ОЛЕКСАНДР САВЕНКО: «СТРИМУЄМО НАВАЛУ БЕЗКУЛЬТУР'Я І ЖАХУ»
Наш співрозмовник — генеральний директор ДО «Київська державна регіональна телерадіокомпанія» (КДР ТРК) Олександр Савенко.
У мас-медійному просторі він належить до когорти зубрів, подолав типовий тернистий шлях журналіста.
Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка (1973–1978) Савенко — редактор періодичних видань Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. Згодом працює на відповідальних посадах у газетах «Ньюс фром Юкрейн», «Спілка», «Дума».
У 1994-му — головний редактор газети «Київський вісник», потім — президент Державної телерадіомовної компанії України, затим — президент Національної телекомпанії України.
У послужному списку пана Савенка також посади заступника міністра інформації України та генерального директора Державного інформаційного агентства України, голови Держкомітету телебачення і радіомовлення України, знову президента Національної телекомпанії України.
До КДР ТРК Олександр Миколайович прийшов із посади першого заступника генерального директора державної телерадіокомпанії «Культура».
Отже, мас-медійну кухню заслужений журналіст України Олександр Савенко знає досконально. Цікаво було, зокрема, дізнатися про його ставлення до телемонстра як такого, тим паче, що більшість людей не уявляє свого життя без «телеящика», який часто замінює їм родичів, друзів і вічні цінності.
— Олександре Миколайовичу, на очолюваному Вами телеканалі з'явилося чимало нових програм, у тому числі «Вечірня казка». Це випадковість чи тенденція?
— Це спроба повернення до нормального стану речей. Люди старшого покоління добре пам'ятають цікаві дитячі передачі, «Вечірню казку», дідуся Панаса. Без цього уявити українське телебачення і радіо було дуже складно. Зокрема, дід Панас — це постать легендарна, навіть чимало анекдотів ходило про те, як створювалася «Вечірня казка».
Коли я був президентом Національної телекомпанії України, різні складалися ситуації, однією з найбільших проблем була нестача ефірного часу. Але «Вечірня казка» завжди вважалася священною коровою. Можна було зняти будь-що з ефіру, крім неї.
Нині, на превеликий жаль, дитяче мовлення в нашому інформаційному просторі занедбане. Спеціальних програм для дітей ганебно мало.
Кілька років тому я прочитав приголомшливе дослідження американських учених. Середньостатистичний американський школяр до того часу, як закінчує школу, стає свідком десяти тисяч сцен убивств, насилля, жорстокості, які смакують на екранах. А що казати про наших дітей? Телевізійні трупи вже просто випадають з вікон наших квартир. А що буде з маленькими нашими громадянами, які нині ходять до дитячих садків, шкіл і все це всотують?
Якщо проаналізувати діяльність наших провідних телевізійних каналів, які входять у так звану топ-десятку, то побачимо, що нині сцен насильства і жорстокості в нашому ефірі більше, ніж у західному світі. Телевізор став предметом небезпеки. Сісти родиною, з дітьми, онуками, вдень перед телевізором лячно, бо ніхто не убезпечений від того, що, скажімо, о 12-й чи 14-й годині на будь-якому з каналів не «вискочить» якийсь фільм еротичного спрямування. Батькам стає вельми незручно і страшно, коли поруч маля, а на екрані — непотребність.
Мені дуже скрушно і неприємно констатувати, що телебачення в нашій країні перестає відповідати своїй головній ролі і місії, воно не є камертоном суспільства і не відповідає його потребам.
ТБ перетворили передусім на домашній кінозал наднизького ґатунку. Відкриймо програми телепередач будь-якого каналу: 10–14 фільмів упродовж доби здебільшого сумнівної якості. Картини, які здобувають «Оскар», у нас рідко з'являються на екранах. Чому? Через нестачу грошей і смаку. У гонитві за прибутком (тобто за рекламою) забули про найголовніше: телебачення — це вікно у світ. Ми зовсім забули про дітей (я маю на увазі увесь журналістський цех). Утім, не хотів би, щоб мої слова виглядали звинуваченням системи державного телебачення, яка все-таки є останнім острівцем, де опікуються проблемами культури, моралі, виготовляють дитячі програми. Звісно, це мало роблять, бо недостатньо грошей. Телебачення — такий синтетичний вид мистецтва, в якому, з огляду на значний розвиток технічних засобів, не можна робити примітивні програми, які не дивитимуться. Намагаємося вилізти зі шкіри, але робити якісно, цікаво і сучасно.
— Нині наповнення українського телебачення — це передусім усілякі шоу. Розважайся і не думай.
— Отож. Як написав російський класик, «пир во время чумы». У нас хто змагається? Екстрасенси, співуни, танцюристи, нардепи (цих відряджають «без мандата») і так далі. Шукають таланти у сяйві софітів і феєрверків. Суцільні зірки. А маленька людина взагалі загубилася. Немає людини. Слідом за поетом-класиком самі себе запитуємо: «Та що ж ми за народ такий?» Невже не думаємо про своє майбутнє? Думаємо. Проте нас мало. Можна сказати, що наш телеканал — один із тих останніх редутів у інформаційному просторі, який намагається стримати навалу безкультур'я, низькопробності і жаху.
Треба відроджувати найкращі передачі (все нове — це давно забуте старе). Немає сенсу винаходити власний український телевізійний велосипед. Пам'ятаю, коли я ще працював у англомовній газеті «Ньюс фром Юкрейн» для українців, які мешкають за кордоном, я зустрівся з подружжям Андрієм і Клавдією Білинськими, українцями з Австралії. Пан Андрій уже був на пенсії, під час своєї активної трудової діяльності він дослужився до посади міністра праці Австралії. Я їх супроводжував у двотижневих поїздках по Україні. Коли вони мали виїжджати, попросили: «А чи можна взяти з України оповідки дідуся Панаса — «Вечірню казку»? Ви собі не уявляєте, який то буде дарунок для українських австралійців, якщо ми там це поширюватимемо». Як тут не згадати Шевченка: «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь». Та виходить, ми свого цураємося. Щоб такого не було, ми робимо крок до дітей відродженням «Вечірньої казки» на нашому каналі.
Канал — регіональний, однак це не означає, що він охоплює тільки Київ і Київську область. Працюємо через супутник, і таким чином сягаємо аж Уралу і Середземномор'я. На наші прямоефірні передачі телефонують, зокрема, з Угорщини, Німеччини, Англії, і звісно, зі всієї України. Щоправда, КДР ТРК — це цифрове телебачення. Ми, на жаль, не можемо дійти до останньої хати в українському селі. Та через кілька років технічний прогрес змусить Україну перейти на цифровий стандарт, і нас бачитимуть скрізь.
— Чи не буде «Вечірня казка» мавпуванням?
— Це має бути щось нове, професійне. Дякувати Богові, така відома, розумна, талановита, вродлива жінка, як Алла Мігай, стала членом нашого колективу, пристала на нашу пропозицію. Українська оновлена «Вечірня казка» вже транслюється. Поки що мені не подобається тільки одне: в суботу та неділю казки нема.
— Чому?
— Основне навантаження припадає на двох фахівців: автора — ведучу Аллу Мігай і режисера Тамілу Караєву. Щодня виходити в ефір — це надвиснажливий марафон. Та для діточок не має бути перерв: ні обідніх, ні інтелектуальних. Сподіваюсь, вирішимо це питання.
Нині діти мають вдома комп'ютери, відеомагнітофони, силу-силенну дисків. Звісно, нас турбує, чи буде їм цікава «Вечірня казка»? Коли я в 1994 році прийшов працювати на Хрещатик, 26, то саме вона отримувала найбільше листів — щодня мішками. Я був вражений. Дуже хочу, щоб і тепер листи приходили мішками.
— Чи є якась гарантія того, що «Вечірня казка» не стане черговою бульбашкою, яка зникне з ефіру?
— Ви знаєте, гарантувати може тільки Господь Бог, і то тоді, коли у вас є страховий поліс. Це по-перше. По-друге, ми не ті люди, у яких замість очей п'ятаки.
Грошей на державному телебаченні ніколи не було достатньо. 1994 року Леонід Кучма, який призначив мене президентом Укртелерадіокомпанії, під час першої офіційної зустрічі запитав: «Мабуть, проситимеш гроші?» — «Звичайно, проситиму». Він тоді розгорнув великий сувій і сказав: «Я згоден, грошей дуже мало. Але скажи, у кого і скільки забрати: у медицини, освіти, науки, спорту, міліції?..» Я ніколи не ліз за словом до кишені, але тоді сказав: «Леоніде Даниловичу, вибачайте, дурних запитань президентові більше не ставитиму». Він додав: «Маючи гроші, телебачення зробить і дурень, а ти прийшов для того, щоб робити його без грошей».
Це, звісно, просто фраза, не більше. Однак доводиться так і робити. У нашій невеликій компанії КДР ТРК, яка складається з підрозділів радіо і телебачення, працює понад триста п'ятдесят працівників. Наша потреба — більш як шістдесят мільйонів гривень щорічно, та зазвичай держава фінансує нас у межах 10–13 мільйонів. І все ж рівень нашого телепродукту добротний.
Проте з цієї ситуації треба виборсуватися. Бо як, скажімо, з Києва відправити телевізійну групу до Переяслава-Хмельницького, якщо на автомобіль щодня я можу виділяти десять літрів бензину? Мені соромно називати гонорар, який ми платимо. Що таке нині п'ятдесят гривень? Це кілограм м'яса або два кіло гречки. Ми записуємо по 10–12 передач на день. Я дивуюсь, як люди витримують?! Заради того, щоб отримати 50 гривень? Ні, звісно. Вони роблять те, що мають робити. На жаль, держава не може фінансувати належно. Тож говорити про стабільність було б зухвалістю, залишається уповати на стабільність у душах.
— Чи плануєте Ви зробити інтернет-сайт телеканалу?
— Збираємося, але для цього потрібно знову таки чимало грошей. Було б чудово, якби серед нас знайшлася людина, котра за це візьметься. Якось прийшов хлопець, класний фахівець, у нього комп'ютер за п'ятнадцять тисяч доларів, він запропонував: «Я вам зроблю сайт-лялечку». Я запитав: «І скільки ця лялечка коштуватиме?» — «Три тисячі доларів на місяць». Я кажу: «Дорогенький, три тисячі доларів — це 24 тисячі гривень. Ти не запитав, який посадовий оклад у генерального директора. 4400 гривень. Якщо, скажімо, ми зможемо нашкребти 40–50 тисяч на премію для колективу, то люди отримають додатково 250–300 гривень (раніше і цього не платили), тож я фактично змушений відмовитися від твоїх послуг». Але наша несамовита Алла Мігай сказала, що візьметься і за сайт. Так що буде він у нас.
— У тих матеріально-технічних умовах, у яких компанія мусить працювати, чи є у вас можливість реформувати телеканал? Адже популярність і розкрученість певних програм залежить також від розкрученості каналу. А КДР ТРК поки що виглядає, перепрошую, нафталінно, несучасно.
— За останні півроку чимало змінилося. Я не пов'язую це тільки з моїм приходом на канал, хоч, зрозуміло, від керівника дуже багато залежить, але не все. Поступ визначає команда. Нині в колективі хороша атмосфера, люди побачили перспективу.
Звісно, на привабливість каналу впливає багато чинників, передусім зміст і, зокрема, комп'ютерна графіка та назва каналу. Чи зможете ви легко вимовити абревіатуру КДР ТРК? Я сам тренувався довго, поки зміг. Тож ми працюємо і над зміною назви, не розповідатиму всіх секретів, скоро будемо називатися інакше, назва, можливо, буде до певної міри навіть провокативною. Пам'ятаєте, Пушкін якось сказав: «Батенька, да позвольте, какой же человек становится известным без скандала?». Ми спробуємо дати назву притягальну і резонансну, принаймні сподіваємося, що вона викличе відгук серед нашої журналістської спільноти, щоправда, не такий: «А за яким правом вони себе так назвали? А чому?». У нас же є прецеденти. Будь-який канал увімкнеш: «Головна інформаційна програма країни». Ну хто це визначив? Самі себе призначають і називають. «Головне шоу України». Чому воно головне? Всі ці рейтинги дуті. Тисяча двісті телевізорів, які розкидані по всій Україні, визначають симпатії сорока шести мільйонів наших глядачів. Ми ж знаємо, як це роблять за принципом «п'ятдесят плюс». Скажімо, в таких містечках, як Пирятин, де населення тисяч сорок п'ять, цього телевізора не буде. У Миргороді один телевізор визначатиме, що всі дивляться певний канал. Суцільна дуристика. Хто може гарантувати чи спростувати те, що можна прийти до чоловіка, у якого стоїть оцей рейтинговий телевізор, і сказати: «Знаєш, дядьку, на тобі сто гривень, вмикай «ящик» 24 години саме на оцій кнопці.
— Трішки деталізуйте технологію визначення рейтингу.
— Прилад People Meter Panel установлюється на телеприймач у родині, що бере участь у дослідженні. Він цілодобово фіксує перегляд телеканалів. Є пульт дистанційного керування, на ньому для кожного члена родини виділена окрема кнопка. Учасники дослідження натискають свою кнопку щораз, коли входять і виходять із кімнати, де перебуває увімкнений телевізор.
В Україні такий метод збору інформації використовують не тільки в столиці, а й в інших містах країни з населенням 50000 людей і більше. Та в ньому чимало недоліків.
Савік Шустер минулого року сказав: «Це ж зрозуміло, що якісність показників рейтингів не відповідає дійсності». Канали продають «піплметри», тобто «людинометри». Яке принизливе слово. Рекламодавці, коли приходять, чують: «Така-то програма — це стільки-то «піплів», значить, наша ціна така».
У нас інші цілі — морально-художні. На каналі багато змін, ми запровадили чимало нових програм, зокрема прямоефірних. До речі, коли я став заступником генерального директора телеканалу «Культура», то одним із моїх бажань було працювати в прямому ефірі. Але! Телеканал «Культура» — це лише три камери. Є однісінька студія, тобто новини не можна видавати в прямому ефірі. Я взагалі дивуюся з цих людей: щоб 24 години заповнювати ефір якісним продуктом, треба бути героями.
Візьмімо телеканал «Культура» в Росії. Бюджет: двісті мільйонів доларів на рік. Півтори тисячі співробітників. На «Культуру» в Україні асигнується чотири з половиною мільйони, в штаті приблизно 75 фахівців. Восьмиповерхове офісне приміщення в Росії. У нас — десяток кімнат на «Укртелефільмі». Вимоги як до Bі-Bі-Cі, а фінансування — смішне.
Та повернімося до КДР ТРК. Увімкніть наш канал — і ви побачите чимало цікавого: і нові заставки (щоправда, ще погані «задники», але над цим працюємо), і головне, побачите розумних, талановитих, вродливих людей. Такими чудовими ведучими, як у нас, гадаю, не кожен канал може похвалитися. Ми змінюємося. Думаю, через рік-півтора тональність нашої розмови буде інша, і ви скажете, що ми стрімко увірвалися в інформаційний простір. Точніше, ми його трішки переполохаємо-переорієнтуємо, щоб зробити чистішим і прозорішим.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»