ГАГАРІНСЬКИЙ МАРШРУТ
12 КВІТНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ АВІАЦІЇ І КОСМОНАВТИКИ. ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ РАКЕТНО-КОСМІЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ
50 РОКІВ ТОМУ ВПЕРШЕ ЗДІЙСНЕНО МІЖЗОРЯНУ ПОДОРОЖ ЛЮДИНИ НАВКОЛО ЗЕМЛІ
Фантастика, що стала реальністю
Те, що до того весняного дня здавалося фантастикою, вважалося справою неблизького майбутнього, 12 квітня 1961 року стало приголомшливою реальністю. Радісне усвідомлення її переповнювало серця щасливим відчуттям значущості зробленого.
Згодом про це напишуть безліч газетних і журнальних статей, книг, знімуть фільмів. У створених музеях космонавтики з'являться експозиції, де відвідувачі мають змогу дізнатися про життєвий шлях Юрія Гагаріна.
Нагадаємо, що він народився 9 березня 1934-го на Смоленщині, навчався в ремісничому училищі у підмосковних Люберцях, а потім в індустріальному технікумі в Саратові — й там водночас, за покликом душі, що прагнула до неба,— у місцевому аероклубі. Далі — військове авіаційне училище у Чкалові (пізніше перейменоване в Оренбург). Після закінчення училища лейтенант Гагарін служив льотчиком-винищувачем в одній з військових частин ВПС у Заполяр'ї.
Йому пощастило подолати складний і прискіпливий відбір кандидатів до першого загону майбутніх космонавтів, успішно пройти всі багатогранні тренувальні етапи підготовки до головного польоту, що передувала 8 квітня 1961-го, коли на засіданні державної комісії було визначено: першим космонавтом буде старший лейтенант Юрій Гагарін. При цьому виборі не лише врахували високий рівень його професійної кваліфікації та міцне здоров'я (тут інші льотчики з першого загону претендентів теж були на належному рівні), а й, мабуть, за сукупністю суто людських позитивних якостей.
Авторові цих рядків пощастило двічі, в 1999 і 2007 роках, здійснити журналістські відрядження на космодром Байконур. Ми з колегами відвідали там два будиночки, в одному з яких у передстартову ніч спали Юрій Гагарін і його дублер Герман Титов, а в другому провів ту ж ніч, але, певніше за все, зовсім не зімкнув очей через зрозуміле хвилювання і страшенне психологічне напруження головний конструктор ракетно-космічних систем академік Сергій Корольов. Побували ми й у монтажно-випробувальному комплексі (на майданчику № 2), і на тому стартовому майданчику № 1, звідки перший космонавт Землі вирушив у орбітальний політ. До речі, той майданчик, який у просторіччі іменують «гагарінським стартом», досі працює. За півстоліття, що минуло від 12 квітня 1961-го, з тієї пускової установки (на яку мені вдалося піднятися) вирушило в космос чимало екіпажів космонавтів і безпілотних вантажних космічних кораблів, які у різні роки прямували до певних орбітальних станцій (один із таких запусків довелося спостерігати).
Певна річ, усі ці враження від знайомства з космодромом, як і літературні джерела і фільми, не здатні цілковито замінити спогадів людей, котрі особисто брали участь у тих подіях початку 60-х років XX ст., готуючи ракетно-космічну техніку на космодромі Байконур (тоді ще полігоні Тюра-Там). Зустріч з одним із них — Віктором Мировим — кореспондентові «Демократичної України» нинішньої весни допоміг організувати голова Київської ради ветеранів космодромів і член громадської ради при Державному космічному агентстві України Олександр Болтенко (він сам після закінчення Казанського військового артилерійського технічного училища прослужив на Байконурі 20 років, розпочавши у 1964-му лейтенантом-старшим техніком одного з підрозділів полігона, а завершивши у 1984 р. підполковником-начальником комплексу передстартової підготовки космонавтів).
Так починалося...
Моя розмова з Віктором Мировим відбулася в одній з кімнат Музею історії космонавтики, який функціонує на території Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».
Віктор Миколайович розповів, що на той полігон у середньоазійській напівпустелі він потрапив молодим лейтенантом у 1956-му після того, як закінчив навчання в Камишинському (Волгоградська область) військовому артилерійському технічному училищі (власне кажучи, «артилерійським» воно на той час називалося з огляду на вимоги секретності, а готували там офіцерів для технічних служб ракетних військ).
До місця призначення Миров їхав поїздом «Ростов — Алмати». Знав лише, що виходити належить після того, як позаду залишаться Аральське море і місто Новоказалинськ,— на невеликій залізничній станції Тюра-Там. Той поїзд прибував туди вночі й за розкладом стояв лише хвилину. Тож побачивши вивіску «Тюра-Там», лейтенант швидко вийшов із вагона. Проте куди далі рушати? Ніхто нічого не знає, навколо — нічна темрява та порожній степ. Тільки десь далеченько мерехтіли кілька електричних вогників. Туди й попрямував офіцер — і згодом дістався до потрібної йому військової частини, де почав службу старшим техніком команди, яка опікувалася ракетними двигунами.
Природні умови в тих краях непривітні до людей: страшенна спека влітку, суворі морози й сильні вітри взимку. Плюс до того дефіцит питної води, а також скорпіони і фаланги, змії та інші малоприємні створіння місцевої фауни. Жили спочатку в наметах, потім у землянках. Житлові бараки тільки починали будувати, а всі сили було кинуто на обладнання пускових комплексів для бойових ракет різних типів.
Бетонку — автомобільну дорогу, що з'єднує майданчик, який став місцем розташування штабу полігона та житловою зоною, з майданчиком, де містився монтажно-випробувальний корпус, та зі стартовим комплексом,— тоді ще споруджували. Та й «мотовозів» на полігонних залізничних коліях (тепловози з кількома вагонами, якими з часом люди діставалися до різних космодромних майданчиків) тоді також ще не було. Тож щодня вранці на роботу за кілька десятків кілометрів, а ввечері додому добиралися — у будь-яку пору року — в кузовах вантажних автомашин ґрунтовою дорогою, яка пролягала паралельно споруджуваній бетонці.
Полігон, розташований у районі станції Тюра-Там, був, певна річ, суперсекретний (і місто, і майданчики обнесено колючим дротом, їх охороняють вартові) та мав, окрім безіменної поштової адреси «військова частина номер...», у різні роки ще й такі дивні наймення, як, скажімо, Москва-400, Ташкент-90, Кзил-Орда-50 тощо.
Усе там було підпорядковане випробувальним запускам бойових ракет. Про те, що незабаром доведеться запускати звідти людей на навколоземні космічні орбіти, офіцери технічних та інших служб полігона гадки не мали.
Якось, коли сиділи в «курилці», що поруч із монтажно-випробувальним корпусом, побачили невелику за чисельністю (п'ять чи шість осіб) групу незнайомих молодих офіцерів у формі військово-повітряних сил. Згодом (хоч це, зрозуміло, було утаємничено) полігоном поповзли чутки, що то готують майбутніх пілотів космічних кораблів.
Віктор Миров, як і чимало його колег-офіцерів, готував до запусків одну за одною ракети за вельми напруженим графіком — і не лише бойові, а й ті, де під головним обтікачем містився не макет боєголовки (який спрямовувався на Далекий Схід — кудись до Камчатки), а космічний корабель.
Сходинки до зірок
Такі кораблі отримали назву «Восток» (для випробувачів це був черговий «виріб» із позначкою з певної комбінації цифр і літер). Їх було створено у конструкторському бюро, очолюваному Сергієм Корольовим (але й це на той час було таємницею, яку приховували під безликим анонімним словосполученням «головний конструктор» аж до самої його кончини)...
До того як запустити ракету-носій «Восток» (це була певним чином модифікована «корольовська» бойова ракета Р-7) з космонавтом у кораблі «Восток», зроблено кілька випробувальних запусків ракет із відповідними космічними кораблями, але поки що без людини. Загалом таких запусків було сім — не всі вони виявилися вдалими.
Перший запуск «Востока», в кабіні якого був певний вантаж, що своєю масою дорівнював середній вазі майбутнього пілота-космонавта, відбувся 15 травня 1960 року. Після чотирьох діб обертання навколо планети, на жаль, не вдалося зробити нормальної посадки: не спрацювала гальмівна установка й корабель, отримавши додаткове пришвидшення, не повернувся на Землю.
Невдалою виявилася і друга спроба (28 липня 1960-го): під час запуску ракетних двигунів в одному з них зруйнувалася камера згоряння.
Третій запуск «Востока» (19 серпня 1960-го), на якому 18 орбітальних витків здійснили собачки Білка та Стрілка, благополучно приземлився. Гіршою виявилася доля інших собак — тих, яких 1 грудня 1960-го запустили на четвертому за ліком «Востоку»: кабіна, що мала повернутися на землю, не відокремилася від орбітального відсіку — і корабель згорів у щільних шарах атмосфери.
П'ятий корабель, запущений 22 грудня того ж року, через погану роботу двигунів ракети взагалі не вийшов на навколоземну орбіту.
Наступний — шостий запуск «Востока» — відбувся 9 березня 1961-го, цього разу, крім собаки Чорнушки, в кораблі перебував одягнений у скафандр манекен, якого випробувачі охрестили «Іван Іванович». Цей запуск, як і наступний сьомий (теж із собачкою та манекеном у кораблі), який провели 25 березня 1961 року, були успішні.
Отже, із семи випробувальних «безлюдних» запусків удалими були лише три. Тож ніхто не міг дати гарантії, що під час запуску першого космонавта, його польоту та приземлення все буде добре.
Рано-вранці 11 квітня ракетно-космічний комплекс «Восток» було доставлено з монтажно-випробувального корпусу на стартовий майданчик № 1 до пускової установки, де провели комплекс завершальних випробувань. Потім на тому ж майданчику відбулася зустріч Юрія Гагаріна з вишикуваною на позиції бойовою обслугою пускового комплексу.
Уранці 12 квітня 1961-го автобус доправив на майданчик № 1 одягнених у скафандри Юрія Гагаріна та його дублера Германа Титова. Перший космонавт ліфтом піднявся нагору, до корабля, і зайняв місце в його кабіні. Природа неначе зробила подарунок до знаменної події: погода була чудова — ясно і сонячно.
Почалися розписані по хвилинах і секундах передстартові операції. За півгодини до призначеного моменту старту («тридцятихвилинна готовність») усіх, задіяних у підготовці до запуску, евакуювали зі стартового майданчика на безпечну відстань за кілька кілометрів. Сергій Корольов та інші цивільні й військові керівники разом із технічним персоналом, який мав безпосередньо здійснювати запуск, перейшли до спеціального бункера.
— За стартом «Востока», який відбувся 12 квітня о 7-й годині сім хвилин за місцевим часом (або о 9.07 за московським),— розповідає Віктор Миров,— я спостерігав із бетонки — автомобільної дороги, що вела від монтажно-випробувального корпусу в напрямку до стартового майданчика № 1.
На жаль, знову-таки через надсувору секретність, за якою стежили спеціальні служби, ані на стартовій позиції, ані на інших прилеглих до полігона майданчиках тоді не дозволяли фотографувати нікому, крім фахівців, які фіксували на плівку всі операції.
Запуск пройшов нормально, і ракета-носій вивела корабель «Восток» на навколоземну орбіту, якою Юрій Гагарін успішно здійснив свою одновиткову космічну подорож, що тривала 108 хвилин і, як згодом дізналися працівники полігона, благополучно завершилася приземленням спускного апарата з першим космонавтом на полі у Саратовській області.
Надалі протягом кількох років Гагарін — і як наставник тих, хто вперше вирушав у космічний політ, і згодом як командир загону космонавтів — неодноразово відвідував космодром Байконур.
— Хочу наголосити,— зазначає Віктор Миров (він віддав Байконуру 25 років і завершив службу там підполковником, начальником однієї з лабораторій у 1981-му) — що всесвітня слава не запаморочила голову Юрію Олексійовичу, він завжди був привітний у спілкуванні.
Юрій Гагарін після свого історичного космічного польоту чимало разів бував в Україні як у службових, так і громадських справах.
Приміром, одна з адрес цих його поїздок. Якось, кілька років тому, під час мого перебування у розташованому в Криму поблизу Євпаторії Національному центрі управління та випробувань космічних засобів на одній з будівель цього комплексу я побачив пам'ятну дошку, встановлену на згадку про події, що відбувалися там ще за часів, коли ця структура називалася Євпаторійським центром далекого космічного зв'язку — і одним з його підрозділів був командний пункт і група управління космічними апаратами і орбітальними космічними станціями. Напис на меморіальній дошці свідчив: у цьому будинку «з листопада 1967 р. до березня 1968 р. у групі управління працював перший космонавт Землі Юрій Олексійович Гагарін».
Його яскраве життя і плідна діяльність тривали б і надалі, якби не трагедія, котра сталася 27 березня 1968 року під час тренувального польоту на винищувачі-«спарці», який пілотували Герой Радянського Союзу Юрій Гагарін і льотчик-інструктор Герой Радянського Союзу Володимир Серьогін. Однозначних відповідей на багато запитань щодо причин цієї авіакатастрофи, в якій у Киржацьському районі Володимирської області загинули обидва пілоти, немає.
Не старіють душею ветерани
Час невпинний і невблаганний. На превеликий жаль, поступово скорочується когорта військовослужбовців, які віддали десятки років свого життя і невтомної праці на далеких секретних випробузавальних полігонах: це і Капустін Яр, що в Астраханській області, й Байконур у Казахстані, й Плесецьк в Архангельській області. Вже пішли з життя деякі з першопрохідців Байконура, що жили в столиці України, зокрема Олександр Войтенко, Володимир Катаєв, Михайло Мантулін.
Проте серед нас усе ще чимало суспільно активних сивочолих ветеранів космодромів, а в їх числі ті, хто брав участь у запуску першого космонавта Юрія Гагаріна, а також у багатьох наступних запусках бойових і космічних ракет. Усіх цих людей не перелічити. Тож згадаймо тут наших нинішніх земляків, яких мені днями назвав згадуваний уже Олександр Болтенко — голова Київської ради ветеранів космодромів (аналогічні осередки функціонують ще в одинадцяти українських містах). Так, зараз у Києві живуть Анатолій Завалишин, Анатолій Давиденко, Олександр Затона, Георгій Денисенко, Сергій Мамонов, Валентин Канохов (вони брали участь ще в запуску першого штучного супутника Землі в 1957 році), а також фахівці, певним чином причетні до забезпечення у 1961-му запуску Юрія Гагаріна: Віталій Гладченко, Віктор Миров, Олександр Березовий, Володимир Недобежкін, Едуард Магельницький, Володимир Мірошник, Олексій Кривушко, Віктор Логовський, Володимир Орешкін та інші наші співвітчизники.
Побажаємо ж їм, киянам, та їхнім колегам-ветеранам з інших міст України і нинішнім працівникам конструкторських бюро, науково-дослідних інститутів та підприємств ракетно-космічної галузі здоров'я, бадьорості й щастя. Зі святом вас, із Днем космонавтики!
...А люди з молодших поколінь і нині запускають нових космонавтів на навколоземні орбіти — маршрутом, започаткованим Юрієм Гагаріним.
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»