МИХАЙЛО СОРОКА: «ЗОНА ТРАГЕДІЇ СТАЛА ЦЕНТРОМ НАШОГО БОЛЮ»
Свою журналістську «кар'єру» автор цієї публікації розпочав у ківерцівській райгазеті «Ленінський шлях», що на Волині. Після закінчення Київського університету працював у республіканській газеті «Радянська Україна», де пройшов шлях від літпрацівника відділу промисловості, будівництва та транспорту до завідувача відділу науки. Він є автором популярних книг про становлення і утвердження незалежності нашої держави, розвитку її наукового, культурно-мистецького та спортивного потенціалу.
Перший і багаторічний головний редактор газети «Урядовий кур'єр», а нині — заступник генерального директора інформаційного агентства «Укрінформ» Михайло Сорока зустрів Чорнобильську катастрофу на посаді відповідального працівника (інструктора) ЦК КПУ. З перших днів після аварії він, відповідно до своїх службових обов'язків, опікувався друкованими засобами масової інформації, які мали висвітлювати ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Його спогади й сучасне осмислення цієї трагедії — документальне свідчення про минуле й нинішнє її сприйняття.
Ліна Костенко, видатна українська поетеса, другого дня лютого 2011 року презентувала в «Укрінформі» нову книжку «Річка Геракліта». Назву збірки дав рядок із циклу її творів «Осінні карнавали» («Марнували літечко, марнували. А тепер осінні вже карнавали. Душа задивиться в туман і марить обрисами літа. Чи, може, це приснилось нам купання в річці Геракліта»). Такої річки немає, однак образні причали її — це місця нашої пам'яті.
Ліні Костенко ці місця, пов'язані з Чорнобилем, до болю знайомі. Вона неодноразово відвідувала їх. Не з чийогось примусу чи службових обов'язків, а за велінням серця, своєї великої, чутливої до людського горя душі. Там, у зоні, її добре знають, особливо «самосели» — люди, переважно літнього віку, які відмовилися полишати рідні домівки і села, могили своїх пращурів. Вони вважають Ліну Василівну своєю захисницею. А ще вона поставила своє слово, свій високий авторитет на сторожі природи цієї, за чиновницьким формулюванням, «відчуженої» землі, на захист культурної і духовної спадщини людей, які споконвіку на ній жили.
На її переконання, в Україні має бути створено музей-архів для унікальних матеріалів, які збирала протягом двох десятиліть експедиція, до якої ще у 1991 році приєдналася Ліна Костенко. Це, за словами поетеси, незвичайна експедиція, яка робить велику і потрібну справу. Необхідно докласти всіх можливих зусиль для збереження зібраних експедицією цінностей у Чорнобильській зоні, непридатній для життя.
У нині вже далекому травні 1986 року, в найдраматичніші дні приборкання атомного джина про межі і масштаби чорнобильської зони точилися дуже гарячі дискусії. Про те, що закриту зону навколо ЧАЕС з особливим режимом допуску слід обов'язково створювати, сумнівів не було. Але як виокремити цю зону, якщо радіонукліди зі зруйнованого четвертого реактора вітри рознесли на всі сторони, за десятки, а то й сотні кілометрів від станції? Ось це якраз і було предметом гострих, затяжних дискусій між теоретиками і спеціалістами атомної енергетики, передусім серед членів урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Нагадаємо читачам: її склад не був постійним. Вона діяла вахтовим методом, змінюючись через кожні два тижні — саме за такий час, як свідчили розрахунки, кожен з її членів «набирав» належну норму берів, перевищення якої приховувало серйозну небезпеку для здоров'я. Очолювали ці двотижневі вахти заступники Голови Ради Міністрів СРСР.
Вона, ця зона «відчуження», з'явилася в дні діяльності чергової урядової комісії, яку очолював заступник Голови Ради Міністрів СРСР — І. С. Силаєв. На той час, коли він прибув до Чорнобиля і зайняв кабінет першого секретаря райкому партії, звідки здійснювалося керівництво комісією і всіма роботами на ЧАЕС, план першочергових заходів і дій уже вимальовувався. Якщо до цього десятки тисяч людей, зібраних різними відомствами для ліквідації наслідків аварії, були малокеровані, а їхні дії недостатньо скоординовані, то під час вахти Силаєва ситуація почала поступово вирівнюватися. Було посилено дисципліну, жорсткішим став режим секретності, запровадили дозиметричний контроль, з'явилися перепустки.
Ось тоді й заговорили про необхідність створити навколо станції закриту зону. Кожен із нас, хто бував у травневі дні 1986 року в Чорнобилі, сприйняв її появу як неминучість, як очевидний факт. І тільки через чотири з половиною роки, у листопаді 1990-го, мені стало відомо, як непросто приймалося рішення про чорнобильську зону. Розповіла мені про це людина, за котрою щодо формування зони тоді було вирішальне, останнє слово — Іван Степанович Силаєв.
19 листопада 1990-го року в Києві, у Маріїнському палаці, відбувалася церемонія підписання Договору між УРСР і РРФСР. Таким чином на прямий зв'язок виходили республіки, населення яких становило дві третини населення Радянського Союзу, не кажучи вже про територію, природні ресурси, промисловий, аграрний та інтелектуальний потенціал. І це був серйозний крок до розпаду СРСР. До Бєловезьких домовленостей залишалося трохи більше року.
У центрі загальної уваги були лідери обох республік — Леонід Кравчук і Борис Єльцин. Щодо Івана Силаєва, який входив до складу російської делегації як Голова Ради Міністрів РРФСР, то він був осторонь цієї уваги. Відійшовши від столу, де щойно були підписані історичні договори, Іван Степанович на якісь хвилини опинився самотнім, з келихом шампанського в руці. Як представник української урядової газети я спробував скористатися такою нагодою і взяти у керівника уряду Росії інтерв'ю. Ключем до нашої розмови, точніше до бажання Івана Степановича підтримати її, виявилося слово «Чорнобиль».
Щойно я згадав про його чорнобильську вахту, про травень 1986-го, як обличчя мого співрозмовника ожило і проясніло. «А ви знаєте, що однією з найбільших проблем моєї вахти було створення навколо станції тридцятикілометрової зони? — запитав він мене.— Про це я мало кому розповідав, тим більше журналістам. У дні, коли я приїхав до Чорнобиля, ще не було точної мапи розсіяння радіонуклідів. Однак було зрозуміло, що вони розкидані на величезні території і на значні відстані від Чорнобиля. Дослідження показали, що в окремих районах, особливо на північ і північний захід від Чорнобиля, куди дув вітер у перші дні після аварії, рівень радіації високий, навіть за сотню й більше кілометрів від її епіцентру.
Це дало підстави деяким членам комісії стверджувати, що зона повинна мати складну конфігурацію. Були й інші судження, оцінки, пропозиції. І кожен з їхніх авторів мав рацію, був по-своєму правий. Суперечки тривали, вони затяглися. А час не чекав. Адже ситуація ускладнювалася з кожним днем, кількість людей, автомашин, вертольотів, іншої техніки збільшувалася буквально на очах, їхній рух було надзвичайно важко координувати. З'явилася серйозна загроза радіоактивного забруднення доріг, міст і сіл, у тому числі й Києва. Повторюю, часу на довгі дискусії не залишалося. Потрібно було приймати рішення. Я попросив циркуль. Поставив його на мапі в тому місці, де значилося місто Прип'ять і Чорнобильська АЕС, і, обравши відповідний масштаб з радіусом тридцять кілометрів, обвів на карті коло. На цьому дискусії припинилися. З того моменту, передусім у реальності, з'явилася і почала жити своїм особливим життям тридцятикілометрова зона.
Ось такі відомості про створення зони навколо Чорнобиля, отримані, так би мовити, з перших рук, від Івана Силаєва. Мені ж пригадується, як з'явилася навколо зони загорожа, а на головному в'їзді, у Дитятках,— контрольно-пропускний пункт, де ми скидали «цивільний» одяг і перевдягалися в «чорнобильську уніформу» (на самій ЧАЕС відбувалося ще одне перевдягання).
Зона тоді змінювалася буквально на очах. З кожним новим відрядженням до Чорнобиля ми з сумом спостерігали нові й нові ознаки запустіння в ній. Покинуті сільські хати, побілені до Великодня (свято тоді було пізнім — 4 травня), поступово сіріли й чорніли, двори, поля і сади заростали бур'яном. Багато хто з їхніх господарів думав і сподівався, що залишає рідні домівки ненадовго. Та дійсність виявилась іншою. Тільки 1200 «самоселів», переважно людей літнього віку, різними правдами й неправдами повернулися у рідні місця. Решта мешканців Прип'яті й Чорнобиля та 65 навколишніх сіл живе нині далеко від зони, не пов'язуючи з нею своє майбутнє. Та й як пов'язувати, коли у багатьох місцях, особливо в лісах, рівень радіації значно перевищував норму. Чорнобильська зона, як стверджують вчені,— це не просто надовго, а навічно: вона становитиме небезпеку для людського здоров'я ще 24 тисячі літ.
Від імені Київської організації НСЖУ я подарував Ліні Костенко книгу «Біль і тривоги Чорнобиля» з журналістськими матеріалами про Чорнобильську трагедію і долю тридцятикілометрової зони. Упорядкував цю книгу незабутній Юлій Сафонов, який тривалий час, до останніх своїх днів, очолював організацію українських журналістів-чорнобильців, був її не просто керівником, а душею, невтомно працюючи над об'єднанням наших рядів, активно відстоював права тих, хто постраждав внаслідок катастрофи на ЧАЕС. У підготовку матеріалів книги, її оформлення і видання він теж вклав свою душу. І значною мірою саме завдяки йому вона глибоко, переконливо і багатопланово представила читачам обставини і масштаби трагедії, людей, які, жертвуючи своїм здоров'ям і навіть життям, боролися з її наслідками.
Віддаючи данину пам'яті Юлію Сафонову, всім його колегам, яким Чорнобиль укоротив віку, хотілося б ще раз відзначити велику роль і значні зусилля українських, зокрема київських, журналістів у висвітленні всіх подій, пов'язаних з катастрофічною аварією на ЧАЕС і мінімізацією її впливу на здоров'я людей і довкілля, починаючи з перших днів, коли ця біда сталася.
Для мене ж особисто найбільш вражаючий спогад травневих днів 1986-го — перебування під зруйнованим четвертим реактором. Ніхто тоді ще не знав, як поведе себе розплавлена маса реактора, тому була спроектована система її охолодження. З групою журналістів я побував під четвертим енергоблоком тоді, коли начинену датчиками, приладами і переплетінням труб бетонну «підошву» 1,7 метра завтовшки мали ввести в експлуатацію. Перш ніж потрапити в тунель, що вів до охолоджувальної системи, нам довелося пройти кілька постів, у темпі подолати лабіринт коридорів станції і пересікти найнебезпечніше, як нас попереджали, місце — розкопане подвір'я з тилу третього і четвертого енергоблоків. Саме там був основний робочий майданчик шахтопрохідників.
І хоч як дивно, саме на цьому подвір'ї панував найбільший спокій, буденний робочий ритм, немовби на звичайнісінькому будівельному майданчику. Пам'ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили телеоператора Українського телебачення Сергія Мінька відзняти на плівку їхній груповий портрет. Сергій, звичайно, не міг їм відмовити, і ці кадри,— безцінні свідчення і людського героїзму, і... легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір'ї, і, звісна річ, за стіною, яка його оточувала, було дуже високе радіаційне поле, увійшли до першого після аварії телефільму «Чорнобиль очима журналістів». Невидимі руйнівні промені, про які ми тоді не знали, пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: не всі учасники цієї зйомки дожили до наших днів...
Сторінку підготував
Олександр ПОБІГАЙ
також у паперовій версії читайте:
- ОЧИМА ЖУРНАЛІСТІВ
назад »»»