ФІЛОСОФІЯ ПОКАРАННЯ ПОТРЕБУЄ ЗМІН
Після шести років неухильного зменшення кількість ув'язнених в Україні зростає другий рік поспіль. На 100 тисяч населення за ґратами перебуває 336 осіб, у той час у країнах Західної Європи цей показник становить 80–120. Якими повернуться в суспільство ці люди, залежить і від того, як у неволі дотримують їхні права.
В'язничне населення почало зростати
У місцях позбавлення волі на початок року перебувало 154027 осіб, що на 4,27% більше, ніж за аналогічний період 2010-го. Вищі темпи спостерігалися лише у 1999-му. До слова, за два місяці нинішнього року ця цифра зросла до 155809 чоловік. Найбільшу частку серед засуджених становлять особи, які відбувають покарання за крадіжки — 27966, що сягає 24,55%. За умисне вбивство засуджено 17971 чоловік (15,8%). Кількість засуджених зростає за рахунок осіб, які скоїли нетяжкі злочини, зазначив голова правозахисної організації Олександр Букалов, представляючи аналіз проблем вітчизняної пенітенціарної системи, виконаний в межах проекту «Підвищення рівня захисту прав ув'язнених: шляхи та методи», який фінансово підтримує Посольство Королівства Нідерланди.
Чому в суспільстві має бути постійна увага до цієї проблеми? Не тільки тому, що, як мовиться, від жебрацької долі й тюремної неволі не зарікайся. Важливо, яким повернеться спецконтингент у суспільство, чи захоче шукати в ньому гідне людини місце.
Протягом року зі слідчих ізоляторів вийшло 14186 осіб. Із них 8392 було призначено покарання, не пов'язані з позбавленням волі. Чи так уже необхідно було тримати їх за ґратами, якщо вони не скоїли тяжких злочинів? До слова, для 3604 осіб термін покарання виявився не більшим, ніж час, протягом якого вони перебували в СІЗО. Проте за вбивство такий термін не призначають! Трапляється, що таке покарання отримують невинні громадяни тільки для того, щоб їхнє перебування в слідчому ізоляторі було якимось чином виправдане, а також щоб у них не було приводу скаржитися на необґрунтований вирок, зазначає Олександр Букалов.
Змін на краще у сфері дотримання прав людини в установах виконання покарань торік не відбулося. Повага до гідності людини так і не стала домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики. Однак, проаналізувавши ситуацію, можна дійти висновку: деяке поліпшення має місце.
До безумовного позитива можна віднести поступове зменшення кількості хворих на активну форму туберкульозу (2008-го їх налічувалося 6079, торік — 5486). Щоб усвідомити, наскільки це важливо, варто навести результати дослідження поширеності сухот у виправних установах Львівської області. Там серед засуджених уперше цю недугу виявили у 14%, серед тих, хто має дві-три судимості,— у 39%, чотири і більше — у 47%. Засуджений перебуває в ізоляції, тому обов'язок держави — повернути в суспільство фізично здорову людину. Ще одним позитивним аспектом є те, що вперше за останні роки кількість ВІЛ-інфікованих не зросла (2010 р. їх було 6020, позаторік — 6069).
Слід зауважити: досягнуто цих нехай і скромних зрушень за умови провального фінансування Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, на 2006–2010 роки. Як ідеться в заключному звіті про її виконання, проект забезпечено коштами на 5%, а передбачалося залучити 2,266 млрд грн.
Варто звернути увагу, що згідно із Законом України «Про внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань» першого січня 2012-го набирає чинності норма про збільшення площі на одного засудженого від трьох до чотирьох квадратних метрів, а також установлено, що їх мають тримати в приміщеннях блочного типу (не казарменого, як це поширено нині). Де взяти кошти, якщо переобладнання казарм у блоки передбачалося здійснити в межах програми 2006–2010 років? Як вирішити проблему з перезавантаженістю 15 слідчих ізоляторів (у Донецьку вона становить 47%, Симферополі — 30, Києві — 37%)?
Про доступ до суду «забули»
Однозначно не сприяє дотриманню прав в'язнів те, що працівники медичної служби підпорядковані керівництву установ кримінально-виконавчої системи. Тому перепідпорядкування медиків, які працюють у пенітенціарних закладах, Міністерству охорони здоров'я — серед першочергових завдань.
У Кримінально-виконавчому кодексі є положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися за консультацією та лікуванням до платних медичних установ. Це відбувається за рахунок коштів засуджених або їхніх родичів. Однак реалізувати цю гуманну норму на практиці вкрай складно з огляду на режимні заборони та обмеження, накладені на представників цього контингенту. Право залишається на рівні декларації.
Засудженим, котрі працюють, адміністрація не сплачує внески до Пенсійного фонду. Представникам спецконтингенту, які отримали під час відбування покарання право на пенсію, її не нараховують. Майже жодна державна інституція не бажає помічати ці прояви дискримінації та порушення Конституції.
Досі відсутня постпенітенціарна система допомоги особам, які звільняються. Якщо вони не мають соціальних зв'язків або втратили їх, самостійно вирішувати питання облаштування на волі їм складно.
Неабиякі труднощі з правом на судовий захист. Право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному — так зазначено в ст. 55 Конституції. Статтею 124 Основного закону встановлено: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Однак представники третьої влади, проігнорувавши Конституцію, дійшли висновку, що відносини у сфері виконання кримінальних покарань перебувають поза зазначеною юрисдикцією. Мовиться не лише про фактичну заборону на доступ до суду. На думку старшого наукового співробітника Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук Ірини Яковець, проблема в тому, який підхід має держава до захисту прав громадян. Посадовці докладають чимало зусиль для обґрунтування відмови у розгляді звернень спецконтингенту, а не на вирішення проблеми.
Те, що законодавець і пенітенціарне відомство «забули» врегулювати це питання, ще раз свідчить: держава не розглядає серйозно необхідність реалізації засудженими права на звернення до суду і не очікує, що їх подаватимуть. Таке ставлення — логічне продовження багаторічної практики минулого, що сформувала менталітет тих, хто відбуває покарання, і адміністрації пенітенціарних установ, зазначає правозахисник Андрій Діденко.
Чи стане Україна правовою державою, якщо певне коло її громадян не матиме гарантій на ефективний захист і безперешкодний доступ до правосуддя? Держава мусить усвідомити: пригнічення гідності, залякування, порушення прав в'язнів призводить до формування прошарку осіб, які ворожо налаштовані до її структур і суспільства, наголошує співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. Повинна бути змінена філософія покарання. Потрібно зрозуміти, що його мета — не тільки ізоляція злочинців, а й державна політика, спрямована на зміну ставлення засудженого до скоєння злочинів.
Ніна КЛИМКОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- СИМВОЛИ БЕЗПОРАДНОСТІ
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
- «СИТО» НА КОРДОНІ
назад »»»