НАДІЯ СТЕПУЛА:«Я В ПОШУКАХ ГОЛОВНОЇ МІСІЇ ЛЮДИНИ»
Надія Степула — це людина-шлях. Є такий особливий тип людей, які розкривають світ (а через нього себе) у подорожах. Нині багато хто мандрує, та від цього ближнім, як кажуть, ні холодно ні жарко, бо їхня мандрівка не стає набутком-дарунком для інших. А от Степула...
Її почуття і думки, навіяні духом мандрів, подорожують людськими долями, країнами, подіями. У минуле і сьогодення. У мистецтво, культуру і літературу. Легка на підйом, вона здатна мобільно зриватися з місця, і при тому вражаюче вміє відгукнутися глибокими художніми текстами.
Шляхи її пролягають материками Поезії і Прози, де вона залишає оригінальні творіння.
Надія Степула притуляється серцем до сердець земляків та іноземців, нині сущих і тих, котрі давно залишили цей світ, і висвічує їхні долі. Вона інтерпретує твори видатних митців у перекладах.
Автор понад десяти збірок поезій (серед них одна — для дітей). Перекладає з різних мов, зокрема польської (у книжці вибраних творів Кароля Войтили — Папи Римського Івана-Павла ІІ чимало її перекладів). У польських видавництвах Радома і Кракова побачили світ збірки поезій Надії Степули в перекладах польською та англійською мовами. Її вірші, перекладені також латиською та російською, мають численні публікації.
Нещодавно вийшла книжка есеїв Надії Степули «Анабазис» (це слово означає дорогу, похід — як пошук незвіданого), якою видавництво «Ярославів Вал» розпочало серію «Золотий перетин», де публікуватимуть найяскравіші зразки української есеїстики.
Спонукаючи мислити і осмислювати, пізнавати світ і людей, Степула захоплює багатством української мови, мандрівною езотерикою і вчить сучасників вдячності, шляхетності і конструктивної критики.
Яка мета у людини-шляху, у людини-подорожі Надії Степули? Вона, передусім, б'є у дзвони, аргументовано попереджаючи, що простір землі і простір душі можна наповнити пеклом або раєм.
— Пані Надіє, в літературній сфері Ви людина доволі універсальна: поет, перекладач, журналіст, есеїст, виступаєте з аналітикою, публіцистикою, рецензіями. Працюєте на Радіо «Свобода». А що переважало і нині переважає? Яка творча грань найулюбленіша?
— Універсальність — це здатність до всього. Навряд чи я універсальна. Улюблених жанрів не маю. Літературу люблю, без перебільшення, з пелюшок. Ті колискові та казки, які почула від мами та бабусі, пісні — від тата, були першим освоєнням фольклору. Потім прийшло читання і писання. Люблю співати, здебільшого — народні пісні. Іноді арії з опер (щоб ніхто не чув).
Поезія, як і спів, потребує чистого звучання, тому поетам потрібно мати ще й добрий слух. Саме таку поезію люблю читати. А ось як пишу сама — нехай кажуть люди. І читачі, і критики.
Есе — жанр загадковий і від самих своїх початків завжди сучасний, суголосний щораз іншому часові, тому й мені цікавий, щоб його освоювати. Щодо перекладів — то це захоплення. Знайти у рідній мові точний і так само емоційно наснажений відповідник до чужого слова — справа непроста, але цікава й азартна. Зрештою, існує «теорія і практика перекладу», тому на запитання, чому люди перекладають твори, існує багато різних відповідей.
Мені завжди близькі твори, які я перекладаю. З опублікованих — це і поети ХVІ ст., які жили в Чехії та Моравії і писали латиною, і теж латиною писані листи Григорія Сковороди до його друга Михайла Ковалинського, і книга вибраних поезій Кароля Войтили, і цикли поезій Лацо Новомеського, Олександра Войцеховського, Мар'яна Гжещака, Романа Сливоніка, поезії Миколи Рубцова, Михайла Ломоносова, Поля Верлена, добірки Дагнії Дрейки-Матуле й деяких інших авторів, чиї твори здалися мені «моїми» за якимись невловимими ознаками причетності.
Після того як з'явилися мої кілька книг у перекладах — польською, англійською мовами,— мені закортіло ближче ознайомитися і з творчістю тих авторів, які переклали мої поезії. Вальдемар Михальські, Тадеуш Карабович, Ромуальд Мечковський, Войцех Пьотрович, Ян Леончук, Яцек Любарт-Кшисіца, — творчість їхня стала для мене відкриттям. Пізнавальність та відчуття дружного «літературного ліктя» — теж певні добрі наслідки перекладацької справи. А книга вибраних поезій Кароля Войтили (нагадаю, він був Папою Римським Іваном-Павлом ІІ) — особлива історія.
Переклад побачив світ пам'ятного 2001 року. Тоді ще автор оригіналів жив у цьому кращому зі світів. Незвичайний поет, незвичайна поезія, складна й водночас прозора. Мене вразив постійний пошук Кароля Войтили у слові причин людського буття та присутності в цьому бутті незримого Бога. Здавалося, що поезія відсовує в небуття ціле століття культивованого безбожництва, яке скінчилося... На другому десятку літ нового століття вже видно, що не скінчилося багато чого, «перекочувавши» з минулого в нинішнє. Тому поезія Кароля Войтили залишається актуальною.
Щодо журналістики, публіцистики, аналітики, то все це — робота, причому улюблена і невіддільна від творчості. Це змога здобувати нові знання і досвід, спілкуватися з різними людьми і просто вчитися у школі життя.
Я справді не знаю, що таке «найулюбленіша творча грань», для мене це — словесний покруч. Я дуже чутлива до звучання і значення слів, для мене «грань» — у його первісному значенні — означає межу, край, рубіж. Я не люблю меж — люблю безмежжя, безкрайність, простір. Творчих меж та обмежень не сприймаю. Звісно, якщо не вважати обмеженням вживання, скажімо, ненормативної лексики. Маю органічний спротив до такої як у мовленні, так і в друкованому відтворенні. Хтось, може, скаже, що це — ознаки самоцензури. У цьому разі я — за самоцензуру. Світ, у якому ми живемо, став немислимо жорстоким і агресивним. Здається, багато хто заскучав за первісними словами, які відтворюють те, все ж існуюче, гарне і непроминальне, що в ньому є. Я, принаймні, належу до тих, хто скучив.
— Що вмотивовувало Вас писати есе? З чого і як почалося?
— Усі давно знають, що «спочатку було Слово. І Слово було у Бога. І слово було — Бог». Я шукаю Бога у слові. Мені цікаво, чому всі ми прийшли в цей світ. Навіщо? Для чого Бог дає людям життя? І чому відбирає? Чому вділяє комусь рік, а комусь — сто? А в житті після життя — і цілі століття? Як Вільяму Шекспіру чи Тарасові Шевченку і ще багатьом-багатьом. Мені страшенно кортить знати, яка головна місія людини в нашому світі. І чи в людини справді є місія? А найбільше мені хочеться збагнути, чим є слово в усій цій історії. Ось і вся «мотивація».
Почалася моя есеїстика, очевидно, з першого написаного есе. У ньому я порушувала екологічні проблеми. Писала про птахів, які потребували допомоги людей. Це було в третьому класі, а опублікувала «есе» тодішня дитяча газета «Зірка». Мені було 9 років.
Якщо ж говорити серйозніше, то спершу я писала радіоесе. Вони звучали в різних програмах на Радіо «Свобода», в тому числі в тих, які вела я. Це і п'ять років звучання культурологічної програми «Каламар», і «Сюжети», і «Виміри життя», які відбивали проблеми культури, вужче — літератури, а також соціальні й інші питання. Дещо відтворено в книгах.
«Говорить Радіо «Свобода». В ефірі — «Каламар» — це есе й інтерв'ю з відомими письменниками — як українськими, так і зарубіжними. Книга вийшла у 1999 році. Дві інші — «Пристрасті буття» (2001) та «Різноголосий вітер» (2003) — містять тільки есе. Я зберігаю записи чи не всіх своїх авторських програм, серед них є голоси унікальних авторів, деяких уже, на жаль, нема на цьому світі. І маю намір відтворити вибрані фрагменти на звукових носіях. Мені б хотілося, щоб їх почуло якомога більше зацікавлених таємницями життя та слова. Бо слово, як на мене, до певної міри увиразнює життя одних людей задля порозуміння з іншими. Особливо — живе слово.
— Судячи з того, що у Ваших есе йдеться про різні країни, епохи, події, постаті, то Ви — людина енциклопедичного складу? Яким чином відбувається вибір чергової теми?
— Дякую! Це звучить як сумнівний комплімент — із запитальним знаком. Енциклопедичність — із царини набутків. У наш час загальної грамотності можна багато що вивчати впродовж усього життя. Я ще вчуся. Письменників енциклопедичного, як Ви кажете, складу, знаю небагатьох, але відрадно, що все ж вони є. Та бажано, щоб їх було ще більше. А найкращим прикладом може бути Ігор Качуровський, півстоліття творчості якого в Україні «відзначено» майже непомітно. Поет, прозаїк, перекладач із кількох мов, теоретик літератури, автор численних виданих на різних континентах книг (і ще не виданих, хоч уже давно готових до видання). Ігор Качуровський, який народився в 1918 році й мешкає останні кількадесят літ у Мюнхені, щедро віддав свої енциклопедичні знання рідній українській літературі, наблизив її до світових обширів. У нього варто багато чого повчитися. З великою шаною, любов'ю і не меншим здивуванням я схиляюся перед подвижництвом цього неповторного письменника.
Із творчої співпраці з Ігорем Васильовичем я маю багато його записаних інтерв'ю та одну унікальну книжку, яку він упорядкував, — «Італія в українській поезії». Моя скромна участь у цій книзі — передмова, кілька поезій та власне саме видання, яке вдалося здійснити в Україні ще 1999 року, з чудовими ілюстраціями відомого художника Сергія Іванова. Ігор Качуровський упорядкував твори поетів різних поколінь — від Пантелеймона Куліша, Лесі Українки, Олександра Олеся до Ліни Костенко та ще пізніших представників сучасної літературної України. Ця книга — красномовний факт осмислення італійської культури і літератури українською та навпаки.
Про «вибір чергової теми» непросто відповісти. Можна сказати, що теми самі мене вибирають. Есе як особлива жанрова форма існує з 1580 року, ввів її ще Мішель Монтень. У 1609 Бен Джонсон, англійський поет і драматург, запровадив слово «есеїст». А теми залишилися тими самими й досі. Це може бути будь-який привід чи будь-яке явище, над чим варто замислитися і про що хочеться поговорити, себто — написати. Я поділяю думку тих теоретиків літератури, які виокремлюють есе як певний рід художньої літератури, окрім лірики, епосу й драми.
Хтось із класиків казав, що література оперує всього кількома сюжетами — війна, кохання, щастя тощо. Напевно, сюжетів усе ж набагато більше. Відламана гілка з півтисячолітньої липи, під якою свого часу відпочивав Богдан Хмельницький,— а така липа досі «живе» на околиці містечка Бучач, у якому я закінчувала школу, — може стати темою для есе. Про потребу захисту історичних пам'яток і потребу такої пам'яті. Та й багато про що.
«Асоціативні» ланцюжки можуть пов'язати певну подію з іменами, всуціль засипаними «пилом історії», іноді золотим, іноді — чорним, як вугілля. Або дівчинка, яка бавиться сама з собою в «класики» біля занедбаного парку, яким свого часу прогулювався Тарас Шевченко. Чи знає про це дівча? Чи знає про ці місця студент, який навчається в технікумі, перебудованому з колишнього маєтку пана Закревського, котрий, власне, й насадив той нині занедбаний парк? Чи хтось знає про таємниці того давнього маєтку та цікаві пертурбації у житті його мешканців, давно забутих? Як співвідносяться факти історії та сьогодення? Чому плаче старенька жінка, підібравши на вулиці кинутий кимось окраєць свіжого ще хліба? Згадує голодомор?
Навіщо людям дано генетичну та іншу пам'ять? Звідки починається усвідомлення своєї ідентичності? На чому закінчується і чому, якщо закінчується? Ось такі запитання, які перетворюються на теми, часто й «хапають за поли» та змушують над ними замислитися. Не завжди вони стають потім написаними есе. Якщо просто фіксувати враження — від прожитих днів, спілкування з іншими людьми, споглядання явищ або подій, подорожей рідною чи чужими землями, то будуть лише шкіци (ескізи) або «записки подорожнього». Есе потребує ретельного відсіювання побаченого, почутого й осмисленого — заради того, щоб у ньому залишилося тільки найважливіше, цікаве апріорі не лише самому авторові.
— Які кола іспитів на шляху до читача пройшла Ваша книжка «Анабазис»?
— Якщо ви натякаєте на те, що книга «Анабазис» два роки «промитарствувала» в іншому видавництві, де так і не вийшла, то я не хочу про це згадувати. Скажу тільки, що тим «видавцям» варто було спромогтися на правду — і іншим авторам, і мені, і собі, про свою неспроможність чи недієздатність. Щиро зичу здоров'я та всіляких успіхів дуже хворому (як про це пишуть і кажуть) колишньому головному редакторові. А те, що доля книг не завжди залежить від зусиль самого автора та його доброзичливців, — біда багатьох нинішніх видань. На це існує мільйон і одна причина. Зрештою, історія книговидання у світі рясніє цікавими віцами на кшталт «видали через 20 років», «видали не під тим іменем», «не видали ніколи». За життя Спінози з його 161 книги тільки одна була опублікована. Кожна моя книжка має свою маленьку долю. В «Анабазиса», як і в інших, це щаслива доля, бо він побачив світ.
— Чи не заважає проза писати вірші? Чи продовжує душа вивергати їх?
— Мені пощастило, напевне, бо я здатна до самоорганізації, тому мені рідко щось чи хтось заважає. Намагаюся сама нікому ніколи не заважати. Бувають, щоправда, «нездоланні обставини», які можуть не тільки заважати писати — як прозу, так і поезію, а й «заважати» загалом почуватися письменником чи будь-ким. Намагаюся долати обставини. Пам'ятаю, що відчай — теж гріх...
Щодо «виверження», то це слово, напевне, мало стосується моєї поезії. Часом поезії пишуться, хоч душа мовчить, бо слухає: тоді слова ніби нашіптує хтось невидимий, і дай Боже, щоб це був ангел. Бо «нашіптувати» можуть і не ангели. Усе це — з царини, яку непросто збагнути, здається. Хоч мені, як і багатьом, напевне, хотілося б знати. Інтим письменницької праці (про що вже є багато книг у світі, навіть в Україні професор Михайло Наєнко видав першу таку книгу — «Інтим письменницької праці», де порушує проблеми письменницької роботи як творчості) — явище загадкове. У літературознавстві специфіку цього явища досі не розгадано. Замало фактажу, напевно.
Життєві обставини, побутові реалії, поштовхи до творчості, натхнення або його відсутність — усе це в кожного письменника відбувається по-різному. Хтось може писати, де завгодно, комусь треба сідати за стіл тільки в чистій білій сорочці (є про це літературні оповідки), хтось пише тільки від руки, а хтось — працює лише на комп'ютері (на друкарській машинці досі теж багато хто пише). Комусь потрібні комфортні обставини, а комусь — аби хоч пеньок був, на якому сісти з блокнотом... Усі такі подробиці рідко стають достеменно відомими, хоч є багато охочих дізнатися про «кухню» того чи іншого автора. Я — не виняток, моя творча «кухня» — територія замкнута. Не замкнена, а замкнута. На цій території я абсолютний інтроверт.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»