ОЛЕКСАНДР БІРЮКОВ: «Я БУВ МІМОМ, ТРАГІКОМ, А СТАВ КОМЕДІАНТОМ»
На нас чекає зустріч із провідним актором Київського академічного театру «Колесо» Олександром Бірюковим, який впритул наблизився до свого чергового «задьористого» ювілею, позначеного цифрами 60. Ми, зрозуміло, вітаємо артиста не з кількістю років, а із здобутками, яким ще рости і рости.
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася — він став професійним актором. Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Творча біографія Олександра Бірюкова як актора-професіонала цілком вкладається в історію театру «Колесо».
В його арсеналі — українська класика («Шантрапа» П. Саксаганського, «Пристрасті дому пана Г.-П.» Олени Пчілки), світова класика («Уявно хворий» Мольєра, «Месяц в деревне» Тургенєва), твори сучасних письменників: традиційні вистави («Генерали в спідницях» Жана Ануя, «Випадок у готелі дю Коммерс» Франсіса Вебера, «Міріам» Олега Юр'єва, «Фатальний флірт» Артура Шніцлера) та авангардні («Чинзано» та «День народження Смирнової» Людмили Петрушевської, «Каспар» Пітера Хандке, «Портрет планети» Фрідріха Дюрренматта)...
Життя кожної людини — неповторний світ, а життя актора Бірюкова — до речі, напрочуд зібраного, жвавого, молодого, сонячного! — до того ж вміщає світи інших доль, які йому довелося зіграти-прожити.
— Пане Олександре, через які поневіряння Ви так довго йшли до професії актора?
— Та ніяких поневірянь не було, я був звичайною радянською людиною — жовтеням, піонером і комсомольцем. Після закінчення школи (1969) мій однокласник Сергій Керусенко сказав: «Сашко, набирають до студії пантоміми». Мене це захоплювало, я пішов до Будинку вчителя. Він тоді містився в одному з триповерхових купецьких помешкань з грубезними колонами — нині там, на Майдані Незалежності,— величезний Будинок профспілок.
Так я опинився біля витоків джерел народження пантоміми в Києві. Навчальний процес було організовано дуже серйозно і цікаво. Навіть деякі студенти Театрального інституту імені Карпенка-Карого приходили на наші заняття, серед них згодом відомі Сергій Іванов (Кузнєчик), Олександр Беліна, Віктор Панченко. Гадаю, їх приваблювало не тільки те, що акторську майстерність викладав Анатолій Борсюк, класичний танець — Генріх та Олена Майорови, історію мистецтва (тоді я вперше дізнався про існування Святого Євангелія) — Майя Брусиловська, образотворче мистецтво (ми також малювали) — Юрій Зморович, потім В'ячеслав Крівуца, історію та теорію музики (ще займалися композицією) — Людмила Осиповська, а й заняття суто з пантоміми та творчий дух, який панував у студії. Із задоволенням згадую заняття з акробатики, які проводив на стадіоні «Динамо» чудовий тренер Анатолій Свешников. Жонглювання вчила темпераментна Аліса Асланян із циркового училища, фехтування — Юрій Попелов (без усмішки не можна згадувати його «криваві» бої...). Ритміку неординарно викладав, здається, Борис Шиленко, а на загадкових заняттях під назвою «Сценографія» ми під орудою Володимира Купових засвоювали навички екстрасенсів, які тоді були заборонені.
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для мене, наче в казці. Хіба міг я мріяти, що потраплю до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачу вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буду присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! Я вже не кажу про дивовижну Прибалтику (так ми тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Спогади про той час бентежать душу і викликають великий щем: все це минуло і ніколи не повернеться. Як перше кохання.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної — 20 карбованців щомісяця) мене забрали до армії.
Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім мене перевели на тарілки.
На конкурсі армійської самодіяльності військової частини учасники моєї програми (я був її співавтором і керівником) вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому. Чому не перше місце? Не було масовості. Конкуренти виступали ротами, а ми за всіх відбували вчотирьох: я грав у вокально-інструментальному ансамблі та ще й виступав з номерами пантоміми.
Самодіяльність (значною мірою — служба в оркестрі) — це спосіб існування в радянській армії, вона давала більше свободи, ніж у звичайній стройовій роті.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував мені взяти участь у його самодіяльному театрі. Я чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду — заїкаюсь. «Не беріть у голову»,— відповів Володимир Ілліч.
— Ви заїкалися?
— Так. Але досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати. Навіть якщо заїкуватість зрідка виникає на сцені, я її обігрую як актор.
Свою першу роль пригадую розпливчасто. Це була вистава за п'єсою «День за днем» Михайла Анчарова, у якій я виконував роль Толіча, такого собі «проблемного» юнака радянського періоду, максималіста, котрий шукав своє місце в житті та завдавав клопоту не тільки рідним і сусідам, а й колегам по роботі.
Подальше пригадую в подробицях. Я грав Ігоря Проухова у виставі «Скальпель чи сокира» за повістю Володимира Тендрякова «Ніч після випуску», Тарталью у виставі «Синє чудовисько» Карло Гоцці, по черзі Джозефа Мура та Крукшенка (головна роль) у виставі «Побиття немовлят» Уїльяма Сарояна, Яго в «Отелло» Шекспіра, Бададошкіна у виставі «Приборкання Бададошкіна» за ранньою п'єсою Леоніда Леонова, Володьку у спектаклі «Відпустка за пораненням» В'ячеслава Кондратьєва, Григорія Гусєва у «Самозванці» Льва Корсунського...
Детальніше зупинюся на виставі «Скальпель чи сокира». Історія її постановки була тісно пов'язана з майбутньою назвою театру, який створювався на базі Будинку культури залізничників. Грошей на декорації не вистачало, тож треба було викручуватися. У підвалах знайшли старі стільці. У Володимира Купових виникла ідея використати їх в оформленні вистави. Спочатку на сцені їх поставили десь тридцять, але потім, коли театр перебрався до Будинку вчителя, який тоді вже містився на вулиці Леніна (нині Б. Хмельницького) у приміщенні школи № 92 (нині там Музей літератури), кількість скоротилася до шести. Вистава набула графічної лаконічності й виразності. Коли ж виникло питання про назву нашого театру, усі погодилися з пропозицією Володимира Ілліча назвати «Театр-на-стільцях».
У культурному житті Києва він став справжньою подією не тільки в царині самодіяльності. Щоб потрапити на виставу «Театру-на-стільцях», чергу займали за два-три місяці. П'єси ставили такі, про які професійні театри могли тільки мріяти (дошкуляла цензура). До речі, виставу «Побиття немовлят» нам довелося чотири рази здавати комісії, до складу якої входили представники Будинку вчителя, управління культури та партійних органів. Нам погрожували, що запросять представників КДБ... Я б не сказав, що ми тоді почувалися героями, певний переляк був.
«Театр-на-стільцях» — це моя театральна школа, досвід, моя друга сценічна любов. На жаль, з-поміж усіх учасників цього колективу до професійного театру потрапив тільки я, хоча здібних акторів було чимало. Та кожний вибирає своє.
— А де Ви тоді заробляли на життя?
— Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі — техніком. Закінчив Інститут народного господарства. Мене запросили до Інституту кібернетики, вісім років я трудився програмістом. А після роботи чекав театр.
Та ось мене переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який із мене старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно я працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом, і слава Богу, що так сталося.
Наближалися лихі дев'яності. Якось моя знайома Галина Хільченко сказала: «Сашко, організувався театр, потрібно попрацювати в дитячій виставі». Стали в пригоді мої здібності міма — я зображував робота в стилі брейк (цей стиль тоді був дуже популярний). До речі, коли відпрацьовував новорічні казки, кинув курити.
Перший дорослий спектакль новоспеченого театру відбувся в кафе на вулиці Фрунзе, 12. Я в ньому брав участь теж як брейкер. І раптом надходить пропозиція від режисера Ірини Кліщевської: «Олександре, а переходь-но до нас у театр». Я від такого щастя не відмовився. Хоч зарплату не можна було порівняти з тією, що одержував в Інституті ортопедії.
— Виходить, у театрі «Колесо» Ви працюєте з моменту його створення?
— У театрі я з самого початку. Двадцять два роки тому ми вселилися в будинок на Андріївському узвозі № 8. Нинішньої сцени не існувало. На першому поверсі навіть підлоги не було. А на другому стіна розділяла дві кімнати. В одній ставили перший спектакль за п'єсою «Кукаріку!» Віктора Москаленка (у нас він називався «Не убий!»), репетирували актори Олег Арнт і Валерій Шептекіта. Режисер — Валентина Булатова. Раптом виникла ідея: «А зробимо тут сцену». Буквально за один день розібрали стіну, потім обладнали зал зі сценою. Усе! Так з'явився театр «Колесо» (до речі, 14 січня 2001 року було зворушливе прощання зі старою сценою з приводу побудови нової. Під пісню групи «Любе» «Не рубите, мужики, не рубите...» сцену почали рубати сокирою. На очах багатьох були сльози).
— І його фундаторкою стала Ірина Кліщевська, нині народна артистка України.
— Не роблячи ніяких реверансів у її бік, відзначу, що з величезної кількості театриків, які виникли в дев'яностих, вижили одиниці. Ірині Яківні вдалося зберегти і розвинути «Колесо». Для цього, безсумнівно, треба мати великий талант і розум. Тим паче що місце дуже ласе — на Андріївському узвозі. Дивно, що нас там ще ніхто не з'їв, хоч спроби були.
— Чи можете Ви сказати, що всі Ваші ролі — улюблені? До речі, у скількох спектаклях Ви нині зайняті?
— Непросте запитання. Є спектаклі, які начебто не зняті з репертуару, але давно не йдуть, приміром «Чинзано» та «День народження Смирнової». Якщо їх не скидати з рахунків, то десь дванадцять набереться, може, трохи більше, якщо враховувати епізодичні ролі.
Улюблені вистави назвати не можу, є улюблені ролі. Природно, простежується прямий зв'язок з їхньою успішністю. Хоч я досить самокритичний: навряд чи назву якусь свою роль, яку зробив «на всі сто». Хтось, може, і назве, не кривлячи душею, а я сумніваюся в тому, що це в принципі можливо. Бо якщо людина зіграла роль на сто відсотків, то що їй робити в наступному — цьому ж — спектаклі? Виходить, настав час зупинитися-подумати: або ти штампуватимеш бездоганний персонаж, або від нього треба відмовлятися, бо це пройдений етап. Певно, краще сказати так: є улюблені ролі, які без кінця шліфуються. Наприклад, роль судді у «Генералах у спідницях». Спектакль багатьом нашим акторам надокучив, однак він збирає касу (не тільки тому, що повний зал,— на нього досить дорогі квитки), хоч за багато років ми безліч разів його грали. Я в намаганні себе підстьобнути вигадую щось нове.
— Додаєте барву, нюанс, інтонацію...
— Авжеж. Втім, намагаюся робити так, щоб не чинили спротив партнери. Інакше відмовляюся від імпровізації. Або аргументую, що так буде краще. Та останнє слово все-таки за колегами.
— Про «відсебеньки» заздалегідь попереджаєте?
— Не завжди. Річ у тому, що я це роблю тільки з дуже надійними партнерами. Більше того, у мого основного партнера Олега Лепенця у «Генералах...» одразу загоряються очі. Олег миттєво підхоплює будь-який імпровіз, проблем не виникає. В інших спектаклях з іншими партнерами я це роблю обережніше і акуратніше.
— Порадьте, на які спектаклі з Вашою участю піти.
— На «Генералів...», це справжній хіт. На виставу «Випадок у готелі дю Коммерс», у мене там роль другого плану — гарсона. На «Шантрапу», де я граю купця, спектакль чудовий, теж іде на одному подиху.
У новому спектаклі «Фатальний флірт» я виконую роль батька, вона викликає в мене велику цікавість, випадає з того стилю і жанру, в якому мене використовують у театрі. На початку я говорив, які характерні ролі мені доводилося грати в «Театрі-на-стільцях». У «Колесі» мені цього бракує. Тому роль у «Фатальному флірті» певною мірою — ностальгічна, подібне я робив на зорі кар'єри.
Звісно, сподіваюсь на диво: а раптом поставлять спектакль на шістдесятирічного актора в головній ролі.
— Кожен актор потужний у якомусь амплуа. Не можна обійняти неосяжне. У якому амплуа Ви найбільш виразні?
— Про це краще судити режисерам і глядачам. У самодіяльному театрі я грав і Яго, і в комедії дель-арте, і як мім виступав. У «Колесі» мої ролі майже всі комедійні, тому сказати, наскільки мені підвладний жанр трагедії — важко. У пантомімі зайнятий. У спектаклі «Пристрасті дому пана Г.-П.» зображую Чапліна — півтори години на сцені без слів. Роль мені дуже дорога тим, що вона абсолютно не схожа на все зігране мною раніше. Режисером придумана зовсім спонтанно, у п'єсі не прописана. Вистава мала от-от виходити, і раптом Вахтанг Чхаїдзе викликає мене на репетицію і каже: «Олександре, будеш Чапліним».— «Добре. Дай п'єсу почитати».— «Навіщо? Не треба тобі читати п'єсу. Бачиш, актори репетирують сцени, вписуйся».
Природно, це не стовідсотковий прототип Чапліна. Я граю персонаж в образі Чапліна. У мене таке відчуття, що я можу його вписати в будь-який спектакль, який вже існує, знаю, що він робитиме в будь-якій ситуації.
— Що заповітне скажете насамкінець?
— Хочу якнайдовше перебувати на коні. Немає і близько такої думки: піду на пенсію, гулятиму на свіжому повітрі... Не знаю як для кого, а для мене театр — це діагноз, хвороба хронічна і невиліковна. Хочу нових ролей. При тому я реально дивлюся на речі: кілька разів зауважував, що деякі мої персонажі потребують зміни виконавця. Комплекцією, кольором волосся, зовнішністю, очима я вже в них не вписуюся, навіть якщо дуже добре граю. Втім, життя триває, натура прагне зображувати цікаві образи ровесників.
Проте добре пам'ятаю один сценічний закон: «Актор повинен піти зі сцени на мить раніше, ніж цього захоче глядач». Дай, Боже, мені це збагнути вчасно!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»