ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
На сцені високий, вродливий співак. Затихли останні звуки пісні. Артист схиляється в поклоні. У переповненій залі лунає звідусіль: «браво», «біс». Овації тривають... Слухачі вигукують назви пісень, які хотіли б ще раз послухати: «Летять, ніби чайки», «Квітка з полонини», «Вівці мої, вівці», «Два кольори», «Черемшина», «Очі волошкові», «Елегія», арії Фігаро, Остапа...
Співак щедрий. Він виконує побажання аудиторії. І так набирається номерів на ціле концертне відділення.
Таку картину можна було спостерігати не тільки в рідній Україні, де Дмитро Гнатюк давав сольні концерти, а й за її межами — в Росії, Канаді, США, Польщі, Болгарії, країнах Західної Європи, Скандинавії, Австралії, Канарських островах, Японії...
Пам'ятний випадок стався у США, в Нью Йорку, де митець виступав із концертом у знаменитому Корнегі-хол. Після завершення програми публіка влаштувала овації і просила співати ще. Коли нарешті актор рушив до гримерки, натовп ринув слідом брати автографи. Двері не витримали. Довелось імпресаріо платити додатково за перевищення часу й поламані двері.
1.
Багато талановитих людей мріє про велику славу. Ось живе серед нас 86-річний сучасник, який має світове визнання. Як це вдалося звичайному буковинському хлопцеві? Як розгадати феномен митця, дивовижне поєднання простоти й аристократизму його особистості, від спілкування з якою стаєш одухотворенішим, благороднішим?!
...Улюблена картина Дмитра Михайловича — молодий орач за плугом з волами в поті чола оре ниву. Це нагадує йому його юність. Отак і в співака — за осяйним тріумфом на сцені — виснажливі репетиції, безсонні ночі, тривоги, дороги...
У статті Д. Гнатюка «Ще раз про українську національну ідею» є такі рядки: «Знищивши в Україні фізично мільйони людей голодомором, жахливими розстрілами (червоний терор), масовими репресіями, радянська влада намагалася виховати покірних рабів — радянську націю. Страх, що проник до самих кісток, робив свою справу. Люди жили подвійним життям: було те, про що можна тільки думати, і те, про що можна говорити. Пригадую одну свою розмову наприкінці 80-х років з Олесем Гончаром, людиною високої громадянської позиції. Про цей страх, який скував наших людей, він говорив з великою гіркотою. Все, що було горде, бунтівне, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто умів перебороти цей страх і йшов «на барикади», треба віддати велику шану».
— Я відчував на собі тиск за найменші прояви самосвідомості ще коли вчився в консерваторії. Мене виключали з комсомолу двічі (і знову поновлювали). Вперше це сталося після того, як я виконав на одному концерті козацьку думу «Віє вітер». Вивчити її і проспівати порекомендував мені Максим Рильський, який бував у консерваторії у свого друга Івана Паторжинського, в класі якого я навчався. Якоїсь крамоли, що загрожувала владі, в ній не було. Козак просто запитує вітер, де поділася воля і фортуна. Але навіть згадка про волю здавалася небезпечною. І після гострої розмови в присутності представника «органів» мене з комсомолу виключили. Тільки заступництво Паторжинського і Рильського мені допомогло. Друге виключення сталося, коли охрестив у церкві новонароджену доньку свого друга і колеги Євгена Червонюка. Мав чимало прикрощів через так званий «український націоналізм». Але з патріотичного шляху не сходив.
2.
— Перші незабутні уроки людяності я отримав у дитинстві,— розповідає співак.— Ще не було такого дня, щоб я не думав про свою рідну землю, про Мамаївці. Я щасливий, що саме там народився. Дуже важливим для становлення митця є те, в якому середовищі він зростав. Мої батьки були дуже працьовиті, добрі, високоморальні, набожні, виховали шестеро дітей. Усі родичі були глибоко релігійними людьми — православна віра жила в самому єстві кожного змалечку....З дитинства я любив співати у церковному хорі. Панотець навчив нотної грамоти, сольфеджіо, а головне — вкладати у спів душу.
Батько — Михайло Дмитрович, інвалід Першої світової війни, нога на протезі, тримав крамничку, але нікого ніколи не обважив, не обманув, навпаки, любив пригощати дітей цукерками, щедро ділився усім із сусідами. Мама інколи навіть гримала на нього: «Ти зі своєю добротою нас по світу пустиш!» Крім безлічі обов'язків, які мав, батько служив ще й церковним старостою. Улюбленими висловами Михайла Гнатюка були: «Щоб стати професором (тобто вчителем), треба вчитися 15 років. Щоб стати людиною, треба вчитися все життя», «Якщо ти можеш зробити добро — зроби і забудь», тобто не чекай винагороди за доброту.
Під час німецько-фашистської окупації 1941 року Михайло Гнатюк, ризикуючи життям своєї родини, переховував і врятував єврея-лікаря. Після війни відбулася акція вшановування подібних рятівників, яких назвали праведниками. Але Михайло Гнатюк відмовився від почестей, мотивуючи тим, що робив це за покликом душі, Господніми заповідями, а не заради якоїсь вигоди.
У селі були неписані закони поведінки, культури: ввічливість, шанобливе ставлення до старших, порядність, взаємодопомога, дотримання релігійних свят і церковних канонів.
У нас заведена була церемонійність, наприклад, гостей до столу треба було кілька разів припрошувати, одразу погодитися вважалося непристойним. Мама якось мене малого послала до бабусі назбирати солодких грушок. Бабуся на городі сапає картоплю. Я привітався, бабуся каже: «Ходи, назбирай грушок». Я повернувся додому без нічого й у сльозах: «Мало просили»...
—Я народився не від світу сього,— посміхаючись, згадує про своє раннє дитинство Дмитро Михайлович.— Ніхто в сім'ї не співав, батьки — прості селяни, лише дідусь грав на сопілці та любив утяти разом з троїстими музиками народні запальні мелодії. Від народження у мене був великий потяг до пісні. Потреба співати була такою сильною, що я зачинявся у стодолі і співав там до знемоги, поки виспіваюся. А якщо в селі десь заграє музика — я вже там, слухаю, забувши про все. Удома вже знали, де мене шукати, якщо забарюсь. Якось узимку, забувши про все на світі, так заслухався під вікном пісень, що валяночки примерзли до засніженої землі, не міг зрушити з місця.
Дмитра Гнатюка пісня сама обрала з пелюшок. Вступив до консерваторії одразу після Великої Вітчизняної війни. Ходив Києвом голодний, як вовк (усміхається), але навчання не думав полишати. І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947-го. Уже був студентом консерваторії і приїхав додому на канікули, а батьки їдять борщ, зварений тільки з листя буряка, та кашу з цвіту акації, а самі — пухлі від голоду.
Саме тоді я познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Ми були такі бідні, що навіть студентське весілля не було за що справити. Але щасливі, і ось уже шість десятиліть разом.
3.
Галина Гнатюк, дружина співака, згадує: «Була морозна й голодна зима 1950 року. Ми, наречені, їдемо на зимові канікули до моїх батьків на Черкащину. Доїхали поїздом до станції Цвіткове, де пересадка на інший поїзд. Вокзал переповнений. Сонні, втомлені люди на лавках, чемоданах, клунках. І раптом до нас підходить незнайомий чоловік і каже, що виділив нас серед усіх, бо в нас такі щасливі, сяючі обличчя. Запитує, чому. Ми відповіли, що одружуємося. Тоді він щиро й сердечно поздоровив нас, побажав добра. Так повторювалося ще двічі. Це було диво — нас привітали тричі незнайомі люди, бо ми сяяли від щастя, і це ніби сама доля їхніми устами бажала нам щасливого подружнього життя! Коли ми приїхали на станцію Звенигородка, нас зустріли з саньми й кожухами, що було дуже доречно, адже Дмитро Михайлович був у капелюсі й демісезонному пальті. У селі Козацькому в колі родичів ми й відгуляли своє скромне весілля. А ті сердечні побажання світять нам ще й досі!»
Академік Академії мистецтв України, народний артист України, головний режисер Національної опери, професор Національної музичної академії, Герой України, Шевченківський лауреат, володар Державної премії СРСР, премії імені Захарія Паліашвілі (Грузія), Герой Соціалістичної праці, кавалер багатьох орденів і медалей СРСР та незалежної України Дмитро Михайлович Гнатюк працює і сповнений нових планів і задумів, плекає талановиту молодь, передає їй свій досвід.
Про гастролі Дмитра Гнатюка у різних країнах світу нагадують томи вирізок з вітчизняної та зарубіжної преси у сімейному архіві, який дбайливо упорядковує дружина. Ось лише деякі заголовки: «Пісенний символ України», «Його пісні — епоха», «Улюбленець континентів», «Голос — один із тисячі», «До тонкощів відгранений красень-голос», «Володіє великою вокальною технікою і винятковою віртуозністю», «Відданий аудиторії й пісні, «Співак, здатний дивувати світ», «Це чудовий співак, продовжувач найкращих оперних традицій»...
Крім вокальної освіти в консерваторії, Дмитро Михайлович отримав також другу, закінчивши Інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого зі спеціальності «музичний режисер». Ще коли був солістом опери й активно виступав у провідних оперних партіях, почав працювати як режисер.
Він здійснив постановку понад 20 опер, які стали окрасою столичної сцени — «Князь Ігор» О. Бородіна, «Аїда» Д. Верді, «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Тоска» Д. Пуччіні, «Війна і мир» С. Прокоф'єва, «Золотий обруч» Д. Лятошинського, «Пікова дама», «Мазепа» І. Чайковського та інші.
4.
Де тільки не побував Дмитро Гнатюк, несучи у світи українську пісню, українське слово, український дух! Об'їздив рідну Україну, багато міст СРСР, усі континенти. Не завжди гастрольні поїздки проходили гладко. Під час одного з прильотів до Москви літак посадили «на пузо» (не вийшло шасі). Поблизу Ташкента повітряний лайнер загорівся, і лише щасливий випадок допоміг пасажирам уникнути найгіршого. Над Тасманським морем між Австралією і Новою Зеландією літак потрапив у сильну бурю, рятуючись від вітру, спустився аж до води, а стюардеса пояснила пасажирам, що не роздає рятувальні пояси, бо, мовляв, тут такі агресивні акули, що ніщо не допоможе...
Хоч яку б роботу виконував Дмитро Михайлович, до всього він ставиться відповідально: виконати, не підвести, дотримати даного слова.
Приміром, якось летів до Канади з сольними концертами. Через хуртовину літак вилетів із Москви на дві доби пізніше. Графік неймовірно стиснувся. Після 11-годинного перельоту через океан довелося пересідати в інший літак, щоб летіти ще чотири години через континент до Ванкувера. Втомлений співак прибув до концертної зали перед самим початком. Після важкого перельоту в нього заклало вуха, не чув навіть власного голосу. Та зібрав усю волю, й концерт відбувся, ще й із великим успіхом.
Якось на запрошення учасників Великої Вітчизняної війни Дмитро Михайлович поїхав до Дніпропетровська, де, виходячи з потяга, оступився і зламав ногу. «Швидка» відвезла його до лікарні. Перелом складний, наклали гіпс, однак співак просить доставити його до приміщення, де відбувається зустріч з ветеранами. Ні вийти на сцену, ні стояти він не в змозі. Але, сидячи в кріслі, він співає для розчулених слухачів.
Неповторний оксамитовий голос Дмитра Гнатюка підкорив багатьох, засіваючи близькі і далекі світи зерном нашої культури. Його слухали знамениті зали, найкращі світові сцени брали його в обійми, йому гаряче аплодували мистецькі столиці! І могуттям голосу його відкривали для себе вражаючий духовний безмір його неповторної Вітчизни.
Ніка КРИЖАНІВСЬКА
також у паперовій версії читайте:
- ЛІДЕР НЕЗМІННИЙ
назад »»»