий дефіцит водних і земельних ресурсів, специфічні геологічні умови, кризовий стан довкілля в країні — лімітуючі еколого-економічні фактори подальшого нарощування потенціалу атомних електростанцій. Потрібно також ураховувати складні технічні проблеми безпеки їх експлуатації.
— Після аварії на японській АЕС «Фукусіма-1» у багатьох країнах переглянуто політику щодо подальшого розвитку атомної енергетики. У Німеччині, приміром, почали згортати програму нарощення потужностей АЕС, призупинили терміни продовження експлуатації вже діючих атомних станцій.
Аналогічні пропозиції все частіше лунають і в Україні. Чи погоджуєтесь Ви, Борисе Євгеновичу, з огляду на це внести корективи щодо Ваших висновків стосовно атомної енергетики, які були висловлені в інтерв'ю «Чорнобиль: передісторія катастрофи»?
— Почну з того, що час, як завжди, вносить свої корективи, в тому числі й щодо політики в галузі енергетики. Вони, безперечно, пов'язані не тільки з негативними соціально-економічними й екологічними наслідками аварій на атомних електростанціях. Не можна, повторюю, забувати про гострі екологічні та складні інженерні й технологічні проблеми надійного захоронення високотоксичних відходів діючих атомних станцій, забруднення ними геологічного середовища, водних джерел і земельних ресурсів.
Після катастрофи в Японії скрізь у світі, певна річ, і в Україні, значно підвищено вимоги до безпеки АЕС. Навіть незважаючи на те, що МАГАТЕ нещодавно високо оцінило її рівень на наших атомних станціях.
Над вирішенням комплексу згаданих проблем, включаючи нагальні завдання розвитку теплової енергетики на сучасному технічному рівні, а також використанням альтернативних джерел виробництва електроенергії, як і над подоланням негативних наслідків катастрофи на ЧАЕС, працюють установи Національної академії наук України. У цій роботі вони враховують гіркий досвід трагедії 26 квітня 1986 року.
Сторінку підготував Олександр ПОБІГАЙ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»