КОЛИ АНГЕЛИ НЕ СПЛЯТЬ...
БУВАЛЬЩИНА
І.
Інга виростала в родині, яка ніколи не знала достатку. Шоколадки — по святах, мандарини — під новорічну ялинку...Хіба вона могла колись уявити, що чоловік забезпечить їй заможне життя? Виходила заміж не за бізнесмена, а за вчорашнього студента... Просто її Олег одразу збагнув, що працювати за спеціальністю — це шлях в нікуди. Його часто бачили в компанії кремезних хлопців, на яких з побоюванням озиралися вчорашні інженери.
Надворі вирували 90-ті, які пізніше назвуть «лихими». Олег поїздив по польських базарах, трохи підзаробив грошей, але цього було недостатньо. Він уперто торував дорогу до мети — вони з Інгою стануть господарями життя. Так неодмінно буде... Але трохи пізніше, бо задля досягнення своєї мети доведеться покрутитися. Олег запевняв стривожену Інгу, що хвилюватися нічого. Все буде добре, треба тільки потерпіти. І що з того, що його «колеги» — бритоголові хлопці, від яких розбігаються торгівці на ринку? Вони — звичайні люди, запевняв Олег дружину, роблять свою справу, за яку їм платять непогані гроші. Бо як інакше вижити?
А однієї глухої ночі, коли Інга так само стояла біля вікна, Олег не повернувся додому. Вона ковтала заспокійливі краплі, тремтіла, намагаючись зігріти крижані руки. Серце несамовито стукотіло... «Колись це мало скінчитися,— повторювала вона.— Його вбили... Вбили жорстоко і цинічно, як зробили це з іншими хлопцями».
Раптом Інга пригадала, як одного вечора Олег, дивно глянувши на неї, тихо мовив: «Якщо раптом я не прийду, зателефонуй за цим номером» і простягнув їй папірець. Тепер Інга металася по квартирі, намагаючись пригадати, куди прилаштувала той папірець. Тоді вона не звернула особливої уваги на слова Олега, бо про погане думати не хотілося. Хоча... Отже, він усе-таки знав, здогадувався, що це неодмінно станеться. Щодня ризикувати життям, і задля чого? «Мій чоловік — бандит? Колишній...»
Інга все-таки знайшла той злощасний клаптик паперу і тепер вдивлялася в цифри. Про що вона має говорити з тим незнайомцем? Що він їй повідає?
І тут раптом почулися притишені кроки. Цього знервована жінка не могла витримати і несамовито закричала. «Тихенько, це я»,— прошепотів чоловічий голос. Інга дивилася на Олега як на привида, котрий невідомо як з'явився з потойбічного світу. І хоча все відбувалося насправді, а не уві сні, Інга відмовлялася вірити власним очам. Олег і справді з'явився перед дружиною з того світу — інтуїція Інгу не підвела.
Тієї ночі, коли тьмяно поблискували зірки, Олег дивом вижив, потрапивши під прицільний вогонь конкурентів. Тоді було вбито його найкращого друга, з яким не раз ходили під кулями і дивом вислизали неушкодженими. І яке йому діло, що за кілька днів газети писали про вбивство кримінального авторитета на прізвисько Муха? Для нього він був найкращим поміж усіх, вірним другом Мишком... Не його провина, говорив Олег, що довелося стати на неправедний шлях... А потім Інга чатувала під дверима лікарняної палати. Через те, що Олег втратив багато крові, його життя висіло на волосині... Так їй пояснив хірург. Чи то ангел-охоронець не спав, чи професійні дії медиків зробили свою справу — Олег вижив.
Потім вони купили нову квартиру, новесеньку блискучу машину. Все, про що мріяв Олег, втілилося в реальність. Змінилося життя, змінилися люди. Вчорашні бритоголові хлопці стали успішними бізнесменами. Олег посоліднішав, і на запитання, як він заробив свій перший мільйон, лише загадково усміхався. Зрештою, на могилу свого кращого друга він теж їздив потайки. Та все тече... Немає нічого вічного на світі. Олегу вдалося віддалитися від свого минулого, і ніхто — навіть з найближчого оточення — ні про що, здається, не здогадався. Все йшло за планом, і все в них із Інгою було «в шоколаді».
От тільки час летів стрілою, а вони лишалися бездітними. Спочатку вірили, що все з часом владнається, і їхнє помешкання наповниться дитячим сміхом. Партнери Олега — успішні бізнесмени — створили сім'ї, виховували дітей. Спритніші вже встигли змінити колишніх дружин на зовсім молоденьких, і тепер знову перебували у статусі молодих батьків.
Останнім часом Олег почав уникати розмов про сім'ю і дітей, якими охоче ділилися його партнери. Разом із іншими банкірами вони створили фонд «Родинне коло», допомагали дітям-сиротам. До опікунської ради ввійшли дружини впливових бізнесменів і банкірів. Тепер весь день Інги був заповнений благодійними справами. Їй подобалося бути щедрою благодійницею, влаштовувати акції, збирати пожертви, щоб потім роздаровувати подарунки знедоленим дітям.
Ось вона заходить до ігрової кімнати, і дитячі голівки, немов по команді, повертаються до неї. Оченята дивляться благально: може, ця красива тьотя прийшла, щоб забрати саме тебе? Нехай заздрять інші малята — сьогодні здійсниться саме твоя мрія! Якось вихователька запитала: «Про що ви мрієте, діти? Запам'ятайте своє бажання, а потім розкажете мені по секрету...» Кожен маленький мешканець дитбудинку вірив, що треба раніше лягти спати, щоб вночі побачити казковий сон, а вранці розповісти його виховательці. От тільки дорослих не вистачало на всіх малят, і про їхні потаємні бажання так ніхто і не здогадувався... А мрія в усіх дітей була одна: знайти собі сім'ю. А може, якраз Інга і буде саме тією чарівницею, яка забере маленького щасливця з собою?
ІІ.
Від самого ранку Інга була схвильована, добираючи сукню, яку збиралася одягнути на свято. На неї чекає напружений день: наглядова рада фонду «Родинне коло» зустрічатиметься з німецькими колегами. Зазвичай з тими іноземцями непросто — Інга знала це з власного досвіду. Їм не навісиш локшину на вуха — вони зануряться в усі дрібниці, отримають детальний звіт. Іноді Інзі здавалося, що без тих прискіпливих іноземців було б працювати набагато легше. І спокійніше... Та нічого не вдієш — важко уявити сучасну благодійну діяльність без міжнародних контактів.
Ось, здається, всі приготування позаду. Інга в блискучій сукні кольору морської хвилі вдивлялася у своє зображення. Струнка ефектна білявка, дружина впливового бізнесмена. За кілька хвилин Інга вже сиділа у розкішному авто, поряд із нею її референт Карина — ефектна дівчина з каштановим хвилястим волоссям.
На порозі дитбудинку шанованих гостей зустрічала сама директриса. «Прошу, прошу, заходьте!» — від хвилювання літня жінка ледь не впала. Зала була прикрашена повітряними кульками. Діти у святковому вбранні під керівництвом виховательок повторювали вірші і пісеньки. Раптом маленький хлопчик, побачивши Інгу, кинувся до неї, але вихователька перехопила його. «Стривай, Юрко,— зашепотіла.— Поки що повторюй віршики і не забудь, що відповісти на запитання про своє потаємне бажання...» «Я хочу, щоб мене забрала мама! — в очах Юрка заблищали сльози.— І не треба мені ніяких подарунків». У Інги шалено закалатало серце. Вона уявила на мить, що малий Юрко — її син! І прийшла вона не до цього казенного будинку, а до своєї розкішної квартири.
Їхня квартира була заповнена дорогими речами, які нікому не приносили радість. Інга лише прикушувала губу: «За все треба платити, як кажуть мудрі люди. Платити за багатство, розкіш. Платити за найвищим рахунком — самотністю. І життям без дітей...»
...Свято у дитбудинку добігало кінця, коли Інга помітила, як гості оточили невисоку пані. Інга лише глянула на Карину, як та негайно помчала туди. За мить розвідка донесла: непримітна пані у сірому светрику (яку Інга встигла охрестити «сірою мишкою») була важливою німецькою гостею. Вона розповідала присутнім про благодійну діяльність у своїй країні.
Інга наблизилася до фрау. «Доброго дня,— у голосі Інги звучали металеві нотки, вона простягнула візитку.— Дозвольте познайомитися з вами ближче...» У відповідь фрау засміялася весело й щиро: «З радістю! Я — Габріела Шульц, можна просто Габі». «А про що ви мрієте? Яка ваша найзаповітніша мрія?» — вклинилася спритна репортерка. Інга сердилася все більше й більше: чого ті репортери не відходять від німецької фрау? А на неї, красуню Інгу, не звертають уваги?! «Я мрію знайти малюка,— почулася раптом відповідь Габі.— Мені доводилося читати, як знаходять малюків, від яких відмовилися мами...»
Інга не вірила своїм вухам. Та що вона дозволяє собі, ця Габі? Що це за дивні мрії у німецької фрау? «Що ви таке говорите? — Інга підступила до неї впритул. — Яких дітей підкидають? Хто знаходить?» «Якщо комусь маля не потрібне, то для мене це було б найбільшою радістю»,— в очах Габі було стільки приязні й любові, що Інга не наважувалася більше ні про що розпитувати.
За кілька хвилин вона вже мчала в авто вулицями, викликала з наради Олега. А у відповідь на всі запитання чоловіка лише повторювала: «Швидше... Там на нас чекає наш хлопчик... Наш Юрасик...»
Коли вони забігли до дитбудинку, вихователька допомагала дітям готуватися до сну. «Це... ви?» — тільки і мовила літня жінка, з тривогою вдивляючись у заможних покровителів. З іншої кімнати визирнув Юрко, і в його сумних оченятах засвітився вогник радості.
«Скажіть,— звернувся Олег до виховательки, коли хлопчика відправили спати,— що відомо про батьків Юрка?» «Та що відомо? — знизала плечима вихователька.— Підкинули його на лікарняні східці. Як він вижив тієї морозної ночі? Як знайшли його добрі люди? І досі не збагну... Мабуть, тієї ночі його охороняв добрий ангел...»
Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:
- ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО
назад »»»