ОЛЕСЯ БІЛАШ: «БАТЬКОВІ ПОТАЛАНИЛО— ЙОГО ПІСНІ НЕ ЗІПСУВАЛИ»
«Злились в мені мелодія і слово воєдино, як батька-матері любов в дитині, як два однакових крила, що піднімають в небеса орла». Ці рядки належать перу народного артиста СРСР та України, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, Героя України Олександра Білаша. Видатний український композитор, пісні якого стали музичною класикою (серед них такі вічно молоді й бажані, як «Два кольори», «Прилетіла ластівка», «Ясени», «Журавка» — усього їх понад 300). А друге, літературне, крило,— це 11 збірок його натхненної поезії, яка народилася після того, як перші Білашеві спроби віршування підтримав Андрій Малишко.
Шостого березня минуло 80 років від дня народження митця, яким має пишатися Україна.
Заслужений журналіст України Олеся Білаш (на першому каналі Українського радіо чуємо її програми «Шануймося, друзі!», «На ваші замовлення», «Пісень омріяна країна») є насамперед духовною спадкоємицею батьківської справи. Її пам'ять — не в пафосних словах, а в щоденній активній роботі. 2005 року родина композитора створила Благодійний фонд імені О. Білаша, основною метою якого є донесення до людей, для яких не шкодував таланту композитор, його великої та різножанрової духовної спадщини.
— Що спонукало Вас обрати шлях музичної журналістики? — запитую у пані Олесі.
— Та, мабуть, не було іншого виходу,— каже вона.— Старша сестра Оксана одразу чітко пішла музичною стежкою — закінчила консерваторію і викладає в Київській музичній школі імені Лисенка. Вона відбулася як музикант, і батько був щасливий. А зі мною він, бідний, не знав, що робити. Мене шарпало в різні боки, і я довго не знала, ким хочу бути. Невідомо, скільки б усе це тривало, якби батько не наполіг, щоб я отримала музичну освіту.
Я закінчила диригентський факультет тодішнього Інституту культури (навчалася у класі Івана Гамкала). Та все одно життя мене вивело не на суто музичну стежину, оскільки з дитинства до слова я була ближча, зокрема, вдавалося писати твори. У цьому мені допомагала мама, і вона раділа, що я знайшла себе у слові. Зізнаюся: люблю свою роботу на радіо, інакше не працювала б тут уже 20 років.
— Ви продовжуєте справу батьків не тільки в розумінні фахового вибору, а насамперед тим, що повсякчас популяризуєте мистецьку спадщину Олександра Івановича, несучи його твори з радіопрограм і концертних залів до широкого слухацького загалу.
— Знаєте, мене багато чого навчив приклад Тамари Іванівни Луценко. Якби не видавала вона власним коштом дисків, не влаштовувала концертів, гадаю, що нині ми б набагато менше чули і знали пісні Дмитра Луценка. Коли не стало Олександра Івановича, ми з мамою збагнули: якщо не будемо робити цю копітку справу, не продовжимо життя батькових творів. На жаль, складається так, що державні органи, які повинні плекати культуру, на справжнє мистецтво уваги не звертають, тому що воно некомерційне і ніколи таким не буде.
Я вдалася в тата й маму, які теж ніколи не мали комерційної жилки, не вміли вирізняти потрібне й вигідне. Тому як можемо, так і працюємо — видаємо книжки, диски пісень Олександра Івановича, а він, хоч як дивно це звучить, за життя не мав жодного диска. Часто питають, де взяти записи пісень Білаша. А ніде. Світ побачили тільки два аудіоальбоми й одразу зникли з продажу. Ми обов'язково повторимо це видання. Готуємо й диск маминих пісень, адже народна артистка України Лариса Остапенко теж заслуговує на те, щоб її голос слухали ті, хто його любить і хто, можливо, її ще не знає.
— Відомо, що коли Олександр Білаш і Дмитро Павличко написали пісню «Два кольори», у високих партійних кабінетах від автора слів вимагали певної корекції тексту. Мовляв, як може бути за радянської дійсності, що людина, пропрацювавши весь вік, везе додому «лиш згорточок старого полотна»? Але Олександр Іванович був категорично проти будь-яких змін.
— Дмитро Васильович не раз говорив, що якби він погодився щось переписати, то першим, від кого б отримав по заслузі, був би батько.
— Водночас були такі випадки, коли поети, з якими співпрацював Олександр Іванович (а серед них — Михайло Ткач, Андрій Малишко, Іван Драч, Василь Юхимович, Борис Олійник), все ж таки йшли назустріч побажанням композитора і дещо переробляли тексти.
— Так, були, і досить часто. Олександр Іванович сам мав хист до поетичного слова, хоч ніколи не хизувався цим і беззастережно віддавав перше місце авторові віршів пісні. Але... По-перше, відчуваючи музику, чітко знав, де риму або навіть розмір вірша слід змінити. Бувало, що він підказував і тему для майбутньої пісні. Я спостерігала, як це відбувалося — з Дмитром Васильовичем суперечки точилися «на ножах». І це природно, адже Павличко — чудовий поет, який знає про це, тому робити йому зауваження було вкрай важко.
До честі Дмитра Васильовича треба сказати, що часом він таки дослухався до батькової думки. З іншими поетами, гадаю, Олександрові Івановичу було не легше. Тому що кожен із них — творча особистість, яка не терпить стороннього втручання у творчу лабораторію. Проте поети, йдучи на певні поступки, мені здається, відчували, що ті зміни — на краще. Бо у Олександра Івановича, крім музичного дару від Бога, був іще один — абсолютний слух у поезії, якщо можна так сказати. Він настільки вміло добирав, по-перше, поетичні тексти до своїх пісень, а по-друге, навіть якщо десь були моменти, що не влаштовували композитора, він знаходив можливість допрацювати їх із тим чи іншим поетом. Йому зазвичай ішли назустріч.
— Твори Олександра Білаша є в репертуарі найкращих українських співаків різних поколінь. Часом одну й ту саму пісню виконують кілька артистів. Скажімо, «Журавку» колись співали Євгенія Мірошниченко, Діана Петриненко, Раїса Кириченко, нині її можна почути у виконанні солістки Національної філармонії Валентини Матюшенко. Чи завжди подобалося Олександрові Івановичу, як інтерпретують його твори, і як він реагував, якщо виконання не подобалося?
— За життя Олександра Івановича не могло статися так, щоб його пісню взяв до репертуару виконавець, який композиторові не подобався. Білаш завжди пропонував свої твори тим артистам, яких він любив, шанував і знав, що вони впораються з матеріалом. Тоді було не так, як зараз — захотів, узяв, заспівав. Коли народжувалася пісня, Олександр Іванович дзвонив, приміром, Дмитрові Гнатюку або Анатолієві Мокренку чи хлопцям з квартету «Явір», тобто співакам, з якими все життя працював.
У ті часи пісні не продавали, авторські права не заявляли. Отож усе вирішувалося просто: якщо твір був до вподоби виконавцеві, він брав його до репертуару. Звичайно, траплялися різні випадки. Коли Олександр Іванович слухав власні пісні на концертах, а пізніше в ефірі, найбільше йому боліло, коли музиканти дозволяли собі втручатися в мелодику твору.
Тому що зробити аранжування — не означає переробити твір. Треба ще талант мати для того, аби створити нове сучасне аранжування і водночас не зачепити ні мелодики, яку композитор для нас залишив, ні темпоритму пісні не порушити. Тому до осучасненого виконання композитор ставився обережно. Та щось у піснях Білаша було таке, що не вимагало особливого переробляння для музиканта. І взагалі брати його пісні до виконання могли лише ті, кому це було до снаги.
Діапазон мелодій Олександра Івановича дуже широкий. Колись Дмитро Гнатюк сказав йому: «Пишеш такі пісні, що спробуй безголосому заспівати!» Батькові поталанило — його пісні не зіпсували. Коли траплялися поодинокі не надто щасливі випадки, він болісно це сприймав, однак ніколи нікого не сварив. Його питали: «Ну от Ви послухали, Олександре Івановичу, Вам подобається?» А він не міг ні збрехати, ані правду сказати й відповідав: «Ну що Вам сказати? Працюйте, працюйте...»
— Дипломатично?
— Образити людину не міг. У деяких ситуаціях, коли був упевнений, що тут не можна гратися в дипломатію, вирішував питання різко, а взагалі з людьми намагався обходитися без різких рухів і знаходити компромісне вирішення будь-якої конфліктної ситуації. Чи завжди це вдавалося? Навряд чи. Але намагався...
— Пані Олесю, ми чуємо здебільшого пісні Олександра Білаша. А тим часом у його творчій спадщині є й твори, написані в інших жанрах, зокрема опери (і серед них — моноопери), оперети, симфонічна й хорова музика. Чи є у фонду можливість посприяти більш частому їх виконанню?
— У концертах зазвичай виконують симфонічну сюїту «Світанок на морі». Два фортепіанні концерти Олександра Білаша беруть до репертуару симфонічні оркестри, піаністи. Але ж, розумієте, проблема у відсутності залів, де можна виконувати таку музику. Незатребувані цілі жанри академічного мистецтва. Українська опера на вітчизняних сценах практично не йде. Слава Богу, ми хоч світову класику поки що ставимо, а для своєї музики практично нічого не робимо. І це страшно. Хай розвивається будь-яка культура: джаз, популярна музика, тільки дайте підґрунтя — ті музичні традиції, на яких виросли наші батьки і що нині нас наснажує.
Щодо постановок опер, оперет Олександра Івановича, то видання цих творів є, і все залежить від бажання театрів: будь ласка, хай беруть, працюють. До речі, в Чернігові два роки тому поставили музичну виставу «Кайдашева сім'я» на музику Олександра Білаша (постановники віднайшли той клавір). 1965 року батько закінчив роботу над оперою «Гайдамаки». Неодноразово показував її у Київському театрі опери і балету, однак з не відомих мені причин до втілення твору не дійшло.
Нині з'явилася надія на постановку «Гайдамаків», але детально на цю тему говорити зарано. Пригадую, коли Олександр Іванович програвав режисерові й лібретистові, котрі мали намір створити виставу, хори, картини зі щойно написаного твору, він сказав: «Я написав оперу століття, хай це нескромно». Ці слова не були ознакою самозакоханості. Треба дожити до постановки опери, щоб зрозуміти — помилився автор чи ні. Адже в іншому разі його пророцтво справдилося.
Коли батько завершив пісню «Два кольори», він сказав своєму співавторові Дмитрові Павличку: «Дмитре, ти розумієш, що ми з тобою написали? Ця пісня нас переживе». І бачите, не помилився ж. А щодо цієї опери, хай навіть на 50% він мав рацію, нам варто докласти зусиль, аби її почути.
Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:
- ГУРТ ОБ'ЄДНАЛА ЕСЕЇСТИКА
назад »»»