СЕРГІЙ ПАНТЮК: «І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН»
Сергія Пантюка неможливо уявити усамітненим, відстороненим, таким, що відлюдьком працює у тиші законспірованого кабінету. За своєю сутністю він — людина публічна, обличчям і серцем завжди повернений до подій і людей. Така в нього натура, в якій немає ні пози, ні манірності. Важко знайти серед українських літераторів більш експресивного, розкутого і веселого чолов'ягу.
Родом зі стародавнього села Сокілець на Хмельниччині, Сергій мав сонячне дитинство, турботливу й лагідну прабабусю Марфу Франчук, яка читала лише дві книги — неймовірно древній Псалтир і Шевченків «Кобзар», виданий на початку ХХ ст. За їхніми сторінками ця унікальна жінка навчила Пантючка читати в трирічному віці, а згодом писати, щоправда, друкованими літерами із «ятями» замість «і». У школі перевчали. А ще прабабуся знала фольклор — пісні, казки, загадки, народні ігри та приповідки. Сергієве блукання полями у пошуках стародавніх сокир згодом перейшло у подорожування Україною в пошуках золотого пера покликання.
Сергій Пантюк — автор десяти книг і численних публікацій у вітчизняній і закордонній періодиці (тексти перекладали сімома мовами).
Має лаври: Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», Всеукраїнського мистецького фестивалю «Лір», Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «Вибір видавців» і диплом Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя».
Активно займається громадською роботою. Координатор Всеукраїнського мистецького об'єднання «Інша література» та однойменного інтернет-ресурсу. Видавець.
— Сергію, що значного у творчому і життєвому сенсі відбулося у Вас за останні рік-два?
— За такий проміжок часу нового було чимало. Найголовніше — це три книжки: поетична, прозова і поетична для дітей.
Збірка віршів «Смак Бога» вийшла у видавництві О. Романенка «Маузер». У ній ми дозволили собі невеликий експеримент: я назбирав добрячий оберемок початих і недописаних текстів, окремих строф і навіть рядків, занотованих на різних папірцях, назвав це «недовіршами» і додав до рукопису. Вийшов розділ. Читачам і критикам сподобалося, принаймні так пишуть і говорять.
Збірці новел, що вийшла під «несерйозною» назвою «Як зав'язати з бухлом і курінням», дало життя видавництво «Зелений пес». Туди потрапили новели, написані за класичною схемою: яскравий сюжет, стрімке розгортання подій, несподіване закінчення. Таким чином довелося переформатувати фрагменти з майбутніх романів, які з певних причин «випирали» або були закороткі для окремої сюжетної лінії.
Нещодавно у видавництві «Грані-Т» з'явилася книжка віршів для дітей «Неслухняники» — найкраще з того, що я написав. Чому мені ця книжка така дорога? Бо у неї є співавтор — мій син Яромир, який повигадував частину персонажів і подій. А я лише записав у відповідній формі. Зараз підростає Богодар — йому це читатимемо, але, може, ще й він чогось навигадує на наступну книжку.
Цього року також узяв участь у двох цікавих видавничих проектах: «Одкровення в кафе «Пегас» від видавництва «Ярославів Вал», де подавав письменницькі рецепти й анекдоти, та «Сновиди. Сни українських письменників» від «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги». У третьому, не менш цікавому проекті — антологія «Аморалка» від «Фоліо»,— був упорядником. Це видання зібрало під своєю скандальною обкладинкою два десятки письменників, які не бояться відверто писати про все, що існує в нашому житті, а також не визнають цензури та будь-якого іншого втручання державних структур у творчий процес.
Узяте «капіталістичне» зобов'язання — завершити один із п'яти романів, над якими працюю водночас, і невелику повість для дітей, виконано.
— Ви — поет, прозаїк, видавець, організатор мистецьких акцій, жонатий чоловік. Яка з цих іпостасей нині переважує? Чому?
— Жодна не переважує. Я такий, який є. Це колись Михайль Семенко рахував, скільки разів на день він поет, скільки — скрипаль, а скільки — філософ. Мені було б отак порахувати складно, бо багато за що доводиться братися.
Безумовно, родина для мене чимало важить, і я прагну віддавати домашнім увесь свій вільний час. Мені щемно і трохи боляче, коли мій Яромир говорить мені у слухавку: «Татку, я за тобою дуже скучив, швидше повертайся!» Проте я змалку привчився бути людиною обов'язку, тому намагаюсь зробити все, що маю, а вже тоді віднаходжу час для родини. Інколи моя Тетянка трохи ображається за це, але загалом розуміє. Тому і встигаю багато зробити.
— Колись Ви написали: «А загалом я серйозний. Щасливий. Закоханий. Патріотично налаштований. Запеклий грибник і рибалка. А ще відомий як «Його Всеп'янійшество Сліва». Що з цього ряду можна викреслити або, навпаки, додати? Які у Вас сталися світоглядні зміни, розчарування?
— Викреслити можна хіба що незазначене — вісім років тому я розпрощався з цигарками. Не готувався до того, не зменшував кількість. Одного ранку сказав — більше того до рук не візьму. І слова дотримую досі. Щоправда, іноді сниться, що курю, тож картаю себе уві сні. А коли прокидаюся, кажу: добре, що це лише сон.
Що додати? Мабуть те, що я тепер уже не потаємно колекціоную автографи людей, які мені подобаються. Інколи на мене дивляться немов на дивака, коли підходжу і прошу автограф. Але мені цікаві не спеціально накарлючені підписи, а фрагменти, написані у спокійній обстановці, уривки творів, правки тощо. У таких автографах інша енергетика, інше тепло. Я побував у Черкасах — у кабінеті-музеї Василя Симоненка, де мені дозволили потримати в руках його записи. Може, хтось і скаже, що я псих, але від них досі віє відчутним теплом. А від віршів просто пре! Не знаю, чи всі це здатні відчути, але я отримав чималий заряд внутрішньої сили.
Стосовно якихось змін у моєму світогляді — нічого не скажу. Змінюються погляди на деякі речі, процеси, людей, але все це не впливає на загальне відчуття світу. Стаю старшим, досвідченішим, але, як і раніше, не пристосовуюся, не торгую принциповими речами. Чи є розчарування? А я ніколи особливо не був зачарованим. Хіба що своєю дружиною. Але тут розчарування не може бути й поготів.
— Ви дотичні до бардівського руху, фестивалів, конкурсів, перформансів. Засновник Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Під знаком Водолія» (1996 р., з 2008 р. — «Сліва-фест»). Барди писали на Ваші тексти композиції. Як триває ця лінія Вашого життя? Видохлися? Чи, навпаки, можете чимось похвалитися?
— Це окрема тема, але наразі продуктивного продовження вона, на жаль, не має. Проте є що згадати. Далекого 1994 року (якщо пам'ять не підводить) я познайомився з багатьма чудовими бардами зі Львова. Зокрема, з Олесем Старовойтом, Андрієм Гавуром, Віктором Цараном, Тетяною Гурською та дуетом «Образ» у складі Андрія Саєнка та Ігоря Тітика. Власне, з ними розпочалася творча співпраця, яка триває досі. Андрій Саєнко (за сумісництвом — мій кум), попри те, що сам чудовий поет, почав писати музику і на мої тексти. Згодом цю ініціативу підхопили інші барди й гурти, тож нині навіть не можу відстежити, скільки і чого написано, виконано. Знаю, що в «Образу» є диск пісень на мої тексти. Низку «моїх» композицій має неймовірно цікавий автор і виконавець Лариса Бережан. Нещодавно почув себе у якійсь дико надсучасній інтерпретації від молодого, але перспективного гурту «Артіш».
Та найцікавіша доля у пісні Андрія Саєнка на мій текст «Арій прощається». Тільки я чув прізвища, здається, п'яти її авторів, а одного разу якийсь добряче «теплий» хлопець розповідав мені на вухо, що саме він написав цю пісню — слова і музику. Я йому «вірив» і обіцяв наступного дня похмелити. Але він удруге так і не прийшов.
Узагалі українська авторська пісня, на моє глибоке переконання,— унікальне явище, і його треба підтримувати і популяризувати. Той же Андрій Саєнко для цього заснував молодіжний бардівський фестиваль «Срібна підкова», Віктор Нестерук — фестиваль «Дикий мед», Петро Картавий регулярно видає електронний бюлетень про авторську пісню. Та й аз грішний ще жодного «Сліва-фесту» без бардів не провів. До прикладу, торік на столичну сцену витяг трьох самородків із Хмельниччини — Ігоря Білого, Олександра Зарічного та Віктора Цимбалюка.
— Як поживає Ваш видавничий бізнес? На які проблеми найчастіше наражаєтеся?
— Я не займаюся видавничим бізнесом. «Видавництво Сергія Пантюка» — це такий собі іміджевий проект, який вряди-годи щось видає та допомагає презентувати і популяризувати, возячи книжки молодих і не дуже, але неодмінно талановитих авторів містами України. Свого часу я знаходив під це кошти, зараз усе спинилося. До кого не звертаюсь, у відповідь чую єдине: «Вибачай, старий, криза». Проте я оптиміст і переконаний, що свято неодмінно повернеться на нашу вулицю.
Але у нас є спільнота «Інша література», є однойменний сайт www.inlit.com.ua, який також підтримує і розкручує молодих талантів, і це в нас непогано виходить. Щороку віднаходимо п'ять— сім цікавих імен, котрих невдовзі вже починають помічати у значно ширших літературних і довкола літературних колах.
— Відомо, що «Видавництво Сергія Пантюка» випустило резонансні книжки «Кримський гамбіт» і «Донецька мафія. Перезавантаження», серію «Мафія в Україні», засновану Фондом «Антикорупція». Вийшов Ваш роман «Сім днів і вузол смерті». Пізніше деякі поетичні збірки. А яка картина того, що випустило ваше видавництво? Які перспективи? З якими авторами працюєте? Чи є щось таке, що Ви видаєте без спонсорської підтримки?
— Серія «Мафія в Україні» була більше громадською акцією, ніж власне видавничим проектом. Книжки виявилися популярні, але подальша політична кон'юнктура склалася нелогічно. І не нинішня, а саме минула «демократична» влада зробила все, аби цей проект не розвинувся. Та я завжди пишався, що був причетний до нього і зовсім не шкодую.
Мій роман «Сім днів і вузол смерті» вийшов пізніше, ніж згадана вище серія. Він потрапив до іншої серії — «Бібліотека сайту «Інша література», в якій вийшло понад двадцять цікавих видань. Найкраще прозвучали роман Бориса Гуменюка «Острів» і його нібито дитяча повість «Та, що прийшла з неба», роман Володимира Сердюка «Мистецтво вмирання», збірка прози Андрія Коваленка «Місто павука» та збірка повістей Ярослава Ороса «Врата Сімаргла». Решта — поезія, хоч і тут є свої лідери.
Надзвичайно швидко розійшлася поетична збірка Наталки Пасічник «Гра в три руки». Довелося додруковувати, на жаль, останню прижиттєву поетичну збірку Василя Кожелянка «Як учив Кожелянко-цзи». Майже не залишилося накладу збірки Дмитра Мамчура «Маргіналії», чудово проілюстрованої Олегом Синельником. Справжньою подією критики назвали вихід першої книжки талановитого поета Тараса Григорчука «Янголи — не дичина», часто також пишуть про вибране Максима Розумного «Багрянолиці». Ще друкарською фарбою пахне скандальна збірка Вано Крюґера «Ніжна посмішка Берії».
Отже, автори різні, єдине, що їх об'єднує,— безсумнівна талановитість.
— Якось, коли мовилось про те, чому немає українських нобеліантів, Ви сказали, що «наша література нічим не гірша за якістю, просто у нас погано працює (тобто майже зовсім відсутня) індустрія розкрутки наших літературних здобутків на Заході. Планую найближчим часом зайнятися цією важливою справою». Чи втілили Ви цей задум?
— На жаль, на все рук не вистачає. Хіба може одна людина усе втілювати? У добі ж лише 24 години, більше навіть Бог не хоче дати. А річ була ось у чому.
Насправді на Заході у письменницьких, видавничих колах чималий інтерес до України. Однак вони не звикли просити, мовляв, дайте твір, будь ласочка, ми його перекладемо, видамо і вам непоганий гонорар заплатимо. До них треба звертатися самим, закидати пропозиціями, набридати, словом, добряче грюкати у двері. І їх неодмінно відчинять. Тому виникла ідея створення такої собі неформальної літературної агенції, яка б вела подібні перемовини-листування і проштовхувала твори наших авторів до європейського читача. Я готовий був запускати цей проект. Ми з Борисом Гуменюком познаходили адреси провідних європейських видавництв, систематизували цей матеріал і почали звертатися до письменників із проханням написати резюме (короткі виклади сюжету) на свої найкращі твори, перекласти їх хоча б англійською, а ми вже будемо їх проштовхувати далі. Досі ніхто не відгукнувся. Але ж я не можу сидіти й чекати, поки до моїх лінивих колег прийде натхнення. За них це робити не дуже хочеться, та й неправильно це. Отже, якщо щось не відбулося, воно не на часі.
— Ви причетні до політичної та громадської діяльності з 1989 року. Брали участь у «Революції на граніті» (студентське голодування), рухах «Україна без Кучми» та «За правду». Від Помаранчевої революції й донині — активіст громадянської кампанії «ПОРА», член її керівних органів. Якою мірою Ви цією діяльністю займаєтеся зараз? У чому полягає її серцевина? Не секрет, що з роками молодечий запал згасає і людина перетворюється на буржуа. Отже, що може Вас розбурхати, коли Ви готові кудись бігти і битися на «барикадах»?
— Та нічого в мені не згасає. На буржуа я не перетворився. Як говорив один мій викладач, наразі, на жаль, уже покійний, «Хлопці, я не товстий, просто в мене така фігура мозоляста». Проте моя огрядність не заважає мені носитися з вітром. Мені дуже приємно, коли «зелена» молодь заздрить моїй енергії.
Громадська (я її частіше називаю громадянською, адже дію як громадянин, а не як обиватель) діяльність — інший бік далеко не круглої монети мого життя. Попри те, що, маючи сайт і кілька блогів, можу обмежуватися лише інформаційною участю в громадському житті, таки відвідую більшість протестних акцій, беру в них посильну участь і завжди готовий вийти на «барикади». Головне, щоб не опинитися там в однині, бо коли поруч немає плеча вірного побратима, будь-яка жертва виглядатиме блідо. Щоправда, я завжди казав, що й один у полі воїн, якщо його дія освячена високою ідеєю. Та коли там двоє справжніх побратимів, це вже варте доброї чоти.
Тепер, коли наші політики довели свою повну імпотентність у всіх сферах і напрямах, побудова громадянського суспільства — найактуальніша мета. Люди прагнуть об'єднуватися, самоорганізовуватися і, наперекір дебільним рішенням влади, вони успішно вирішують свої нагальні проблеми. І я беру активну участь у процесах самоорганізації, сподіваюся, що саме цей шлях поверне нас до справжнього самоврядування по горизонталі, а державному апаратові раз і назавжди вкаже на його місце — прислуги народу і найнятого менеджера.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»