АНДРІЙ ДМИТРУК: «КЛИЧУ ЖИВИХ, МИСЛЯЧИХ, КЛИЧУ ТВОРЦІВ!»
Андрій Дмитрук — відомий письменник-фантаст, тележурналіст, головний редактор журналу «Шукач. Україна», президент громадської культосвітньої організації «Синтез».
Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії в Москві, сценарний факультет, за освітою — сценарист і редактор кіно та телебачення. Паралельно понад сорок років займається історією й археологією. Знімав програми на Близькому Сході, в Індії, Китаї, неодноразово подорожував цими країнами, та й багатьма іншими.
— Андрію Всеволодовичу, розкажіть про Ваші найсвіжіші творчі досягнення. Що створили, де були, що бачили?
— Останніми роками через зрозумілі (матеріальні) причини їжджу мало. Головним чином, «обробляю» рідну Україну, насамперед Київську область і прилеглі території. Та це не менш цікаво, ніж їздити найекзотичнішою країною світу! Тільки протягом минулого року з насолодою відзняв матеріали для своїх майбутніх фільмів, які вийшли, або, сподіваюся, вийдуть в ефір Першого національного телеканалу: в заповіднику «Качанівка» на Чернігівщині (он де земний рай!), Змієвих валах Переяславщини, давньоруському городищі Виползов, розкопаній стоянці первісних людей у Мезині, в музеях і храмах Чернігова, астрономічних обсерваторіях Києва і Криму... Знаєте, у кримських горах є свій «Стоунхендж», сонячна обсерваторія глибокої давнини! Вона теж увійшла у «свіжий» фільм (слово «останній» не вживаю) «Стражі космічної безпеки», який цікаво зробив за моїм сценарієм і за моєї участі молодий режисер Ярослав Попов.
Завершено працю над документальним фільмом до 140-річчя від дня народження Лесі Українки. Знімала його досвідчений режисер Наталія Калантарова. Фільм не просто «ювілейний» — він розкриває глибинну творчість цієї жінки, геніальної і нещасливої, котру Іван Франко назвав «чоловіком у нашій літературі»...
А крім того? Пишу! Нещодавно закінчив фантастичну повість «Золотий маятник», присвячену охороні тваринного світу. Я сам вегетаріанець і засуджую будь-яке вбивство живих істот. Написав досить своєрідне оповідання за часів життя Ісуса Христа «Ветеран імперії». Напевне, навіть реалістичний. Нині пишу чергову повість — поки без назви... Скажу тільки, що дія відбувається відразу у двох світах,— казковому, лицарському, на кшталт «Володаря кілець», і реальному, нашому.
— Що Вас найбільше непокоїть нині?
— Думаю, те саме, що і всіх тверезо мислячих людей, які спостерігають дуже тривожні явища у світі.
Скажу передовсім про культуру, точніше про той страшний стан, у якому вона опинилася. Причому про це говоритиму не як споживач продукту — фільмів, телепрограм, книг, а як людина, яка це робить.
Кінематограф, телеіндустрія, книжкова справа — творчість колективна і фінансово витратна; без участі багатьох людей не можна зробити фільм, видати книгу і донести їх до людей. Мені доводиться буквально щодня стикатися з проблемами реалізації того, що я роблю. Написати що-небудь (вірш, оповідання, роман, сценарій) непросто, але, принаймні, це залежить тільки від мене. А потім постає проблема: як це віддати людям? Як розпочати з ними діалог? Це, виявляється, напрочуд важко. І з кожним роком — ще проблематичніше. Погляд мимоволі кидаєш назад, починаєш порівнювати. Тут справа, мабуть, не в ностальгії (хоч, безумовно, вона теж присутня в моєму світовідчутті й спогадах про часи до початку дев'яностих років), а в цілком об'єктивній низці обставин.
У Радянському Союзі були видавництва, які не мали потреби в спонсорах, у них, побачивши рукопис, не запитували: «А де гроші?» Було державне замовлення, і книги виходили накладами сто, двісті тисяч (тепер п'ять тисяч екземплярів — диво). Коли мені було дев'ятнадцять років, у київському видавництві «Веселка» вийшла моя книжка «Велика місія цивілізаторів» накладом 30 тисяч екземплярів. Друга моя книга — «Аурентина» в Україні мала наклад 65 тисяч. Тепер це був би гіперрекорд. Не кожна книга Акуніна, Донцової чи Мариніної виходить у Росії таким тиражем! Наступні мої книги — «Ночь молодого месяца» і «Следы на траве» — вийшли в Москві, у видавництві «Молодая гвардия»,— обидві стотисячним накладом...
До речі, видавництва через певну систему виводили рукописи радянських авторів за рубіж: всесоюзне агентство з охорони авторських прав (ВААП) пропагувало там радянську літературу. Отож цікаві твори ще більшими накладами друкувалися за кордоном. За це надходили «серйозні» гроші, причому не радянськими карбованцями, а так званими чеками «Внешпосылторга», фактично — валютою, за яку можна було придбати дуже гарні дефіцитні речі в спеціальних магазинах. А найголовніше — працювала книжкова індустрія. Достатньо було автору принести твір, який видавництво вважало придатним для випуску, на цьому функція автора закінчувалася. Далі його, як мовиться, вже вели під руки, з нього здмухували порошинки. Усе решта (поліграфічні роботи, реалізація) було справою спеціальних структур.
Ті ж звичаї і порядки панували в нашому кінематографі. Моєю справою було написати сценарій. Кіностудія збирала художню раду, сценарій приймали або відкидали. Якщо його схвалювали, я вже не цікавився, звідки беруться гроші.
Це бік суто виробничий. А тепер про бік інформаційний. При кожній кіностудії і при кожному видавництві, крім художньої ради, ще обов'язково була наукова рада. Якщо готувалася наукова чи науково-популярна книжка (московське видавництво «Прогресс» спеціалізувалося на виданні саме такої літератури), то рукописи оцінювали і перевіряли авторитетні фахівці у своїй царині: приміром, література про астрономію не благословлялася без рецензії провідних астрономів країни, книги про здоров'я не виходили у світ без візи найвизначніших медиків. І так скрізь.
Можна говорити про те, які були обмеження на випуск тієї чи іншої літератури, згадувати «незлим тихим словом» цензуру, яка одне дозволяла, інше — ні... Доводилося змінювати текст, щось викидати. Я все це теж проходив. Але було головне: гігантська могутня система доведення художніх, науково-популярних і документальних творів до народу.
І раптом (насправді це досить довго готувалося) ми із Савлів перетворюємося в Павлів, полярно змінюємо наші інтереси, нашу ціннісну орієнтацію. Замість того, щоб спрямовувати думки населення на самоосвіту, професійне удосконалення; замість того, щоб пропагувати вищі позитивні цінності — милосердя, порядність, чесність, обов'язковість, працьовитість, почуття обов'язку, товариство, заступництво за слабких — цінності, які людство виробило впродовж тисяч років свого існування,— нам, колишнім жителям Радянського Союзу, пропонується абсолютно протилежний, такий собі інопланетний варіант життя. Це все одно, що тобі п'ятдесят років поспіль говорили: «Синильна кислота — отрута» і раптом заявляють: «Пий синильну кислоту, вона корисна, як фруктовий сік»!
Це відбулося на початку дев'яностих років і триває досі. Пропагуються зовсім протилежні константи і орієнтири: доможися успіху за будь-яку ціну, переможець завжди правий, перегризи горло ближньому, але процвітай у житті. А місце наукового світогляду, тверезого критичного ставлення до світу посіли найгрубіші марновірства, навіть не релігії...
Тоді ж одна моя співробітниця на телебаченні, редактор, сентиментальна дама, сказала: «Слава Богу, нарешті прийшов Христос». Я заперечив: «Не Христос прийшов, а сатана». І виявився абсолютно правий.
Світові релігії і принципи соціалізму та комунізму в цілому стоять на тих самих моральних засадах. По суті, весь кодекс будівника комунізму узятий з Євангелія. А в нас нині відбувається щось зовсім протилежне. Секти, покірні своїм егоїстичним «гуру», які неймовірно пожадливі до матеріальних благ, зомбують народ, проникають у будь-які ніші суспільства. Розпочалася якась епідемія побутових марновірств, обивательської містики: астрологія — замість астрономії, ворожіння — замість прогнозування, хіромантія — замість футурології. Віра в будь-що, тільки не у власну працю, інтелект, волю. І, природно, як вінець усього цього — апокаліптичність мислення, уявлення про завтрашній день як про глобальну катастрофу. Мусується висмоктана з пальця катастрофа 2012 року. Запевняю, 22 грудня 2012 року ми спокійно питимемо свій ранковий чай!
Цей смурний погляд на світ, як на щось ефемерно крихке, хитке, піддане катастрофам і приречене на трагічну загибель, підтримується фільмами жахів і катастроф, відповідною літературою. Уже, між іншим, виробилися навіть типові жанри фантастики: «постядер» — про ситуацію на Землі після ядерної війни; «постапокал» — про виживання після апокаліпсиса на розореній планеті серед бродячих зомбі, які харчуються людською плоттю...
— Чому і навіщо це робиться?
— Усе дуже просто. У підтексті: «Дурненький, цінуй ті блага, які ти маєш, і не бажай більшого. Так, ти змушений продати квартиру, щоб зробити операцію на легенях чи на серці,— наскільки ж це краще, ніж навала марсіан! Так, тебе вигнали зі служби, після того як ти сорок років працював, віддав усе життя своїй професії, маєш досвід і енергію... Та це все-таки легше пережити, ніж раптове зниження температури на сто двадцять градусів, як у фільмі «Післязавтра», або падіння астероїда...»
Нас завзято привчають до того, щоб ми діяли відповідно до стародавньої боягузливої «мудрості»: якщо тобі відрізали ногу, скажи дякую, що не дві; якщо тобі відрізали дві, скажи спасибі, що не голову... Це домінанта сучасної культури (точніше псевдокультури чи маскультури), зокрема сучасної літератури, телебачення і кінематографа.
А який же нам пропонують позитив? Дуже кумедний: принцип фарту, рулетки. Про це співає Герман у відомій опері «Пікова дама»: «Сьогодні ти, а завтра я, нехай невдаха плаче, кляне свою долю».
Молот засобів масової інформації опускається регулярно на мільярди голів, втовкмачує людям думку: твій добробут, твій успіх залежить не від того, який ти одержав диплом, якою володієш професією, не від того, скільки років віддав улюбленій роботі, наскільки ти серйозно і відповідально ставишся до свого заняття, і вже точно не від того, який ти розумний і талановитий. У бритоголового братана на джипі — три класи освіти, він слово «пес» через «йо» пише, а ти подивися, скільки в нього бабла! У чому справа? У фарті, у рулетці. «Сьогодні ти, а завтра я...» Учора йому рулетка усміхнулася: кулька упала на червоне. А завтра в тебе упаде! У тебе стільки ж шансів прокинутися мільйонером, як і в нього!
І люди чекають удачі. При цьому — витрачають життя своє дорогоцінне на круть-верть («хочеш жити, умій крутитися»), працюють на трьох роботах, хапають ліві замовлення, торгують на ринках... І багатьох гріє істинно сатанинська надія на фарт, везіння.
От на цих двох «стовпах» — «Тішся, що поки ще не апокаліпсис» і «Чекай завтрашнього дня, який принесе тобі удачу» — і тримається вся сучасна масова культура.
— Що цьому може протиставити кожен із нас?
— По-перше, можна клепати ерзац, а можна в будь-яку справу вкладати розумне, добре, вічне. По-друге, людям, по-справжньому творчим, потрібно консолідуватися. З однодумцями я вирішив не просто зберегти, а розвинути і наповнити новим змістом оазис того, що ми вважаємо істинною культурою. Вона охоплює справжні науку і мистецтво, які ґрунтуються на людських цінностях, моральності, гуманності, милосерді, товаристві, почутті обов'язку — на всьому тому, завдяки чому людство вціліло і не перетворилося на зграю мавп, що кусають одна одну. Для цього ми створили громадську організацію «Синтез». По суті, ми робимо те, що мають робити відповідно до своїх гасел політичні сили, зокрема ліві партії. Але вони цим, на жаль, не переймаються. Ми намагаємося повернути людям — вибачте за високий штиль — цікавість до речей духовних, а не закликаємо піклуватися про своє черево. Намагаємося, як можемо, підтримати молодих художників, поетів, прищепити людям інтерес до історичних пам'яток, збереження парків і скверів, беремо участь у захисних акціях.
За останні два-три роки утворився зародок такої собі держави в державі — маленької автономної структури, яка, певною мірою, здатна хоч усередині себе, хоч на своїх заходах протистояти «бєспрєдєлу» і сатанинському мороку, що біснуються навколо! Протистояти всьому тому, через що ми змушені відтягати наших дітей від Інтернету. Тому що коли вони відкривають сайт «Торгівля іграшками», звідтіля вискакує порнографія! Якось скористався я сайтом «Будівельні матеріали» — і відразу нарвався на порносюжет...
Відбувається тотальна світова обробка свідомості: жодних інтересів, крім тих, які розташовані нижче пояса; увага тільки до збереження власного життя, тільки до найбрутальніших насолод, годівниці, забезпечення тілесного комфорту. Все! Інше — під забороною... Вищі цінності — «не рейтингові»! Є, звичайно, елітарні групки людей, які відвідують симфонічні концерти чи виставки академічного живопису, але вони тануть. Тому ми намагаємося, хоч у колі нашого співтовариства, повернути людям любов до мудрого, витонченого, досконалого. Якою мірою це в нас вийде — покаже майбутнє. Кличу живих, мислячих, кличу творців!
— Авжеж, збудувати державу можна, якщо «будувати» себе.
— І відроджувати найкраще з того, що мали. Нам був нав'язаний шлях розвитку латиноамериканських країн третього світу, впроваджена колоніальна економіка. Наша промисловість була фактично знищена, як і великі сільськогосподарські комплекси. А тільки такі в сучасному світі можуть давати дешеву якісну продукцію; час маленьких селянських наділів безповоротно минув. Будь-які зернові, овочеві і технічні культури масового споживання нині доводять до кондиції тільки індустріальним способом і дорогою технікою, на великих площах. Це нісенітниця, що Америку і Європу годують фермери. Їх годують великі індустріальні господарства, приватні і державні.
Усі знають, куди нас кинули, якщо вже говорити про політично-економічну ситуацію. Я бачу шлях до виходу, але тільки органічний для нас. Він — у поверненні до централізованого управління, спрямованого на благо народу; поверненні державної власності на стратегічні галузі промисловості, енергетики, транспорту та інформатики; у побудові соціалізму XXI ст. (взірець скандинавів надихає). Народний контроль знизу догори, звітність згори донизу; держмонополія на зовнішню торгівлю, заборона на вільне обертання іноземних валют на території України, відновлення великої індустрії і великих сільськогосподарських комплексів (можливі змішані форми володіння).
Або ми станемо Силіконовою долиною, або через одне покоління перетворимося на злиденний Гондурас при Сомосі — з непомірно багатою бандитською верхівкою і підгодованими спецслужбами, що кільцем охороняють цю верхівку від вимираючого народу-жебрака. Іншого шляху у нас немає. Або вгору, або до прірви.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»