КИТАЙ І ЄГИПЕТ— АНАЛІЗ І ВИСНОВКИ
Арабське демократичне пробудження викликає в китайських комуністичних лідерів знервованість.
Феномен потужних демонстрацій, які об'єднують значну кількість людей навколо прагнення до зміни керівництва країни і перебудови системи правління у значній частині арабського світу в перші місяці 2011 року, перебуває в центрі уваги світової спільноти. Успішне та ефективне повалення президентів Тунісу і Єгипту — це перші плоди цих повстань, але процес демократичних змін очевидно тільки розгортається і має потенціал, щоб зайти значно далі.
Акція протесту тисяч студентів на площі Тяньаньмень у центрі Пекіна в травні-червні 1989 року має певну схожість з арабськими протестами.
Можливі паралелі між Китаєм і Єгиптом (де відбулися найважливіші з близькосхідних подій) стають ще більшою інтригою тому, що цензори Комуністичної партії Китаю, які контролюють інформацію, здається, такий зв'язок лише стимулюють, хоч із усіх сил і заперечують його.
Протести в Єгипті розпочалися 25 січня 2011 року. З цього моменту повідомлення та інформація про Єгипет і його тодішнього президента Хосні Мубарака були дуже обмежені в китайському Інтернеті (теж саме й щодо туніських заворушень, які почалися 14 грудня 2011 року).
Доступна інформація про події в Каїрі, Александрії та інших арабських містах (останнім часом і в Лівії) надходить лише від евакуйованих китайських туристів і працівників. Протести та їхні причини — жахливі умови життя, фрустрація через безробіття, злість із приводу корупції і репресивних урядів — були проігноровані в офіційних медіа.
Така китайська реакція породжує близькі між собою питання — чи можна робити будь-які порівняння між арабськими подіями (особливо в Єгипті) і ситуацією в Китаї та чому китайський уряд здається настільки потривоженим можливою «інфекцією», як писала англійська «Гардіан».
Китай та Єгипет, принаймні зовні, мають кілька спільних характерних рис. Обидві держави вже давно перебувають під авторитарною владою, і їм дуже далеко до будь-якої форми розвиненої демократії: для обох режимів характерна екстремальна нерівність; обидва суспільства мають серйозну проблему з корупцією; крім того — обидві держави покладаються на швидке економічне зростання, коли йдеться про забезпечення робочими місцями і зменшення невдоволення.
Але і різниця також є відчутною. Економіка Китаю дуже розвинулася протягом трьох десятиліть «реформ» — зростання ВВП у середньому становило приблизно 10% щорічно навіть під час серйозної фінансової кризи на Заході після 2007 року. Економіка Єгипту також значно зросла у 2000-х роках, але її найбільше річне зростання на 5% недостатнє, щоб підтримати темпи зростання популяції і супроводжувальні це зростання потреби; навіть офіційний рівень безробіття становить приблизно 10%.
Китай — це друга економіка світу, найбільший експортер, який залучив 570 мільярдів доларів прямих закордонних інвестицій. Єгипет вважається 27-ю економікою світу (з обсягом 500 мільярдів доларів, що приблизно дорівнює Словенії та Азербайджану) і залучив 40 мільярдів доларів прямих закордонних інвестицій.
Існують також спільні ознаки і контрасти в природі протестів і опозиції в обох державах. Єгипетський рух у 2011 році спрямував свою енергію на одну дуже конкретну мету — усунення від влади Хосні Мубарака. У 1989 році студенти, що зібралися на площі Тяньаньмень меншою мірою вказували на тодішнього найвищого керівника Ден Сяопіна, а значною мірою — на систему, яка (так вони говорили) сприяє корупції.
Колишня правляча партія Єгипту — Народно-демократична (НДП) мирилася з існуванням опозиційних партій (незважаючи на переслідування і всілякі обмеження їхньої діяльності), у Китаї будь-який імпульс до формалізації опозиції жорстоко придушується. Щоправда, соціальні протести дуже поширені, за оцінками експертів тут відбувається до 90 тисяч інцидентів щорічно. Це віддзеркалює високий рівень соціального невдоволення. Комуністична партія Китаю утримує жорсткий контроль над своїми громадянами, щоб запобігти будь-яким проявам масових організованих заворушень.
Незважаючи на такі відмінності обох систем влади і суспільств, Пекін помітно нервує через можливість «інфікування» Китаю арабським демократичним вірусом. Цей неспокій уписується в певну схему. «Кольорові революції», які прокотилися кількома пострадянськими державами (Грузія, Україна, Киргизстан) на початку і в середині 2000-х років змусили Пекін задуматися: чи можуть подібні процеси відбутись і в Китаї? Державним дослідницьким установам було доручено підготувати доповіді про причини цих народних повстань і як можна було їх уникнути.
Найбільше в єгипетських подіях Китай турбує комбінація швидкості і несподіваності. Непередбачуваний перебіг масових протестів уже через 18 днів призвів до повалення (і несподіваної дискредитації) президента, який керував країною протягом 30 років. Дивлячись ширше, навіть на початку грудня 2010 року ніхто не передбачав, що точно на два місяці пізніше мирна народна акція позбавить влади двох лідерів арабського світу серед тих, хто найдовше править.
КПК розуміє, що серія малих інцидентів може незабаром зазнати прискорення. Висновок, який партія робить, полягає в тому, що ключем до збереження влади є безперервна чуйність. На практиці це означає дві речі. По-перше, партія старанно вивчить, чи єгипетський сценарій — особливо простір, наданий там індивідуальним голосам, щоб вимагати прав, об'єднувати, збирати, організовувати і висувати вимоги,— є можливий у Китаї і як можна цьому запобігти.
По-друге, партія буде глибоко аналізувати роль державного насильства у контролюванні протестувальників. Вирішальним чинником у Каїрі є відмова армії стати на захист Хосні Мубарака від повсталих людей. Але ця стриманість, хоч і ключова, може бути однаково мотивована як холодним розрахунком, так і гуманітарними чинниками: в еру відкритості і доступу до інформації жодний режим не може довго утриматись, якщо винищує власний народ, аби тільки залишитися при владі.
У 1989 році Китаєм ще продовжували керувати люди, які воювали в жахливій, запеклій китайсько-японській війні 1937–1945 років. Вони мали справжній бойовий досвід. Сам Ден Сяопін був відомий як жорстокий військовий командир, який не зважав на людські втрати задля перемоги на полі бою. У нього не існувало жодних стримувальних факторів для застосування танків проти цивільних громадян.
То ж критичним є питання, який рівень насилля зможе застосувати нинішній генералітет у кризовій ситуації? Чи найвищі керівники Компартії справді без жодних сумнівів вишлють війська, як це було у 1989 році?
Єгипет показав політичній еліті Китаю, що навіть добре профінансована, добре керована і задоволена армія може проявити неслухняність своїм політичним господарям, коли їй наказують відкривати вогонь по власному народу. Це не та засада, яку КПК захоче перевірити на практиці. Найбільш імовірно те, що Пекін продовжуватиме до безкінечності кампанію репресій на низовому рівні для утримання в прийнятних рамках суспільного невдоволення.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЛІБЕРАЛЬНИЙ «ЗАПОВІТ» ПРЕЗИДЕНТА МЕДВЕДЄВА
назад »»»