ГРА НА ЗАМОВЛЕННЯ СМЕРШу
Коли в Полтавському слідчому ізоляторі недавно поновлювали історичний формуляр, то дізналися, що у 1920-х у його застінках чекав суду ватажок полтавських бандитів, котрий через роки став радянським розвідником і талановитим вихователем — учнем Антона Макаренка.
Від ватажка банди до директора дитбудинку
Ідеться про одного з вихованців колонії, яку Антон Семенович заснував неподалік Полтави, Семена Панасовича Калабаліна. У «Педагогічній поемі» Макаренко дав йому прізвище Карабанов. Він зумів не лише сам зійти зі злочинної стежки, а й стати другим батьком для безпритульників, яким доля приготувала сумне майбутнє, та колишній в'язень його змінив.
У Державному музеї-заповіднику А. Макаренка, що в селі Ковалівка Полтавського району, ґрунтовно дослідили біографію С. Калабаліна, котрий народився 1903 року в збіднілій родині, де був десятою дитиною. Тож хлопцеві довелося братися за будь-яку роботу, щоб допомогти рідним вижити,— працювати пастухом у панському маєтку, поводирем у сліпого. А ще — крав, воював у партизанському загоні, був ватажком банди анархістів.
1920 року банду розгромили, а її учасників запроторили до Полтавської в'язниці. Не уникнути б Калабаліну розстрілу, якби його та тисячі інших підлітків не врятував голова ВЧК Фелікс Дзержинський. «Залізний Фелікс», як його називали, зрозумів, наскільки серйозною виявилася проблема дитячої злочинності та безпритульності в більшовицькій Росії. Він звернувся до наркома освіти Анатолія Луначарського з пропозицією рятувати дітей. Їх було «виведено» з дорослих колоній та в'язниць, натомість створено спеціалізовані дитячі заклади. А. Макаренко очолив колонію під Полтавою і забрав із в'язниці Семена Калабаліна.
— Наприкінці 1922-го Макаренко подав до Полтавської губнаросвіти список колоністів, де під номером 19 значився Семен Калабалін, який перебував у колонії від 1921 року,— розповідає старший науковий співробітник музею Юлія Семирод.— У графі «Причина направлення до колонії» записано «Кримінальний бандитизм, озброєні грабежі», а в розділі «Обдарованість» — «висока»...
Напевне, цей рядок і став вирішальним для колишнього бандита, адже з 1925 року Семен Калабалін уже сам працював вихователем у колонії імені Максима Горького для неповнолітніх правопорушників. Набувши досвіду виховної роботи з «важкими» підлітками від 1929 до 1941 року, він очолював дитячі будинки й колонії на Полтавщині, у Вінниці, Києві, Ленінграді та Москві.
Секретна місія
У перші дні Великої Вітчизняної війни дитячий будинок, який очолював Калабалін, з-під Москви евакуювали на Урал. Але вже без директора, адже Семен Панасович, залишивши замість себе дружину Галину Костянтинівну, пішов воювати.
Лише через півстоліття після війни вона розповіла журналістам про таємне завдання, яке її чоловік виконував у грізні часи. Ідучи на фронт, Семен Панасович залишив дружині записку, в якій повідомляв номер телефону, за яким Галина Костянтинівна мала зателефонувати, якщо їй доведеться скрутно. Потрібно було попросити якогось Васю — і їй допоможуть. Попрощалися вони на Ярославському вокзалі. Але, як вона дізналася через роки, чоловік зійшов на одній із підмосковних станцій. Відтоді все, що було пов'язано з його ім'ям, опинилося під грифом «секретно».
Семена Калабаліна відправили в школу розвідників, де курсантів готували до роботи за лінією фронту. Після нетривалої підготовки розвідників-парашутистів викинули з літака вночі поблизу зайнятого німцями Житомира. Зібратися після приземлення вони мали неподалік залізниці. Проте на сигнали Калабаліна ніхто не відгукнувся, і він залишився сам. Коли почало світати, сховався у копиці сіна. Прокинувся, почувши голоси. Далі різкий біль у нозі — то одна з жінок, які прийшли по сіно, встромила вила в копицю і проштрикнула розвідникові ногу. Коли побачила закривавленого незнайомця, закричала...
— Одного разу я вирішила зателефонувати за номером, який залишив Семен Панасович,— розповідала Галина Костянтинівна.— Ми збиралися в евакуацію, на руках у мене — двісті дітей. Набираю номер, і мені призначають зустріч біля метро «Кропоткінська». Я сказала, що буду вбрана у синій костюм, на голові — синій берет. Як здивувалася, коли побачила на призначеному місці жінку-двійника: в синьому костюмі, береті і з газетою в руці. Тоді я й здогадалася, що з Семеном пов'язана якась таємниця...
Калабалін опинився в німецькому полоні. Умови в таборі були жахливими, військовополонені голодували, хворіли. Німці почали їх вербувати в розвідшколи. Семен вирішив почати гру, ціною якої було його життя. Офіцерам у чорних одностроях він розповів «легенду», за якою виходило, що до війни вирішив помститися більшовикам за вбитого брата, потрапив до в'язниці, тинявся дитячими будинками тощо. Виходило так, що тільки того й чекав, щоб в Україну прийшли німці...
Повірили. Уже за кілька днів Калабаліна разом із іншими запроданцями поїздом везуть до Польщі в розвідшколу поблизу Варшави. Там курсант, який назвався німцям прізвищем односельця, вивчає шифри, опановує рацію. Розвідникові, який буквально перед тим навчався в радянській розвідшколі, шпигунська наука підкоряється легко. За успіхи у навчанні Калабаліна нагороджують годинником. Це була перша його нагорода, яку він отримав від фашистів. Пізніше абверівці оцінять його професійні здібності розвідника вагоміше...
«Піаніст» грає для абверу
У жовтні 1942 року Калабаліна викликав начальник розвідшколи.
— Ти бував у Горькому? — запитав офіцер.
— Ніколи,— відповів Калабалін.
Німець простягнув йому план міста, фотографії вулиць, заводів, вокзалу тощо. У брошурі — опис військової техніки, яку виробляли в Горькому.
— Ти маєш вивчити й запам'ятати все так, ніби народився в цьому місті,— прозвучав наказ.
Семену видають поношену форму червоноармійця, цілком надійні документи, які засвідчують, що «Семен Карєв виписаний із шпиталю і до подальшої служби не придатний». Легенда достовірна, адже Калабалін кульгає на ногу, яку проштрикнули вилами. Шпиталь, де його нібито лікували, потрапив під бомбардування й розбитий. У абвері «легенду» продумали ретельно.
Отже, Калабалін заслужив довіру німців і вирушив до Горького. Знову стрибок із парашутом і вдале приземлення. На ранок, ледь пересуваючи застуджені ноги, він піднявся сходами до будівлі НКВС, де розповів свою історію, показав фальшиві документи, вказував, де сховав рацію і парашут.
Після ретельної перевірки радянські розвідники вирішили ввести абверівського агента в радіогру з німцями. Калабалін має залишитися тим самим Семеном Карєвим, із документами якого прибув на Волгу. Йому повертають рацію, вказують адресу будинку, де він винайме мансарду, влаштовують на роботу в підсобне господарство. Калабаліну уготована роль «піаніста»: він передаватиме абверу секретні повідомлення, підготовлені радянською розвідкою.
Радіогру Калабалін веде успішно. В абвері йому довіряють. Для достовірності радянська сторона влаштовує на вокзалах переміщення танків, про які доповідає агент. Операція йшла з розмахом.
Одного разу, щоб перевірити німців, він повідомляє: в рації сіли батареї. Спеціалісти імітують затухання сигналу. Розрахунок простий: якщо довіряють, то надішлють зв'язкового з батареями. Наприкінці червня 1943 року біля будинку, де жив Калабалін, з'явилося двоє військових. То були кур'єри від абверу, які добре знали Калабаліна, бо разом навчалися в німецькій розвідшколі. Зайшли до сусідів, розпитали про нього, а коли Семен повернувся з роботи, знову навідалися. Калабалін начебто зрадів однокашникам і попросив хазяйку організувати випити й попоїсти. То була умовна фраза, і жінка, яка працювала на розвідку, одразу повідомила про гостей НКВС. За розмовами й не помітили, як насунулася ніч. У двері хтось загрюкав:
— Відчиніть, перевірка документів!
Патрульні уважно роздивилися документи прибульців, щось їх не влаштувало, й абверівців забрали до комендатури. Калабалін, аби приспати пильність німців, повідомив, що батареї отримав, але кур'єри пиячать, поводяться необережно, збирати дані не допомагають.
Радіогра тривала до кінця 1944 року. За відмінне виконання обов'язків агента і цінні «свідчення», які Калабалін передавав гітлерівцям, ті нагороджують його залізним хрестом. А з рук керівників радянської розвідки він одержав орден Вітчизняної війни І ступеня.
Замість епілогу
Після війни майор Калабалін знову присвятив себе вихованню безбатченків. Повернувся до нелегкої справи навіть попри особисту трагедію. Один із його нових вихованців, психічно хворий, серед білого дня зарізав його трирічного сина...
Семен Панасович досяг вершин педагогічної майстерності. Працював у Грузії, в Україні, Клеменівському дитячому будинку Московської області. У книзі «Бродяче дитинство» С. Калабалін писав: «Я багато років працюю директором дитячих будинків, і, мабуть, немає в Радянському Союзі республіки, області чи краю, де б не було моїх колишніх вихованців». За час роботи ні один із семи тисяч підопічних Калабаліна не потрапив до в'язниці. Помер вихователь-самородок і талановитий розвідник 1972 року.
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава
також у паперовій версії читайте:
- ДУША, МОВ КВІТКА, РОЗЦВІТА
назад »»»